Раптово увесь цей балаган, а точніше концерт голосів знайомих іменника зупинився. З величезним запізненням аж у дві години з початку запізнення прийшла якась молода дівчина.

Попри загальне обурення котре було чудово видно у очах оточуючих, вона вела себе цілком спокійно та впевнено, й не спішучи сіла за край столу, де й було крайнє вільне місце.

Макс — так звали єдиного знайомого мені колегу котрий прийшов на День Народження мого найкращого друга Іллі.

Він прошептав мені на вухо, що дівчина котра запізнилась зветься Віолетта й вона доволі нестандартна особистість й після того як він назвав її «дивакуватою», порадив триматись від неї якнайдалі, бо загалом її тут окрім самого Іллі ніхто й не знає тай через її нестандартність, яку вважають дивакуватістю, з нею ніхто розмовляти й не починає. Я з ним погодився, бо він, якщо не рахувати Іллі, мій єдиний друг, а значить його думка цілком може заслуговувати не лишень моєї уваги, але й мабуть згоди.

Занудність цього вечора для мене ставала все потужнішою, хоча усім навколо через море випивки навпаки ставало значно веселіше.

Просидівши у інтернеті через смартфон хвилин п'ятнадцять, я зрозумів, що це виглядає якось не поважно, тож вирішив відкласти смартфон й розглянути поглядом усіх тих гостей, котрі прийшли на святкування дня народження Іллі.

Погляд мій повільно обводив присутніх й я наблизився до Віолетти. Вона така гарна, приємна й усміхнена, а кулясті окуляри на її обличчі надавали її зовнішньому вигляду якихось інтелігентних чи навіть аристократичних відтінків, які чимось робили її схожу на молоду й знатну особу середини або ж кінця 19-го століття

Вона сиділа за краєм цього величезного столу й спокійно розпиваючи та насолоджуючись смаком червоного ігристого вина щось з усмішкою розглядала в смартфоні.

Усі гості Іллі, що були навколо, на котрусь мить, здались мені такими схожими, шаблонними й однотипними, ніби я перебуваю у якійсь кімнаті роботів, а Віолетта єдина жива людина серед них!

Вже десь з п'ять хвилин я майже без перестанку дивлюсь на неї чи у її бік, лиш інколи відводячи погляд аби не здатись вкрай дивним, хоча здається цієї ночі мій погляд та й увага загалом будуть прикуті саме до Віолетти.

Роздумуючи над словами Макса про її «дивакуватість», я й не помітив як Ілля кудись відійшов, а незабаром на великому годиннику у залі ресторану в котрому ми перебували, пробив голосний звук, що сповіщав про настання опівночі й саме у цей час синхронно почався пуск салютів, котрі неважко було здогадатися запустив Ілля та його рідня.

Усі оточуючі у прямому сенсі повистрибували зі своїх місць за великим круглим столом й побігли з ресторану на вулицю дивитись це видовище, ніби ніколи такого раніше не бачили...

Пішли на вулицю усі окрім мене, хоча повернувши голову від великого скляного вікна, де було видно оточення, яке щойно покинуло цей зал та спостерігало зараз за салютом й обвівши поглядом одну половину столу, мій погляд зустрівся з поглядом Віолетти.