Річард та Анна збирали речі, їм вже час вирушати в дорогу. У будинку стояв гамір, всі метушилися, тільки Лінтон спокійно сиділа в передпокоях і чекала, коли ж можна витягнути свій носовичок…Через п’ятнадцять хвилин все було готово.
З покоїв Анни вийшов Річард, недоброзичливо глянув на графиню і сказав: « Омеліє, ми не можемо забрати Генрі з собою. Цей хлопець-тягар для нашої молодої сім’ї. Сподіваюся ти рада, що він залишається?».
Ці слова дзвеніли у вухах, крім них жінка більше нічого не чула. Омелія усміхнулася, підвелася і без жодного слова попрямувала до своїх покоїв, гучно зачиняючи двері. З кімнати було чути як графиню поглинала злість, вона не могла стримати крику…
***
Генрі та Омелія залишилися на самоті,жінка не відчувала сильного потягу до спілкування із ріднею і надала перевагу тому,щоб тинятися будинком в пошуках когось із прислуги,та всі, хто хоч на долю секунди хотів жити , ховалися і старалися не натрапляти на цю бестію. Пошуки принесли результат, Лінтон натрапила на Вільяма – дворецького, який саме тримав листа для пані від її найближчої подруги. Його вміст був доволі банальним: « Дорога Омеліє, зараз, після одруження племінниці, ти безперечно сумуєш, тому я вирішила попросити тебе скласти мені компанію в поході до театру. Виділи мені трохи свого дорогоцінного часу. Твоя Розі.» Крім цього в листі були зазначені час та вартість квитка, всі ці дами були надзвичайно жадібними і не розкидалися подарунками, звичайний квиток це вже був за широкий жест.
Після того як жінка прочитала листа, вона відправила Вільяма з відповіддю до подруги Розі. Ввечері вони йшли до театру.
***
-Я зачекалася, Розі. Боялася,що ти передумала проводити свій вільний час зі мною,- докоряючи, сказала Омелія.
-Вибач, ми з Говардом сьогодні обговорювали ті нісенітнеці, що розповсюджують чоловіки про леді Керолін.Кажуть, що вона має молодого коханця..зовсім юного хлопчину, от і втратили лік часу.
Зайшовши до зали, жінки знайшли свої місця і з нетерпінням чекали початку.
- Це буде невимовно прекрасно, Омеліє.
***
Дами вийшли з театру, обговорюючи все, що споглядали буквально хвилину тому. Вони розійшлися, попрощавшись. Омелія направилась додому, їй захотілось прогулятися. Графиня йшла повільно, літаючи в думках. Холодний вітер обвівав її. Це незвичне відчуття свободи, воно було прекрасним.  Омелія насолоджувалася самотністю, що була відсутня в їх домі, з того часу як тільки Анна із братом переступили поріг її будинку. Так, вдома ще на тітку чекав Генрі. Думки жінки перервали гучні кроки, що не стихали аж від помешкання місцевої фельдшерки; графині не було страшно, вона не з тих, кого налякати тупотом черевиків по бруківці. О, Лінтон дасть відпір будь-кому і будь-чому, тільки зачепи. Незабаром кроки стихли і свій шлях жінка продовжила в цілковитий тиші, знову занурившись в думки...
***
Тіло Омелії знайшли під мостом, що розташовувався при виїзді з міста. Газети замайоріли заголовками про вбиту жінку: «Графиня із втраченим серцем » . Так, хтось розправився із нею, без краплі милосердя .
Малий Генрі зрозумів про що говорили люди, хлопцю було відомо, де його тітка. Саме він прочитав ранкову газету першим. Сльози були такими сильними, що очей Генрі ніхто не бачив.
Безліч людей зібралося в будинку, всі вони втішали малого хлопчину.
-Генрі, синку,  слізьми не зарадиш. Для нас Омелія була частиною життя. Вона моя сестра, я теж сумую, - сказав  Говард , спираючись на спинку крісла, на якому сидів хлопчик.
Він не відповів на спробу дядька чи то заспокоїти, чи то підбадьорити його. Тітка Омелія, хоч і не любила своїх племінників, та все ж не заслуговувала такої смерті , на думку Генрі.
-Церемонія поховання відбудеться сьогодні о 3 годині , Вільяме, підготуй одяг хлопцеві, він піде з нами провести мою сестру в останню путь, - випросташись та попрямувавши до вікна , сказав Говард. – І так, Вільяме, сповісти Річарда та Анну , нехай це не буде несподіванкою, коли вони вирішать навідати нас.
Дворецький не сказав ні слова, просто ствердно кивнув головою і , беручи Генрі за руку , вийшов з кімнати.
-Вільяме, я не маю жодного бажання бути присутнім на похованні.  Будь ласка залиште мене із собою, - майже проплакав  хлопець . Йому не хотілося бачити обличчя цих всіх знатних індиків, що без долі співчуття будуть стояти над загиблою тіткою Омелією і думати про свої щоденні проблеми.
- Ви знаєте , Ваш дядько цього не дозволить.
- Так, та все ж  маю надію , що він передумає. Мені не приємна його компанія, Вільяме, - продовжив юнак.-  Після заручин Анни і Річарда , ми з сестрою віддалилися і я почувався самотньо. Мене втішала  тітка, коли брала із собою, щоб я грав на роялі... Вільяме? Ти слухаєш?
У відповідь дворецький протягнув одяг : « Ось це, пане . Ви одягнете ось це ».
Генрі хотів підтримки, та не одержав її. Хлопчик  вибіг із своїх покоїв, плачучи.
- Я сам . Я залишився сам. Я буду сам, - істерично повторював Генрі, витираючи своє обличчя рукавом сорочки.
- Анна, я сам,- повторив хлопчина, лягаючи та скручуючись в клубочок на великому кріслі у залі.

Весь цей час дім Омелії кишів людьми. Говард невпинно роздавав вказівки, вів підготовку до церемонії.
***
Після поховання сестри, Говард повернувся уже у свій дім сам. Генрі, хоч і був присутній на цій своєрідний виставі, де кожен хотів показати свій фальшивий сум,  не повернувся...
-Дядьку, може підемо додому? Я втомився.
-Послухай, Генрі,- чоловік сіпнув хлопчика, схиляючись над племінником він продовжив , - я повертаюся додому один. Без тебе. Затямив?
Маленькі зелені очі дивилися на Говарда із болем та жалем .
- Ти-тягар, мені цього не потрібно. Прощавай, Генрі,- дядько встав та попрямував геть.
Хлопець залишився стояти біля щойно засипаної могили Омелії.
Нікому не потрібний маленький цуцик. Він ще дитина, але тепер його доля в його ж маленьких руках.