#24
Я жива. Мої руки та ноги все ще на місці. Я можу дихати, рухатись і бачити. Останні дні пройшли в агонії, адже отрута не воліла відступати і мучила мої тіло та легені до останньої секунди. Я не знала, скільки пройшло часу, де ми зараз знаходились та як далеко поїхали, адже розуміти і аналізувати почала лише в підвалі якогось храму, де мене переховували монахи, поки Мисливець бродив на поверхні. Він з'являвся лише увечері, поїв ліками і знову йшов геть. Коли мені нарешті полегшало, чоловік неочікувано з'явився, кинув в мене новим одягом та наказав готуватись до шляху.
- Я нікуди з тобою не піду! - огризнулась я та розвернулась до нього спиною. - Думаєш після всього, що сталось, після чергового викрадення, я рада тебе бачити, Мисливцю?
- Мені всеодно, якої ти думки про мене, а якщо будеш чинити опір, я накачаю тебе снодійним і повезу силою. Обирай сама. - суворим тоном промовив він. Ця погроза прозвучала доволі правдоподібно, тому, в думках, я спалила його, а ще розчленувала і закопала в різних частинах цього клятого світу.
- Якщо хочеш моєї співпраці і менше проблем, то поясни, для чого я тобі потрібна?
- Ти мені не потрібна, я всього лиш виконую наказ. - сухо пояснив він.
- Десятки? - перепитала я, хоча й ще пам'ятала, що він не підкорюється їм.
- Ні, тому переодягайся і ходімо, нам вже впали на хвіст. - промовив він і відійшов до дверей.
- Ти будеш тут? Хоча б обернись! - незадоволено махнула я рукою в його сторону.
Я худко перескочила з сорочки для сну в зручні темні штани, зверху накинула теплий піджак та врешті плащ, що був розшитий м'яким хутром. Взуття залишилось - ті чобітки, що для мене вкрав Приборкувач. Від спогадів про нього в серці защемило, але я закувала ці почуття глибоко в середині.
Мисливець підійшов до мене і зірвав з шиї амулет, що подарувала королева. Я лише встигла здивовано ахнути.
- Це тобі більше не потрібне. - викинув він його та начепив новий. Коли я опустила погляд, щоб поглянути, то на секунду забула, як дихати. Амулет був точнісінько таким, який я носила в своєму світі.
- Де ти його взяв? - розгублено промовила я, все ще не довіряючи власним очам.
- Тобі відомо про них? - здивовано прозвучав його голос.
- Один з них я носила в своєму світі. Захист від магії, будь-якої, навіть пошукової. Ти не хочеш, щоб мене відслідкували? - глянула я на нього зі злістю, яку тільки змогла зобразити. - Відпусти мене, або ж я втечу самостійно! Я клянусь, що не зупинюсь, доки не втечу, і тобі не зупинити мене, навіть своєю магією!
- Ти занадто багато говориш, у мене вже голова від тебе обертом. Замовкни і ходімо. Знімеш амулет - я тобі його згодую, спробуєш втекти - зв'яжу, а будеш набридати - взагалі присплю. А твій язик згодую голодним лісовим духам! - пригрозив він мені, схопив за плече і повів на вихід з цього холодного підвалу. Я намагалась не думати про те, як мій язик комусь згодовують, а навпаки, сконцентруватись на всьому, що мене оточує, для подальших рішень.
Мисливець все частіше ігнорував мої питання, які сипались з мене, як голки з ялинки в березні. Ми покинули храм і відправились в дорогу. На вулиці стояв страшенний туман, що давав йому можливість заплутати сліди. Насправді, я мріяла, щоб мене знайшли, а тому продумувала в голові план, як допомогти пошукам прискоритись. Я була впевнена, що якщо Приборкувач вижив, то неодмінно спробує мене знайти. Хотілось у це вірити... Молитись Богині я не вміла, тому просто подумки надіялась, що вона все ж мене чує.
- Ти дасиш мені відповідь про свою магію? - вкотре запитала я.
- Те саме питання у мене до тебе. - коротко промовив він.
- Ти перший почав цю розмову, і я б хотіла її завершити. - пробурмотіла собі під ніс я, прокручуючи амулет перед носом.
- Заховай його під плащ і не діставай! - вдарив він мене по руці.
- Грубіян! Якого біса ти мене взагалі чіпаєш?! Думаєш мені буде діло до твоїх цілей, якщо я про них навіть не в курсі? - не стрималась я і спробувала зіскочити з коня, однак була міцно зафіксована.
- Мені всеодно, що ти там собі думаєш, якщо ти ще не зрозуміла. - сказав він мені просто на вухо.
- Я всеодно втечу, і якщо ти такий самовпевнений, то Протестанти мене скоро знову врятують і заберуть з твоїх лап! - розізлилась я ще більше.
- Повелась на їхні вимощені брехнею розповіді і тепер поводишся, як дитина. - прошипів він.
- Якщо ти хочеш, щоб я замовкла, то можеш спробувати розповісти мені, для чого я тобі особисто треба, тому що Десятка вже спробувала мене схопити, але тепер твій побратим гниє в канаві! Тебе чекає та ж доля. - хмикнула я і глянула йому просто в темні вічі, що завжди ховались під плащем.
- Твої погрози - всього лиш пил, який я здатен здути одним махом. Якщо не замовкнеш, то я все ж відірву твого язика. - почула я нову погрозу.
- Тільки спробуй мене хоч пальцем торкнутись, я тебе в порох зітру! - не зупинялась я.
- Твоєї магії вистачить тільки щоб підсмажити птицю. - засміявся чоловік.
- Отже, повторюсь: як так вийшло, що у тебе магія Осіліса? І чому сині плащі називали тебе його сином? - змінила я тему.
- Не твоя справа. - сухо відповів він.
Я лишень буркнула і ляснула його ліктем, про що одразу пошкудувала, адже на ньому була міцна броня, від якої мою руку наче током пробило. Я пискнула від болі і почала потирати її долонею. Мисливець лише позловтішався.
- Чому б тобі не припинити самотравмуватись і спробувати мені пояснити, що за магія у тебе раптом з'явилась? Вона доволі цікаво відчувається, на кілометри пахне, навіть з цими іграшками на шиї. - протягнув він.
- Не твоя справа! - повторила я його нещодавні слова.
- Ще й як моя. Куди ділась темрява? Ти її подавила?
- Я тобі ні слова не скажу, доки ти не поясниш мені, що взагалі відбувається! - відповіла впевнено я, однак Мисливець це проігнорував. Так ми і їхали до самої темряви незнайомим мені трактом, не впустивши ні слова більше. Мене мучила спрага, бажання поїсти і пройтись, але я не здавалась і гордо мовчала.
Ми зупинились на перевал, коли сонце поволі котилось за горизонт. Ще можна було їхати, однак кінь достатньо вимотався. Ми зійшли з основного шляху й спустились до невеликого озерця, де, наскільки я зрозуміла, і будемо ночувати. Мисливець напоїв Вороного, дав зерна і залишив прив'язаним біля дерева. Сам же почав розводити вогнише, поки я сиділа і намагалась зігрітись. У мене буквально зуб на зуб не потрапляв, так холодно стало навколо. Мої думки були десь далеко, в животі буркотіло, а в роті наче Сахара розляглась, однак я зовсім не подавала вигляду і продовжувала ігнорувати супутника,повертаючись думками до вечорів, проведених в замку з Каєм.
Мисливець однозначно не залишить мене спокійно спати, навіть в туалет буде водити, адже знає, що я спроможна втекти. А отже мені необхідно залишити послання на тракті, а ще зняти цей клятий артефакт, котрий робить мене буквально невидимою. Я взяла до рук камінь і спробувала різко потягнути, проте одразу була піймана за руку.
- Ще раз спробуєш зняти - я клянусь, що зв'яжу тобі руки! - пригрозив Мисливець.
- Я тебе не боюсь! - прошипіла я, наче змія. - Пішов ти, покидьок!
- Яка ж ти надокучилива! Коли ти мене боялась, було спокійніше! - почав неочікувано стогнати він, продовжуючи розводити багаття. Вже через декілька хвилин горів теплий вогник, який хоч трохи зігрівав мої льодяні пальці. Ще через півтори години мене нарешті нагодували бобовим супом, від чого шлунок звело не на жарт, адже я цілий день крихти хліба до рота не брала. Згадувались смаколики, якими мене пригощали в замку, як я просила часом служанок змінити мені меню, а тут єдине, що мене очікує - це несолений бобовий суп, приготований у старому казанку. Ну так, дякую за те, що взагалі щось дають, адже могло бути, як минулого разу. Від сідла страшенно нили сідниці і ноги. Сонце вже скотилось за горизонт, накриваючи нас темним покровом.
Раптом тишу перервало метушіння коня, що секунду тому спокійно жував вечерю. Мисливець підскочив з місця, схопився за меча і почав оглядатись по сторонах. Я ж затамувала подих і почала прислуховуватись до звуків ночі. Кінь знову застукав ногою, демонструючи хазяїну на тривогу.
- Підійди до коня і не відходь ні на метр. Я розвідаю обстановку і повернусь. - озвучив він суворим тоном.
- Останній раз, коли мені так казали, все закінчилось летально. Я піду з тобою! - промовила я тремтячим голосом.
- Мені здається я зрозуміло роз'яснив. Швидко до коня! - гиркнув він на мене.
Сперечатись не стала, адже від його голосу у мене в жилах кров часом стигне. Слухняно підійшла до Вороного, схопилась за поводи і продовжила уважно вглядатись в темряву, в якій щойно розчинився Мисливець. Декілька довгих хвилин нічого не відбувалось, тому я зменшила напругу і почала спостерігати за водою в озері. І тут у мене відняло мову - поверх озера з'явився туман, від якого все повільно замерзало, як у той день, коли я тільки потрапила у цей світ.
Інстинкт самозбереження миттєво увімкнувся і включив активний режим. Я швидко відв'язала коня, схопила торбини і закинула на Вороного. Паралельно кликала Мисливця, а сама занурилась у лісові хащі, ведучи за собою скакуна. Декілька десятків раз довелось кліпнути, щоб звикнути до темряви.
- Мисливцю! Сюди! Я тут! - крикнула я ще раз, щоб уточнити своє місце положення. Довго чекати не довелось, чоловік з'явився через кілька секунд, допоміг мені забратись в сідло, і сам заліз слідом. - Туман! Там туман! - заікаючись пояснила я. Він нічого не відповів, а просто розвернув коня у протилежну сторону і повів нас просто до озера.
- Що ти робиш?! Я ж сказала, що там туман! - крикнула я, намагаючись вирвати поводи. - Ми загинемо!
Туман наближався, а ми рухались просто на нього. Вороний заметушився, почав зупинятись, однак Мисливець боляче його ляснув і той слухняно кинувся вперед.
- Стій! Я сказала зупинись! - викрикнула я і повалилась назад, щоб спробувати скинути чоловіка з сідла. Це виявилось важче, ніж я думала. Паніка охоплювала мене, зароджуючи глибоко в середині зерно жаху, яке спровокувало всплеск сили в середині. Пальці защипало, з них посипались іскри, які я стрімко направила в лице Мисливця позаду. Дивовижно, але він не пожерав мої резерви, як робив зазвичай. Чоловік з легкістю випав з сідла, а я взялась за поводи, скориставшись моментом, і різко розвернула Вороного, направляючи подалі від туману, який надходив вже з усіх сторін.
- Що на тебе найшло? - крикнула я Мисливцю.
Він мовчки піднявся й кинувся за нами. Щось з ним було не так. Кінь все не міг відірватись, хоч і рвався вперед все швидше, а чоловік позаду наздоганяв, що до мурашок лякало мене. Його обличчя викривилось, нагадуючи примару з фільмів жахів.
Туман також не відставав, утворюючи своєрідний коридор, яким ми намагались врятуватись. Мисливцю певне набридло нас наздоганяти, тому що він витрибнув вперед й майже дістав до моєї ноги. На щастя я вчасно підняла її догори. Тоді він розігнався та спробував застрибнути на мене, щоб скинути з сідла. Я спробувала різко завернути Вороним, проте кінь все ж не автомобіль, і мене так легко не послухав. Я лише встигла краєм ока побачити тінь, як мене сильно штовхнули вбік і я звалилась на сиру землю, добряче забивши плече. Здавалось, що кістки в плечі раптом всі вирішили перемішатись, тому що біль прорізала тіло настільки сильно, що заклало у вухах. Кінь помчався вперед, залишаючи мене один на один з Мисливцем, що зараз лежав поруч. Я ледь піднялась і хотіла було втікати, як чоловік схопив за мою ногу і я вкотре полетіла на землю.
Від страху я закричала, намагаючись вирватись з його міцної хватки. Коли Мисливець підняв на мене свій пустий погляд, то я нарешті помітила, що створіння переді мною наче виліплене з глини, яку моє полум'я розтопило. Тіло затряслось, а всередині все зжалось. Я уявлення не мала, що за істота зараз переді мною, але знала точно - вона бажає моєї смерті. Туман наближався, оточивши нас і відрізавши від єдиного виходу. Монстр також це помітив й скорчив задоволену гримасу. Моє серце рвалось з грудей, а дихання збилось, від чого паморочилось в голові. Він нічого не робив, просто міцно зжимав мою ногу. Чекав, поки я замерзну від туману. Я спробувала прикликати магію, однак та зовсім не хотіла підкорятись.
Стало страшенно холодно, у мене з рота пішов пар, а пальці потроху німіли. Невже я так і помру? Магія все не піддавалась, одначе я не планувала здаватись: спробувала вкотре вирватись, потім зробила випад вперед і повалила монстра на землю, придавлюючи власним тілом, закричала, ніби востаннє, з надією на підмогу і знову спробувала скористатись магією. Не вийшло! Зірвала різким рухом з шиї амулет і знову покликала магію. Спрацювало! Істота врізалась кігтями мені в обличчя, однак я більше не збиралась грати за її правилами й врізала здоровою рукою добрячого ляпаса, обпікаючи жаром. Відчувся запах смаженої плоті. Створіння заверещало, наче звір. Далі я піднялась на коліна і накинула на нього вогняний шлейф. Потім відкинула монстра в туман, котрий із задоволенням його поглинув.
Він вже хотів був поглинути й мене, однак я подумки огорнула себе ковдрою власної магії. Відчулося тепло темного вогню, котрий був моїм повітрям, моєю кров'ю і моїм життям. Я впала на коліна, відчуваючи, наскільки швидко виснажуються мої резерви. Ще секунда, і я стану зовсім пустою, більше не зможу стримувати туман та замерзну поруч з тим монстром. Сили покинули мене разом з сяйвом. Вогонь розчинився у повітрі так, ніби його й не було, залишаючи лише вигорівше листя навколо. Туман на диво відступав, певне через жар, що я тут вчинила. Із затамованим подихом спостерігала, як він повільно тане, оголюючи заморожений ліс. Повільно підійшла до трупу істоти, що більше не походила на Мисливця. Її тіло нагадувало згусток темного слизу, але ніяк не людини.
- Що ти таке? - прошепотіла я, потираючи плече, котре все ще страшенно боліло. Я боялась, щоб раптом не було перелому. Знову повернулась до центру кола і підняла з землі амулет. Чому з ним мої сили не працюють? Невже він так само, як і Мисливець, пожирає резерви? Чи, як Тео, лише їх закорковує? Заховала амулет у кишеню і направилась на пошуки справжнього Мисливця. Він не міг просто зникнути чи бути вбитим туманом. Він же чорті страх всіх живих і мертвих на цих клятих землях.
Коментарі