-Кароліно, ти нарешті відчиниш ті кляті двері?! – кричала Розі .
-Я вже йду, пані.
-Невже не чуєш як хтось стукає? Кого це принесло до нас так пізно? – вже спокійніше запитувала жінка.
Кароліна відчинила двері, на порозі стояв Генрі. Надворі дощило, тому хлопчик змок до нитки. Його трусило від холоду, що пробирав до кісток. Не рідко від такого хворіли та помирали.
-Заходь. Заходь,Генрі. Чому так пізно навідав мене?Чому ти сам?- питання лилися нестримним потоком. Хлопчик розповів усе, що пережив після поховання.
Як справжня гостинна жінка, Розі напоїла Генрі чаєм, дала йому сухий та чистий одяг, що колись належав її сину, зараз вони рідко бачилися, тільки на Різдво та Дні народження. Всіх це задовільняло, адже жили б би вони разом не дуже мирно. Стосунки в них були досить терпимі, які і повинні бути в матері та сина, але Розі хотілося більше контролю над близькими.
Після численних запитань, втомленого хлопця відправили до покоїв. Це було велика спальня з каміном. Там було досить тепло, тому Генрі дуже швидко заснув. Цілу ніч йому снився дядько Говард, його погляд, слова. Це був кошмар.

                         ***
- Генрі! – пролунав тоненький голосок старої Розі. Її голову вже покривала сивина, а тіло зморщилося, наче гниле яблуко. Вона неспішно пересувалася, бо відчувала нестерпний та все ж інколи стихаючий біль.
З-за дверей визирнув молодик, на вигляд років двадцяти. Стрункий, високий із світлим ледь кучерявим волоссям. Його довгі пальці оповили ручку дверей і міцно стиснули, наче немовля стисло палець матері. Темні зелені очі хлопця оглядали кімнату , в пошуках того голосу, що гукав.
- Так, Розі, - вже зайшовши в кімнату, сказав юнак.
Минуло майже десять років з того часу, коли загинула його тітка Омелія. Хлопець весь цей час жив у Розі, що прийняла його, набагато тепліше, аніж рідний дядько.
- Сьогодні до нас завітають гості. Хочу тебе з деким познайомити. Вона тобі обов’язково сподобається.
Стара Розі добре піклувалася про хлопця, не забула і придбати рояль для нього, біліший, аніж перший сніг. Жінка не мала своїх дітей, тому віддавала всю себе на виховання малолітнього Генрі. 
Стільки любові хлопчисько не знав ще зі смерті батьків, що безумовно було погано, адже він, подорослішавши, міг стати соціопатом. А це привело б до куди гірших наслідків , ніж просто обмеження в спілкуванні із тими, хто не є твоїм відображенням у дзеркалі. Такі люди становили потенційну загрозу дамам, що неспішно повертаються з театру в гордій самотності.
- Я ще її не знаю, але вона без сумнівів мені подобається,- усміхнувшись, сказав Генрі, він завжди погоджувався з словами жінки. Це-відгомін виховання тітки. Та б не потерпіла і частки незгоди чи непокори.
- Що на рахунок Анни. Вона також наш сьогоднішній гість.
Хоч і побравшись із лордом Галеном, Анна часто  навідувала брата.  Щодня писала йому листи, отримував Генрі їх великими стосами, бо з такої далечі їх відпраляли рідко.
Анна писала про все : про дні і ночі, які проживає, про своїх синів Едварда та Роберта , про те , як сумує за братом. Як сестра, жінка повинна була прихистити хлопця, але Розі була кращим кандидатом на роль опікуна Генрі. Та і всім так було краще.