«Люди такі дивні. Комусь для щастя й радості потрібні машини, квартири та якісь багатства, а моментами для того щоб зробити їх щасливими достатньо якогось простенького салюту» - цією фразою Віолетта порушила тишу, що виникла у залі коли ми залишились вдвох.

«Але ж ти не така як вони? Феєрверки тебе як бачу не дивують, а яскравих вибухів у небі тобі замало. Твоя усмішка з'явилась від якогось раптового контенту котрий ти побачила у себе в смартфоні, тоді коли ще усі сиділи за столом» - недовго роздумуючи відповів їй я.

«Ти спостережливий. Та мабуть такому хлопцю як ти, спалахів кольорових барв посеред ночі на дні народженні найкращого друга, також недостатньо для цілковитого щастя, що у порівнянні з усіма минулими роками, ти вирішив йому не підігравати й подавати фальшивого вигляду, що це видовище тобі хоч якось цікаве, як це було колись» - з спокійним тоном, сказала вона.

«Звідки тобі відомо, що ми найкращі друзі та те, як я поводився тут рік тому й усі минулі роки загалом?» - зі здивуванням у голосі сказав я.

«Я тут щорічно. Мені 21, а ходжу на це святкування ще з 18-років, бо я добра подруга сестри Іллі. Вчусь на психолога й мене цікавили люди, їх поведінка та аналіз їх дій як і подальший аналіз ще з шкільних років» - з упевненістю відказала вона.

«Тож виходить я давно є об'єктом твоїх спостережень та елементом котрихось там психологічних досліджень?» - з усмішкою на обличчі сказав я.

«Так, вже три роки. Й сказати чесно я бачу як ти еволюціонуєш та стаєш зовсім іншою особистістю» - з уважним поглядом на мене сказала Віолетта.

«А ти цікава. Не така як інші, але чому ми ніколи не спілкувалися раніше якщо бачились як мінімум кожен рік?» - у запитливій інтонації сказав їй тоді я.

«Як я казала раніше, ти стаєш іншим - еволюціонуєш. Ще рік тому, ти нехай імітував зацікавленість, але йшов дивитися на феєрверк, а до того щорічно йшов завжди із цілковитим захопленням. Моя поведінка не змінювалася, а твоя так. Хлопець котрий був тобою два роки тому й сидів за цим величезним столом ніколи б не подивився на таку особистість як я, а ти паче не був уважним й відповідно не звертав би увагу на оточуючих й не аналізував їх як ти це робив сьогодні й зупинив свій погляд на мені» - з величезним задоволенням сказала вона.

«Нехай так, але звідки ти знаєш, що я не уважний?» - запитав я.

«Ми кожного року сидимо на одних й тих же місцях. Цей край столу мені знайоміший аніж сестра Іллі заради якої я впринципі сюди й ходжу. На усіх його святкуваннях у мене стабільно одне й теж саме місце як й твоє - інший кут столу. Ми навіть не мінялися місцями жодного разу, але ти лишень зараз вирішив поглянути уважно на все, що відбувається навколо тебе й запам'ятати щось для себе» - з гордістю за власну спостережливість проговорила вона.

«Я тобі не вірю. Це неможливо запам'ятати й до того ж я б зауважив, що ти споглядаєш на мене. Більше того я впевнений, що тебе ніколи не було тут раніше» - з підозрою відказав їй я.

«Цікава річ слова. Ними можна зачаклувати людину, що її увага буде прикута лишень до тебе, а можливо налякати, що твоя персона почне наганяти у думки цієї особистості страх, підозри й негатив» - загадковим тоном відповіла вона.

«Хто ти така? Чого тобі від мене необхідно?» - вигукнув Віолетті у відповідь.

«Та котру твій друг назвав дивакуватою, а ти лиш згодився із ним, не знаючи мене насправді. Я нестандартна. Я бачу та помічаю щось те на, що ти й інші не звертають увагу, але це не робить мене дивною, а робить лишень кращою, точніше уважнішою за таких як ти й тобі подібних» - обурливо сказала вона.

«Вибач, я не хотів тебе образити» - з сумом мовив до Віолетти я.

Вона математичною точністю штовхнула келих від свого кута, що той опинився на половині столу, просто біля мене.

«Я не п'ю» - з впевненістю у голосі сказав я.

«А ти спробуй. Мені здається тобі є чому здивуватись. Один ковток з цього келиху й твої уявлення, переконання та думки підуть шкереберть. Ризикнеш?» - з голосом сповненим загадковості у очікуванні моїх дій сказала вона.

Я взяв келих до рук, підніс до губ й нахиливши його та ковтнувши червону рідину з нього, на мить втратив дар мови.

«Але як це можливо? Навіщо? Й щонайголовніше роками просто розпивати вишневий сік вдаючи, що червоне ігристе вино...» - із здивуванням у очах та голосі промовив я.

«Зауваж, я виконала усе, що казала. Зруйнувала твоє уявлення, що я вживаю алкоголь, винищила переконання, що я нетвереза та врешті-решт довела, що не така дивна як думав ти через слова свого друга Макса» - впевнено сказала вона.

«Вражає, але складається відчуття, що усе це ніби заплановано й ніби десь було!» - промовив з переживаннями я.