-Відійди від вікна, Анна-,промовив до старшої сестри Генрі.- Тітка Омелія розсердиться.
-Я ще трохи помилуюся садом. Восени він ще прекрасніший, ніж влітку,- не відводячи погляду сказала дівчина.
І справді сад графині Лінтон був надзвичайно гарним, не тільки восени,а й у будь-який інший час. За ним доглядали безліч людей чия робота давалася в знаки. З ранку і до вечора садівники піклувалися про кущі та квіти, що рясно заповнювали територію. Знатні гості, що з дивною регулярністю відвідували графиню, надавали превагу чаюватися в саду,сидячи за маленьким круглим столиком на який окрім вази з квітами та двох чашечок із блюдцями нічого не поставиш. Самій же власниці це було до вподоби,адже з великого залу,де відбувалися всі прийоми гостей, не розгледіти тих красот, над якими трясуться всі садівники, а проявити ініціативу графиня не хотіла, адже була переконана, що гордій дамі не слід вихвалятися своїми володіннями, навіть якщо це стосується саду, що безсумнівно суперечило її поведінці.
-Анна, юній леді…,- не встигла договорити Омелія, увійшовши до кімнати.
-Юній леді не личить стояти біля вікна. Це – признак поганого виховання,- продовжила дівчина, обертаючись обличчям до тітки та знімаючи свої білі рукавички,що їх подарував її наречений – лорд Гален.
Дівчині було від сили двадцять років. Біла шкіра, не зовсім виразні світло-сірі очі, русе волосся, рум’янець, що покриває її обличчя весь час. Вона чудова. Анна була вродливою, не була й обділена в чоловічій увазі. Дівчині не приносило задоволення ловити погляди безлічі чоловіків, було огидно бачити пристрасні погляди вже підтоптаних мужчин.
Річард Гален, що звався нареченим Анни, був освіченим молодиком. З нею вони бачилися всього кілька разів, два чи три, не більше, знайомство молодих людей відбулося ще в дитинстві,під час чергового прийому у домі графині. Між дітьми одразу зародилася ворожнеча, але Омелії це не заважало пізніше обручити їх,хоч і під примусом. Після смерті сестри та її чоловіка саме вона прихистила Генрі та Анну. Омелія одна з тих родичів, що навідувалися не часто, але гостювала так довго, що господарі майже насилу виганяли її із свого дому мовляв: « ми раді були тебе бачити, але тобі час повертатися, хто зна чи твої слуги не порозкрадали, ті саджанці, якими ти так вихваляєшся всі вечори, будучи у нас». Звісно, ці слова були сказані з долею іронії, яку б не стерпів жоден, та графиня і вигляду не подавала, свято вірила, що колись і сама відіграється. Її пристрасть до природи часто виходила за рамки, чим і викликала велику неприязнь, адже більшості швидко набридало вислуховувати нудні розповіді про Гібралтарську лихнис, що не відзначалася особливою красою, а була схожа на погано обтріпану курку, яку от-от запечуть і подадуть на стіл.
-Ти не повинна цілими днями стовбичити біля вікна, Анна,- вела далі тітка. – Ніхто з придворних не має розглядати тебе, як дешеві черевички.
-Ви як завжди праві, але від саду не можливо відвести погляду.
Анна мала свою думку на рахунок цього і багато чого іншого також; дане правило здавалося їй безглуздим і смішним, та дівчина ніколи не сперечалася з тіткою, адже та ще із самого порогу твердила: «Мій дім, то і правила мої. Не думайте хоч в чомусь ослухатись мене, якщо не хочете все своє подальше життя провести, як собаки, яких викинули на вулицю». Звісно це не ті слова, які треба було сказати дітям, що щойно стали сиротами, однак Лінтон це не турбувало, адже і вони не були її улюбленими племінниками. Сімейна ворожнеча…от, що було запорукою таких недбало підібраних слів. Графиня не була в добрих стосунках з сестрою та братом Говардом, якого всі знали як ласого на гроші та маленького на зріст лисого чоловічка.
В пам’яті Анни закарбувався той момент, коли тітка старанно видушувала із себе хоч одну маленьку сльозину для того, щоб люди не помітили її байдужість до втрати рідної сестри. Дядько Говард, на відміну від тіточки Омелії, на поховання не прийшов взагалі.
-Чекаю не дочекаюся, коли ти нарешті поберешся з Річардом. Сподіваюся ти забереш брата з собою?-в її питанні звучали нотки наказу і це було цілком очікувано, адже свою племінницю вона заручила із першим, хто на очі трапився лиш би та в найближчий час покинула її дім.
-Вам чекати залишилося зовсім трохи,- стримуючи крик, промовила Анна.
Весілля завтра. Гостей було запрошено безліч. Омелія робила це все не через щедрість, а щоб не видатися зажерливою та жадібною; була б її воля – весілля не було би й взагалі, відбулася би звичайна, як вона каже: « Передача із рук в руки, як у крамниці».
-Ох, так і справді недовго,- графиня вимовляла ці слова з ледь помітною посмішкою. Здавалося, вона ще трохи і затанцює від радості, що переповнювала її. В голові Лінтон не одноразово прокручувала момент, де білим носовичком махає в слід від’їжджаючим Генрі, Анні та її чоловіку.
-Завтра буде чудовий день. Чи не так Генрі? – продовжувала жінка, обернувшись до хлопчика, що сидів за роялем,на високому стільці, і збивав повітря ногами.
-Чи не так, Генрі?- знову пролунало запитання до хлопчика. Він ,мабуть, не розчув, та голос графині став трохи гучнішим. Вона не любила повторювати, а ще більше їй не подобалося чекати відповіді.
-Так, тіточко, завтра гарний день,-відповів та продовжив збивати повітря хлопчик.
Генрі всього десять, але він був на диво обдарованим. Він чудово грав на роялі та скрипці,занадто гарно як на свій вік. Омелія часто брала Генрі з собою до подруг на чаювання чи урочисті заходи, на яких можна було похизуватися своїм талановитим, хоч і не улюбленим, племінничком. Вся ця увага подобалася хлопчику. Коли він грав на роялі, всі перешіптувалися. Генрі розумів, що присутні обговорюють його талант…окрім тітки…вона мовчала і пристрасно вдавала захоплення, дивлячись навіть не на нього, а десь у куток. Жінці було байдуже…начхати на усе, що не стосується її самої.
Лінтон ніколи не обдаровувала Генрі своєю увагою. Хлопчиком вона цікавилася тільки на людях, або тоді, коли в черговий раз хотіла взяти його із собою на урочистість. Омелія тягла хлопця всюди, де був рояль,а там де його не було – з’являвся.
Розмова тривала недовго. Графиня не любила говорити з Анною та її братом. Це вже не дивувало дітей, вони звикли терпіти до себе таке ставлення. Їхні стосунки з тіткою були схожі на васально-сюзеренні: вона наказувала – вони виконували та слухалися, боячись заперечити.