#23
#24
#25
#26
#25
Повільно йшла назад до озера, леліючи надію, що він також мене шукає і ми натрапимо один на одного десь там. Цікаво, куди зник Вороний? Можливо він вже знайшов хазяїна і вони кинули мене тут помирати? 

- Давай Ліза, ти зможеш! - прошипіла я собі і, не помітивши гілки під ногами, впала на коліна, спираючись на дві руки! Біль вкотре прорізала всю зону плеча. Кістки знову змістились, викликаючи хвилю страждань. Я викрикнула, а потім згадала всі брудні лайки, які тільки знала.

- Ненавиджу цей світ! - крикнула я в мертву тишу. - Мисливець, де твій зад?! Я не буду тебе рятувати, ясно?! Ненавиджу ваш світ! - кричала я, навіть не сподіваючись бути почутою. Єдиним джерелом світла мені слугувала кулька, яку я отримала у подарунок від Кая. 


Куди йти, я й сама не знала. Повільно рухалась вперед, обережно перебираючи ногами, доки раптом не почула жахливий сморід. Можливо в здоровому глузді я би тікала звідти подалі, але все ж за правилами цього світу все працювало інакше, тому я все ж наважилась і попрямувала на запах. Помітила черговий труп на горизонті. Від неочікуваності все тіло здригнулось, а серце буквально впало у п'яти. Підійшла ближче, і зрозуміла, що їх там ціле логово поряд із невеликою землянкою. Я обережно підійшла до нори. Інтуїція вела туди, хоча я й розуміла, що у фільмах жахів зазвичай так і помирають. Запах стояв нестерпний.


- Мисливець, ти тут? - запитала я тихо, нахилившись до входу. У відповідь почула приглушене шаркання, а далі з непроглядної темряви неочікувано з'явилась рука і міцно вхопилась за моє здорове плече. До шиї одразу приставили меча.

- Ти що твориш? Зовсім здурів? - обурилась я, коли той повністю вийшов на світло. 

- Як ти тут опинилась? - запитав він підозріло.

- Ну звичайно, мені ж не так пощастило сховатись в теплому будиночку! Довелось захищатись! - розізлилась я. - А ще мене ледь не вбила твоя копія!

Він, все ще не зводячи з мене пильного погляду, опустив меча і, нарешті, ослабив руку на шиї.

- Де Вороний? -  потер він поранені долоні, що скоро самі загояться. 

- Втік. Знаєш, чудовий компаньйон. - розвела я руками. - "Справжній" ти мені подобаєшся більше, а ніж вони. Хоча ти тепер смердиш не краще їхньої нори. - вказала я на потвор.

- Це - нечисть. Точніше один з видів. Ті, хто при житті обманом займались - перероджуються в ось це. Однак я вперше бачу, щоб вони в групі жили. А ще вони доволі розумні і запасливі. - промовив він, оглядаючись.

- Це я помітила. Воно хотіло мене заморозити, певне щоб не псувалась. Однак воно не продумало, як самому вижити в такому випадку.

- Йому і не потрібно було думати. Вони не замерзають, а лише перестають функціонувати на певний час. - серйозно відповів Мисливець.

-  Дивовижно! Чому я до цього сама не допетрала? - нервово усміхнулась я.

Мисливець ще кілька секунд обходив істот, а далі свиснув так гучно, що у мене барабанні перепонки задзвеніли. Це він так Вороного призвав, який прискакав за кілька хвилин потому. Все ж на щастя йому вдалось врятуватись від туману. Чоловік перевів на мене погляд, очікуючи, що я спробую заскочити, однак цього разу я затрималась.

- Ми можемо пішки піти до табору? - запитала я, вагаючись. Моя реакція була неочікуваною, тому він підійшов до мене поближче і спробував насильно запихнути в сідло. Одначе влучно схопився за хворе плече, від чого я зашипіла і відскочила, наче обшпарена, на кілька кроків подалі.

- Що з твоєю рукою? - спокійно запитав він.

- Не твоя справа! Ходімо пішки! - злісно кинула я на нього погляд і спробувала обійти, про що одразу ж пожалкувала, тому що не вагаючись розвернув мене одним лише махом руки і всадив прямо на землю. Сам приземлився на коліна поруч і почав оглядати плече.

Кілька разів пробував порухати рукою, зігнути і розігнути, від чого з мене мимоволі виривались брудні слова і вигуки.

- Та досить вже! Пусти мене! - не витримала я і врізала йому по зап'ястю.

- Сиди тихо! - гиркнув він. Далі міцно схопився за плече однією рукою, а іншою - за мою хвору руку. Потім різким поштовхом вставив плечовий суглоб на місце. Почувся неприємний хрусткіт, і лише через секунду я зрозуміла, що щойно сталось, адже мене накрило хвилею.


Я закричала, як підбитий птах і на кілька секунд, здається, відключилась. Проте біль швидко вщухла і я зуміла піднятись на ноги. Похитуючись, з допомогою Мисливця, нарешті дісталась сідла.

Ми повернулись до озера. Він знову розвів багаття, вкрив землю хутром і допоміг мені туди всістись. Від нього все ще тхнуло, від чого я постійно кривила обличчя. Схоже, що йому і самому це не подобалось, тому він виправ у водоймі плащ та верхню частину броні, залишаючись лише в одних штанях. Я весь цей час спостерігала за його діями, не відводячи погляд. Його тіло безперечно викликало захват. Ці м'язи живота, широка грудна клітина, міцні руки - все нагадувало про роки тренувань, і силу, якою він володів. Без жодного сорому він оголився повністю та заліз у воду. Вода певне була зовсім льодяна, хоча його це ймовірно зовсім не лякало. Від такої картини я зніяковіло прикрила очі, щоб не бачити того, на що не прийнято дивитись без дозволу. 

- Ти не міг би це робити на іншому кінці озера? - саркастично прозвучав мій голос.

- Мені нічого соромитись. - почула я у відповідь. Він насміхався наді мною.

Я відкрила очі і вирішила спостерігати за багаттям, щоб не показувати того, як всіма силами боролась з відчуттям ще раз глянути в його сторону. В цей час він вже виліз з води і одягнувся, нарешті прикриваючись. Далі взяв хутро та загорнувся в нього, сів неподалік і також почав спостерігати за вогнем.

- Тобі холодно? - поцікавилась я, прикриваючи раптове хвилювання за його стан. - Не хочеться, щоб ти помер від пневмонії. 

- Мисливців не так легко налякати холодом. Ми постійно в походах і звикші до подібних умов. - спокійно відповів він. - Що сталось після того, як ми розділились?

- Я побачила туман і одразу кинулась на твої пошуки. Далі твій клон напав на мене і я знищила його магією. - перевела я на нього свій погляд. Він також дивився на мене. - Попередньо він скинув мене з коня, тому я вивихнула плече. Коли туман наступив, я огорнула себе щитом із вогню і той розсіяв його. А далі знайшла тебе. Просто пощастило.

- Що ж, я вражений. Ти швидко опановуєш магію, не дивлячись на те, що взагалі ніколи не чаклувала. - вимовив він без насмішки. 

- Мій амулет блокує магію, чи не так? - згадала я за попередній інцидент. - Не лише захист, але й стимання. Як зручно. Тепер я розумію, чому мені забороняли його знімати у моєму Всесвіті. Бо якщо пошукова магія Мисливців притягується до іншої магії, то виходить таким чином я невидима не лише для корони. - розклала я по полицях всі свої думки. 

- Саме так. Ці амулети призначені для захисту, а в нашому світі найкращий захист - це не проявляти магію. 

Я дала клятву королеві і якщо не виконаю обіцянку, то загину. - випалила я. 

Від цієї новини він злегка підняв брови і перевів погляд знову на мене.

- Ти поклялась на крові? - запитав він.

- Так, ми пожали руки і прийняли умови одна одної. - пожала я плечима.

- Таку клятву не так просто знищити. Але її можна обійти. Чи поставила вона тобі часові рамки для виконання? 

- Хм... Здається ми не обговорили цього. Вона пообіцяла, що поверне мене додому, як тільки я виконаю свою умову. Це все. - спробувала пригадати я. 

- Тоді тобі нічого боятись. - заспокоїв він мене. - Ця клятва звісно зв'язує вас боргом, але вона вступає в дію лише від виконання умов, або їх повного невиконання, А отже ти не помреш найближчим часом просто через те, що не було встановлено часових обмежень. Простіше кажучи, вона тебе просто налякала.  

- Чергова маніпуляція. - з гіркотою у голосі вимовила я. - На кого ти працюєш? Що їм від мене потрібно?

- Ти все дізнаєшся у свій час. - раптом роздратувався він.

- Як я можу тобі довіряти і співпрацювати, якщо ти нічого мені не пояснюєш?! - роздратувалась вже я.

- Мені не потрібна твоя довіра чи розуміння. Те, для чого ти мені потрібна, не обернеться для тебе щасливим кінцем. Ніякий із підготовлених для тебе сценаріїв не закінчиться добре. Але на відміну від королеви, я не збираюсь тобі брехати та обіцяти, що поверну додому. Ти - зброя. Всього лиш важливий елемент для кожного повстання чи перевороту. - На одному диханні вимовив він, ясно даючи зрозуміти, що йому не важливо те, що я зараз відчуваю чи думаю. -   Але якщо ти втечеш, то будеш вбита або викрадена кимось іншим. Ти не виживеш у цьому світі, бо ти цього елементарно не вмієш. Зі мною у тебе все ж більше шансів залишитись живою, поки не прийде час виконати свою роль.

Від холоду його голосу та жорстокості слів я мимоволі зжалась. Я розуміла, що всі попереді замки із надій та сподівань із скреготом руйнувались прямо зараз. Виходить, я приречена. Він правий, що не дозволяє мені навіть думати про те, що я маю право на волю чи щастя, адже із самого початку це була правда, яку відмене вдало маскували.

Я замовкла, занурившись у власні переживання та тривоги. Тим часом Мисливець вмостився спати і пригрозив не викидати нічого лишнього, бо у мене всеодно ніяких шансів. Я взяла до рук амулет і вкотре просканувала його поглядом. Сплеск магії, який я нещодавно вчинила, мав би притягнути інших Мисливців, які могли випадково знаходитись в околицях. Хоча в цій глушині я взагалі не надіялась на те, що хтось мене знайде. З цими думками я провалилась в сон. Амуле


© Eva Hope,
книга «В пошуках зниклої принцеси. Темний фенікс».
Коментарі