Кінцева зупинка. Ось він, рідний залізничний вокзал, рідне місто. Я накинув на плечі свій рюкзак та вийшов з вагону. Ось вона, цивілізація, де не стріляють та немає вибухів снарядів, де вирує мирне життя. Я зупинився біля знаку "місце для куріння" та запалив цигарку. До мене підійшов чоловік середнього зросту, років близько сорока.
   —Хлопче ти контрактник чи строковик? — спитав він мене.
   —Контрач, строкову ще до війни відслужив.
    —А в АТО хоч не був?
    —Був. Був і в АТО, і в ООС.
    —Навіщо воно тобі? Було б за що воювати.
    —Так є за що, за Україну, за наш Донбас.
    —Ох не потрібно воно нікому, подружилися б з Росією , ми ж все таки браття-слов'яни.
    Я нічого йому не відповів, лише відвернувся від нього, докурив та пішов далі. Нехай у пеклі горять такі "брати-слов'яни". "Сепар місцевий" – подумав я. Дійшов до автобусної зупинки, треба підготувати УБД, бо мілких грошей нема, а 200 гривень давати водію не хочу, решту довго рахувати буде. Ось і під'їхало маршрутне таксі.
    —Ще одне чучело піксельне! — пробурмотів водій.
    Я зробив вигляд, що не почув. Показав йому своє посвідчення УБД.
   —Що ти мені показуєш?! Засунь цю корочку собі в одне місце!
   —Тобто?!
   —Так ти ще тупий!? Я сказав, плати за проїзд, задовбали вояки!
    —Є закон України про ветеранів...
    —Та мені до одного місця твій закон!
    —Я маю право викликати поліцію, яка буде з вами розбиратися.
    —Яка поліція?! Може люди спішать, — влізла бабця, яка сиділа на першому сидінні. — Або плати, або виходь.
   —Так, — підхватили інші пасажири. — Ви й так задовбали своєю війною, податки на вашу війну платимо.
   Я вийшов з салону та вирішив йти додому пішки. Такого я  не очікував почути. Пам'ятаю 2014 рік, 2015, та ще 2016 рік, коли нас, військових , проводжали на фронт та зустрічали з АТО як героїв, з лозунгом "Слава Україні – Героям Слава!". Часи змінилися. Уже нема "Слава Україні", а є "Ми втомилися від вашої війни", нема "Героям слава", є "Задовбали ці атовці, напоминають собою про війну". За що тільки таке відношення до нас? За те що не пустили "руській мір" у їхню домівку?!
   По дорозі мені зустрілося кафе, як раз я трохи зголоднів Я ввійшов до нього, сів за столик. У цьому кафе я почувався комфортно, тут було все українське, грала українська музика: "Тінь сонця", "Гайдамаки", "Kozak system". На стінах висіли фото з зони АТО, над касою висів червоно-чорний прапор та під ним синьо-жовтий з різними підписами. 
    "Зайшов куди треба",—   промайнула думка.
   —Доброго дня, солдатику, — сказала мені офіціантка,— що будете замовляти?
    —А що можна замовити?
    Дівчина, років двадцяти, дала мені меню. Ціни звісно космічні і я  замовив те, що було дешевше: гречку з котлетою та томатного соку. Через хвилину мені це все принесли.
   —Дякую, — сказав я дівчині.
   —Ні, це Вам дякую, — з посмішкою відповіла вона.
       Як же тяжко було на душі! Я дістав з кишені кітеля телефон і почав передивлятися фото з передової. Била настольгія, сум за побратимами. Сім місяців я пробув на цій ротації, ризикував своїм життям, витягував поранених, втрачав друзів, а тут мене так зустрічають... "Усталі ат вайни". Цікаво, від чого вони втомилися? Від обстрілів, під якими ні разу не були? Чи від свисту куль, яких не чули?! Питання: від чого?! Їм не зрозуміти, коли ти три дні сидиш у бліндажі під обстрілом і не можеш подзвонити до рідних, сказати, що ти живий та здоровий, щоб не переживали. Або коли будуєш  плани, але живеш одним днем, не знаючи, що тебе чекає через годину, дві, добу. Цивільним не зрозуміти, що таке війна.
     До мене підсів чоловік років тридцяти.
    —Бажаю здоров'я, — звернувся до мене чоловік. — З Донбасу їдеш?
    —Так, — з сумом відповів я.
    —Воно й видно.
    Потім він повернувся до офіціантки.
    —Машо, принеси коньяку.
    —Добре, Анатолій Максимович.
    —До речі, мене Толя зовуть, я директор цього закладу.
     —Мене Діма.
     Ми потиснули один одному руки. Через хвилину Маша принесла 0,5 кон'яку та дві чарки. Толя налив нам по чарці того пойла, випили, закусили.
     —Я теж воював, з самого початку АТО, — сказав Анатолій. — Воював добровольцем. А ти давно служиш?
    —Три роки, ось у відпустку приїхав, нещодавно подовжив контракт.
     —І як, подобається?
     —Не те що подобається, звичка до армії, звичка до побратимів...
    —...І звичка до війни. Так?
    Я йому кивнув у відповідь.
    —Так, і до війни звик, — все-таки відповів йому.
    —Я тебе розумію, до війни звикнути тяжко, а відійти ще тяжкіше. Ти не доведеш  громадянським, що ти пережив, що бачив. Я сам пережив цей синдром, але я його переміг, зайнявся бізнесом, відволікся від того всього. Все рівно сняться побратими, іноді воюю у ві сні, але я тримаюся, треба жити далі. Це ніколи не забудиться, до сих пір пам'ятаю всі деталі першого обстрілу, коли русня по нам "градами" лупила, я вперше побачив як земля горить.
    —Я теж пам'ятаю: це було у шістнадцятому році під Авдіївкою, я тоді пробув всього три дні на "нулі", було типу перемир'я, сепари нас не чіпали, ми їх. Я у той день був на посту як раптом, розвідка по радєйці подала команду "нора". Не пройшло й десяти хвилин, як я почув якийсь шелест і пролунав вибух, усе затрусилася, земля посипалася зверху, потім почув звук типу хлопка, знову той шелест, знову вибух, і це повторювалось знову і знову. Я сів на коліна, закривши голову руками, гатили мабуть години дві. Так, було дуже страшно, я навіть "Отче наш" згадав.
   —Розумію, знаю, що воно таке, коли летить снаряд, а здається, що він летить прямо у тебе.
   —Так-так, саме таке відчуття й було, коли воно свистить.
    — До речі, я теж був під Авдіївкою, там я втратив трьох своїх друзів, одного снайпер зняв, другого під час перестрілки, куля йому у вісок потрапила, третьому під час обстрілу... Не хочу цього згадувати, давай краще пом'янемо наших братів.
    Ми піднялись з-зі столу, трохи помовчали та випили.
    —У мене теж за всю мою службу два побратима загинуло, — почав я.— За одного, Антона, я себе ніколи не пробачу. Ми тоді окопи підчищали,   це було літом сімнадцятого, під Горловкою, була тепла погода, ніщо не предвіщало біди. Навіщо він тоді виліз з траншеї?! Вирішив він вийти до вітру, виліз з окопу пройшов мабуть три метра, почувся свист кулі і він упав на землю, куля снайпера поцілила йому у груди. Він був ще живий, я міг би його врятувати, але сепари не дали мені підняти голову. Я доклав по рації командиру "спостережника", що у нас "трьохсотий", доки сепари перестали зі мною "гратися" Антон перетворився у "двісті", я бачив як він помирав, як він стікав кров'ю, це було страшно, а ще страшніше, що я не зміг йому допомогти.
    —Не кори себе, таке життя, а я одного побратима "убив".
    —Тобто?
    —Стасу після обстрілу розірвало легеню, він лежав, весь у крові, ще щось говорив, посміхався, ми йому кололи безболююче, щоб "пішов" з легкістю. Він лежав, весь у крові, без легені, повторював: "Мені тяжко дихати, мені тяжко дихати", навіть просив цигарку, після одного з уколів він просто заснув і більше не прокинувся.
    Я просидів з Толею з години дві, згадували фронтові будні, своїх побратимів, живих та тих, що на небі. Я би ще з ним посидів, але мене чекають вдома. Я дістав з рюкзака гаманець.
    —Скільки я винен? — спитав я, перераховуючи гроші.
     —Тобто?! Не зли мене, ти нічого не винен.
    —Як це?! А за обід, кон'як?
    —Ти нічого не винен, це моє кафе, і я так сказав, подивися на табличку.
    Я  повернув голову на ліво, на стіні висіла табличка, на якій було написано: "Учасникам АТО — безкоштовно, ви уже заплатили, завдяки вам ми живемо у мирному місті".
     —Дякую тобі Толику, за обід та за цікаву розмову.
     —Тобі також, як рідну душу зустрів, — посміхнувся він.
     Через деякий час я був уже у своєму під'їзді, піднявся на третій поверх, підійшов до дверей своєї квартири, подзвонив у дзвінок. Відчинилися двері і на порозі опинилася моя жінка Оля. Вона кинулася до мене в обійми.
     —Коханий мій, невже повернувся, невже ти дома, — говорила вона мені тихо.
      У коридор вийшла моя п'ятирічна донька, яка теж з радістю кинулася до мене.
      —Татусю, я тебе так чекала.
      Я обійняв своїх доню та жінку та не хотів їх відпускати, усе було як у ві сні. Так, я вдома, я повернувся, але на жаль не на довго, скоро, через декілька днів знову повернусь на фронт, знову ходити під косою смерті, але це буде потім. Зараз я зі своєю родиною, моєю жінкою та дитиною. Хай що не кажуть, що пішов за гроші, або через те, що дома не сидиться, але я пішов за своїх рідних, за своїх дружину і дочку, щоб вони не бачили те, що бачимо ми на передовій, ось за що воюють і гинуть наші Герої. Хоч ми і забуті, але ми незламні.

                 Яворівський полігон
                                      02.02.2021