Ден – кіборг-пілот, не космічний, а в межах атмосфери, він може водити майже все, що їздить, літає чи плаває. Але здебільшого водить різноманітні автомобілі. У нього блискавична реакція, він утримує фокус уваги кілька діб поспіль без сну, він може голіруч перебрати та відремонтувати майже будь-який двигун. Практично всі машини мають аугментальні інтерфейси, тож зазвичай Ден підключається і відчуває машину як власне тіло – буквально, всіма відчуттями – і рухає цим тілом.

Того дня Ден гонить важкогруз федеральною трасою зі східного краю континенту на західний. Траса майже порожня, зараз не сезон. Близько полудня він помічає фургон на узбіччі попереду, той блимає аварійними сигналами. Ден гальмує поруч.

Капот фургона відкинуто на максимум, з-під нього розтікається пара надвоє з димком. Водій, увіпхавшися до моторного відсіку до половини, чимось грюкає всередині. "Можу допомогти?" – питає Ден, теж заглядаючи під капот. Водій бурчить, виповзає задом і випростовується. Це жінка-кіборг, перемазана у мастилі й дуже нещасна. "Навряд чи, – зітхає вона. – Він просто вже занадто старий. Моя транспортна компанія так і сказала: ну таке, халепа трапляється. Тягач вже виїхав, здамо твій брухт на переплавку, візьмеш новий на найближчому нашому майданчику... А я ним двадцять років їздила, розумієш?!" Вона схлипує.

"От дрин..." – Ден смурніє. Він не прив'язувався до своїх машин довше ніж на пару років, але може собі уявити. Двадцять років... втратити такий зв'язок – це наче втратити половину себе. "Я не знаю... побути з тобою?" – "Нема сенсу, – зітхає вона і захлопує капот. – Тягач впорається без мене. Не хочу це бачити. Підкинь мене до міста..." Вона обіймає крило фургона, притискається до нього обличчям та грудями, розкинувши руки якнайширше, і стоїть так кілька хвилин. Зрештою відривається. "Прощавай, друже... – і, до Дена: – Ну, поїхали, що..."

Ден трогається і вирулює на трасу. Жінка сидить поруч з ним в кабіні, зрідка схлипуючи. "Як тебе звати?" – "Сана". – "А я Ден". Йому не потрібні руки чи ноги, щоб вести машину, тож він посувається до Сани і обережно обіймає за плечі. "Мені дуже шкода". Вона схлипує йому в плече, він легенько гладить її волосся.

Трохи згодом Сана припиняє схлипувати, обіймає його у відповідь, і вони починають цілуватися. До міста дві години дороги, і вони зупиняються тричі, бо пілотувати й займатися сексом одночасно – то вже занадто. У місті він висаджує її біля автопарку і прямує своїм маршрутом далі. Вони обмінялися контактами.

Наступні три роки вони мотаються всім континентом, перевозячи все, що треба перевозити. Вони постійно на зв'язку, обмінюючись думками, почуттями та видами з кабін. Безліч разів їхні маршрути пересікаються (вони спеціально їх коригують та синхронізують, коли можуть), і вони проводять години чи ночі разом, настільки близькі одне одному душами та тілами, наскільки це фізично можливо (а для кіборгів це можливо ну дуже, дуже тісно). Вони зважують, чи не перейти їм до парного пілотування, але вирішують, що їм більше до вподоби отак зустрічатися і ділитися дорожніми історіями.

Їхній зв'язок – це не щось унікальне серед кіборгів, але, мабуть, найтісніше та найтриваліше серед пілотів їхнього часу. Двадцять років з однією машиною – це зрозуміло, а отак, одне з одним... Друзі їм щиро заздрять.

Одного дня Ден веде пасажирський автобус широкою гірською трасою. Схил праворуч, прірва ліворуч, дивовижні краєвиди. До міста ще три години, коли вдаряє злива. Синоптики прогнозували помірні дощі, але це справжній ураган. Ден напружує всю увагу, щоб тримати автобус на дорозі.

За черговим поворотом його наздоганяє великий важкогруз, блимає фарами і гудить сиреною. У вхідні падає повідомлення: "Сюрприз! Ти не проти невеличкої компанії?" Від Сани. Ден трохи розслабляється. Підтримка в скрутній ситуації і кіборгам допомагає.

Вони обережно прямують шляхом, розсікаючи колесами потоки води, перекидаються жартами, посмішками та планами на спільну ніч в місті, коли земля здригається. Вони скидають камерами догори і бачать, як великий шмат схилу зрушує з місця і, набираючи швидкість, повзе на них. Зупинятися запізно, і вони витискають газ до максимуму. "Будь ласка, ретельно припніться та тримайтеся, – каже Ден в пасажирський салон. – Зараз може сильно трясти".

Вони майже встигають проскочити, але тільки майже. Краєчок оповзня накриває їх. Рідка багнюка заливає асфальт, колеса проковзують. Вони змушені пригальмувати, щоб не злетіти з траси. Сана втискає свою вантажівку між бусом та прірвою, страхуючи їх. Але вони витягують, майже витягують...

Ден бачить чималу каменюку, яка, весело підскакуючи, летить схилом на нього. Може, ще вийде проскочити? Обчислення пролітають його свідомістю. Не вийде. Навіть якщо він зараз витисне газ, пасажирський салон все одно зачепить. Він б'є по гальмах і викручує руль, розвертаючись до схилу пілотською кабіною. Сана гальмує одночасно з ним. У них зараз нема часу переписуватися, але вони розуміють одне одного без слів.

Автобус потроху сповзає в багнюці. Валун влітає в лобове скло і зминає дах кабіни. Ден втрачає сенсори, він вже не знає, чи ще тримається на дорозі. Останніми лініями зв'язку він витискає аварійні гальма, коли рама кабіни відсікає його ноги. Приборна панель складається гармошкою, защемляючи руку... Він перетискає ушкоджені судини і відключається.

Сана викручує руль і впирається бортом в автобус, який повільно сповзає до прірви. Вона бачить, як розлітається його кабіна, але на це їй зараз відволікатися не можна. Треба зупинити той бус. Бус шипить, відкидає колеса, притискається днищем до ґрунту, викидає якірні лапи, проповзає ще півметра і врешті зупиняється. Але це були останні півметра для Сани. Її колеса зриваються і, повільно перекидаючись на бік, важкогруз сповзає у прірву.

Дощ трохи вщух. Пасажири оточують понівечений автобус, їх трясе від шоку та переляку, хтось мовчки обіймається, хтось курить сигарету за сигаретою.

Ден розплющує очі. Він лежить горілиць на асфальті. Він не відчуває більшу частину тіла, але відчуває долоню Сани на своїй щоці. Сана сидить навколішки над ним, побита, але в цілому неушкоджена. "Ну таке", – каже вона, намагаючись тримати певний вигляд, але Ден відчуває, як капають на його обличчя її сльози. Чи то краплі дощу? "Ну таке, – каже Сана. – Халепа трапляється. Голова ціла, це головне. Рятувальники вже близько. Тебе полагодять..."