На пероні стояло мале, тонке, що ось-ось переломиться, хлопчаче тільце, загорнуте в пропалену в декількох місцях синтепонову куртку. Зігнуте під вагою горба – рюкзака з тим непотребом, що називають «предметами першої необхідності», хлопча хворобливо, боязно поглядало довкола. 


Його звідусіль оточувала жива та липка масса людей, так само навантажених валізами, згортками, пакетами. Маса весь час рухалась, верещала, плакала, сміялася, шепотіла, розливалася мільйонами відтінків кольорів, несла в собі мільйони пережитих страшних секунд і стільки ж так і не пережитих щасливих.


– Сашко, іди-но сюда, – звертаючись ніби в простір, уже втретє шепотіла Марина, мати Сашка, що топталася біля валіз із урятованими після прильоту речами – незначною частиною одягу, металевим посудом (скляний бо та керамічний увесь розлетівся на друзки від вибухової хвилі), документами та коштовностями, що спеціально на такий випадок ховали в підвалі, а також старим, як самий світ, облізлим рудим котом, що якимось дивом під час вибуху не лежав звично на своєму кріслі, а пошкандибав десь у своїх котячих справах.


Але хлопчик не відповідав: стояв собі й далі,  притулившись до цегляної колони так щільно, ніби хотів стати з нею одним цілим. Зіниці його були розширені, серце калатало наче в самому горлі, він часто ковтав, хоча в роті його була пустеля. Сашкові здавалося, що як тільки він відділиться від колони, його миттєво поглине та драглиста вересклива маса. Кожен звук наскрізь пронизував мозок, залишаючи в ньому відголоски, які ще довго відлунювали, викликаючи шалений біль у скронях. У голові йому паморочилося, в очах усе розпливалося, він усе сильніше втискався в колону, найбільше у світі прагнучи злитися з нею. Стати каменем. Непорушним, міцним, байдужим каменем. 


Проте масі не було до нього ніякого діла, і вона навіть не намагалася приліпити його його до себе, як шматок пластиліну. Маса жила своїм життям, у яке Сашко не вписувався: безшумне ворушіння вуст хлопчика та нелюдський жах у його очах насторожували людей, звиклих уникати всього незрозумілого та незвичного. Коли-не-коли хтось зупиняв на дивній дитині здивований чи співчутливий погляд, але лише на одну долю секунди. Своїх проблем вистачало кожному, хто стояв у той день на пероні. 


Марина, зрозумівши, що син не реагує на її звертання, стомлено зітхнула та сама до нього підійшла. Присіла навколішки, так що їхні очі опинилися на одному рівні, і тихо-тихо сказала:


– Я панімаю, як тобі тяжело, але треба триматися. Скоро потяг приїде, і відвезе нас туди, де начнеться наше нове життя. Я абєщаю, більше тобі, нам всім не прийдеться пережить нічого подібного. Ти мені віриш?


Він не вірив. Не вірив, тому що він переживав те саме щоночі, варто йому було заплющити хоча б одне око. Чи важливо, де ті кошмари його переслідуватимуть? Однак мати цього знати не могла, тому говорила те, що мала. 


Сашко мовчки дивився в материні очі, а мати дивилася у відповідь, проте нічого не бачила. Її погляд завжди був спрямований лише вглиб неї самої, як би вона не намагалася це приховати й засвідчити зацікавленість у навколишньому світі. Вона була з тих людей, що мали свій, більш безпечний та комфортний світ, і сиділа в ньому, ніби равлик у своїй мушлі, висуваючись тільки за крайньої потреби, та й те частково. 


Однак, яка матір не звернула б уваги на те, як від звичайного гудка потяга зіниці її дитини в одну мить збільшилися вдвічі, як у кота, укривши майже весь білок очей, брови утворили страждальну гримасу, а губи затремтіли, передвіщаючи істерику. 


Увагу вона звернула, а що зробити, вигадати не встигла. Старий потяг залетів до платформи з таким брязкотом, ніби на останньому подиху, після чого гучно пирхнув і зупинився. Далі насилу розчахнулися заіржавілі двері, а з них повисипалися люди, заповнюючи порожнини в і без того густій та гамірній суміші. Сашко з нерозбірливим галасом метнувся в бік протилежної колії, проте врізався у величну чужу валізу, яка впала на нього та боляче прищемила ногу. Хлопчик заплакав, а тітка, якій належала та валіза, закричала, що «нікакова парядка в цій країні нема, нема та й годі, ракєти падають, дєті під ноги кидаються, на пероні голці ніде упасть, а батьки за дєтьмі не слідять, ой халепа, бєспрєдєл та й годі». 


На цей галас прибігла захекана мати Сашка, тягнучи за собою валізи, які, вона добре це розуміла, якщо лишиш без нагляду, обов'язково кудись зникнуть у такому натовпі. Кіт у кошику верещав, бо його тимчасове помешкання на бігу дуже тряслося, Сашко продовжув плакати, утикнувшись обличчям в асфальт і закривши вуха долоньками, тітка й далі репетувала, бо «бєспрєдєл неімовєрний», а Марина намагалася підняти сина із землі й одночасно тихенько та сором'язливо виправдовувалася, незрозуміло, перед ким більше – перед тією тіткою чи перед людьми, що безсоромно витріщалися, як на виставу: «Він просто захворів, погано себе почуває, ось і поводить себе так».


Нарешті, тітка згадала, що потяг може поїхати без неї, і з гучним сопінням поволокла своє тіло разом із валізою далі, а Марина врешті-решт змогла поставити Сашка на ноги й обтрусити від бруду.


– Нащо ти мене позориш? – бурмотіла вона втомлено, але беззлобно. – І так сил ніяких, а ти ще таке твориш із самого ранку. Випороть би тєбя. Пішли до поїзда, там уже місця, навєрно, не залишилося, так ти нас задєржав. 


Він благально дивився на матір і, як і завжди, мовчав. А Марина, як завжди, удавала, що не розуміє його німих прохань. Можливо, якби він вимовив хоч слово, хоч одне просте «ні», вона послухала б, не залишила б розбитого, але рідного міста, як і розбитого, але рідного дому. Можливо, вона дістала б гроші й відремонтувала хату, привела б її до стану хоча б відносно задовільного, чи, на крайній випадок, жили б вони у літній кухні, яка вціліла, і продовжували б смикатися від вибухів та тривог. Але Сашко мовчав із самого дня прильоту, і вона не мала в собі сили чинити спротив долі. Треба було їхати…