Намалюю тобі весну,
Щоб розвіялися хмари сірі,
Ті, що закривають двері —
Вхід до світлого життя.



Мабуть, це вперше  я дуже радію тому, що настала весна. Дивно, дивно... Ця пора для мене досить незрозуміла.  Вона подобалась мені лише тоді, коли ще навчалась у школі. Адже саме після її завершення починались довгожданні літні канікули, прихід яких мене неймовірно  тішив.  Адже я обожнювала їх,  як і всі дітлахи.

Недоліки весни у тому, що вона приходить на зміну зими. А цю холодну пору я люблю всім серцем. І ще болото... Сніг тане, забираючи з собою усі приємні спогади, пов'язані з радісними подіями, які відбулися взимку. І  вкотре переконуюся в тому, що ця пора дійсно чарівна завдяки своїй атмосфері.  Я тішуся тому, що приїхала до рідного селища, хоча завжди шукала багато відмовок, щоб відтермінувати на невизначений час зустріч з колишнім життям. Це  вже моя друга невелика перемога.

Перегортаючи останній свій аркуш, зима знову стає нашою мрією. Яскраві вогні, ялинка та Різдво тепер у минулому. А на горизонті знову з'являється яскраве сонечко, а за вікном чути радісний галас дітлахів.

От сьогодні перше березня, настав третій місяць  року. А щойно лише починався 2021, початок якого святкувала з сім'єю, вперше за багато років. Ніхто не очікував, що я зможу повернутись до рідної домівки після тих неприємних подій. Але я зможу! Незважаючи на все, буду позитивно мислити та вірити у те, що все можливе, головне не стояти не місці.

Ми жінки —істоти сильні!

Я навчилася бути розсудливою, знаходити правильний вихід у різних ситуаціях, а головне - ніколи нікуди не квапитися! Краще все обдумати, і тоді діяти , адже наслідки не надто приємні, коли  робиш все на емоціях.

Ми жінки —істоти, схильні яскраво показувати те, що відчуваємо. Інколи емоції руйнують прості буденні речі, які  важко будуємо роками.

Я жодного разу не пошкодувала про те, що прийняла важливе рішення та почала відвідувати психолога.  Говорять, що це – марна витрата коштів, гроші на вітер. Але — ні!

Ірина Миколаївна допомогла мені змінити  ставлення до навколишнього світу. Завдяки їй я почала відпускати минуле. Сприймати його, як досвід, який допоміг правильно розставити пріоритети.  І нарешті я живу теперішнім.  Тепер не відволікаюся на дрібниці, не проводжу багато   часу в соціальних мережах. Не переглядаю тих відео, які не несуть в собі жодного сенсу.  Не слідкую за тим, які події відбуваються у житті невідомих людей, а, навпаки,  думаю, як вдосконалитися та стати кращою самій.

 
     *      *      *

– Діно-о-о! Ти вже зібралася? – у мою кімнату ввірвалась сестра. А постукати?

– Тінусь, а якби не встигла одягнутися  і стояла б голою посеред кімнати, то  що б тоді було? – з краплиною сарказму спитала у неї, зімкнувши руки на талії.

– Ой, мадам, прошу вибачення! Вас не було стільки років, що ніхто не зміг мене цьому навчити, – стенула плечима вона, витягуючи з кишені телефон.

– Артем пише, так? – усміхнулась я та підозріло глянула на брюнетку, сідаючи поряд з нею на диван.

– Ага, все правильно, Шерлок, а ти як здогадалась?

– Ти ж сяєш, коли відписуєш на повідомлення йому. І в прямому, і в переносному сенсі...

– А ти... Діно, тобі хтось подобається? – важко видихнувши, запитала сестричка.

– Ні, і не було в мене нікого після того випадку...

– От і чудово! – вигукнула радісно вона, сплеснувши руками, а я здивовано глянула на неї, –  Дінко, не лякайся! Адже я тобі швидко знайду когось! Ти не уявляєш, скільки красенів у нас тут є!

– Давай не про це, – зупинила я сістер, - коли поїдемо до лісу?

– За декілька хвилин, адже тато, мабуть, чекає вже на нас у дворі, – заявила вона та продовжила набирати повідомлення. Така вже доросла, коли я  вступала до університету , їй було лише дванадцять,   а тепер майже сімнадцять. Красунечка! А ще нещодавно ми сварились через дурниці, кричали, не розмовляли по декілька днів.

– То чому ми ще тут?! Гайда! – вигукнула я та підійшла до шафи, щоб витягнути курточку.

– А за вікном справжня весна! Все миттєво оживає, пробуджується від зимового сну.

Ми вийшли з будинку та зачинили двері на ключ. Тато вже встиг припаркувати машину на вулиці  та чекав нас.

– Готові, дівчатка? – перепитав зеленоокий, коли ми підійшли до нього.

– Так!

Сьогоднішній день ми вирішили провести втрьох. Шкода, що матуся на роботі. Ми зібрались погуляти весняним лісом, насолодитися його красою та подихати свіжим повітрям.

Менше, ніж за годину, ми блукали з сестрою лісом, ловили промені сонечка. Не можу висловити всіх емоцій, які відчуваю тепер! Сумно усвідомлювати, що стільки років я гналась за чимось абстрактним та зовсім неважливим... Варто було послухати батьків, а не робити те, що радили "друзі".

– Діно, зробимо селфі? – звернулась до мене сестра в той момент, коли я розглядала ліс, – ти мене чуєш? – підійшла ближче, а тоді клацнула пальцями перед обличчям.

– Не роби так більше, будь ласка,  вмикай камеру!

Після декількох фото, ми попрямували далі та знайшли галявину. Сніг розтанув ще на початку лютого, тому підсніжники ще з останніх днів зими милували нам око.

– Як їх багато! Це неймовірно! – вигукнула сестра, а я стояла та ловила момент. Стільки ж потрібно було пройти, щоб нарешті кайфувати від весняних квітів.

Поки сестра захопливо фотографувати підсніжники, я вирішила покинути її та піти далі, хотілось ще гуляти у цій дивовижній місцевості аж до вечора.

Спів птахів та шелест вітру — хіба не ідеально?  Немов музика для вух, готова слухати це постійно.

Але за декілька хвилин я забрела кудись, незрозуміло куди. Ох, дідько! І що тепер?!

Тільки не панікувати! Колись тато вчив мене, що робити у таких випадках, але я вже цього не згадаю. Можливо, потрібно йти туди, звідки світить сонце? Хоча, напевно, я щось плутаю.

Невдовзі мені вдалось ступити на ту стежку, яка, швидше за все,  допоможе вийти з цього лабіринту. Коли почула чийсь голос, то спочатку стало страшно, а згодом зраділа, адже це означало, що я  на правильному шляху.

У той момент, коли до мене підбігла собака, я сильно злякалася, хотіла бігти, тікати з цього місця, але одразу за нею з'явився чоловік.

– Веселко, біжи до мене! – почула такий приємний баритон, а тоді побачила його, спортивної статури, з неголеним підборіддям. Крок за кроком він долав відстань між нами, скорочуючи її до кількох метрів, – Веселко,  більше не тікай! От у лісі блукають красиві мавки, а ти розлякуєш їх. – а тоді поглянув мені у вічі, я все мовчала, зачаровано розглядаючи його...

І вже за мить собака разом із своїм власником пішли у протилежну сторону, залишаючи мене.

Дивне ім'я у собаки, хоча й досить креативне.

А згодом я змогла зловити мережу та вибратись з лісу.

– Діно-о-о, де ти так довго гуляла? – підбігла до мене сестра, – телефоную — жодної відповіді.

– Трішки заблукала, але вже все добре! — Мені здалось чи вона справді злякалася за мене? Заплющивши очі, я перенеслася в  безтурботне дитинство, у час, коли ми постійно не могли знайти спільної мови з Тінкою. Навіть тоді виникали думки, що у далекому майбутньому ми не будемо спілкуватися з нею. От я дурепа була! Вона — моя єдина рідна сестра, куди без неї?!

    *       *       *

Ранок восьмого березня видався напрочуд приємним ла світлим, втім, як і вчора. Невгамовні промінчики сонечка пробралися крізь бежевий тюль та танцювали по моїй кімнаті. Солодко потягнувшись у ліжечку, я швидко встала та  пішла в іншу кімнату, до сестри.

Цей ранок нагадував мені дитинство...  Коли були дітьми, то завжди прокидались дуже швидко з Тінкою та бігли вітати маму з цим прекрасним весняним святом. Ми або допомагали готувати сніданок, або робили це самостійно. Обмінювалися подарунками, дарували посмішку іншим. Колись навіть до бабусі їздили, щоб привітати рідненьку.

Вже ввечері батьки відпочивали, проводили час наодинці. А я лише  після полудня дізналась, що сьогодні у Тінки побачення. Вона ретельно збиралась, а я допомогла вибрати вдалий образ та зробила їй мейк.

Зачинивши за нею двері, я попрямувала до своєї кімнати. Коли відчинила вікно, то помітила на підвіконні підсніжники. Зіниці миттєво розширились, а я серце почало швидше битись. Хтось так жартує? Повинна зауважити, що досить невдало. Але ж квітів шкода, тому  знайшла вазу та поставила їх туди.

Стільки ще вільного часу є, чим же зайнятися? Мене тривожило питання щодо того, як ці весняні квіти могли з'явитися у тому місці. Але ніщо не спадало на думку. Тому вирішила знайти та почитати книгу, адже у мене їх колись було вдосталь.

Витягнула потерту та запилену паперову коробку. На вершині лежав блокнот, який вабив своєї яскравою червоною обкладинкою. Я миттю повернулась у шкільні часи, саме тоді я й почала робити записи.

Розгорнувши першу сторінку, я   побачила вірш:

"Колись, через десятки років,
Коли читатиму усе, написане своїм пером,
Я буду плакати й сміятись.
Коли мене накриє хвиля ностальгії,
І все спливе у пам'яті моїй -
Кохання перше, цілі й мрії,
І перемоги, і поразки.
І думка знову лине-лине,
Кудись далеко, вдалечінь...
Минуле вже не повернеш, 
І жити ним не варт.
Вчимось на власних помилках,
І досвіду всі наберемось.
Майбутнє те, що треба стерегти!"

І далі  — близько двадцяти віршів про кохання. Всі вони ще такі дитячі, з часів, коли   щиро вірила, що знайду ту людину, яка завжди буде поруч, допоможе вибратись з лайна. Маленькою була, не розуміла, що це нереально в теперішньому світі.


                    *       *        *

– А я ж думав, що мавки живуть лише у лісах, однак виявилось, що це зовсім не так, – спокійним голосом проказав чоловік, а кутики губ трішки піднялись, імітуючи усмішку.


Декілька хвилин тому...

– О-о-о, добрий день! – раптом вигукнула моя сістер, коли ми ходили колами по Торговельному Центрі у пошуках весняного одягу.

– Привіт! – прозвучав чоловічий голос, а мені на хвилинку здалось, що я вже десь чула схожий. Обернулась, побачила чоловіка... О, точно, це ж той, що й у лісі був. Але цього разу він одягнутий охайніше, а не в якусь незрозумілу куртку-плащ.

– Дінко, а це наш односельчанин, майже сусід через декілька будинків — Ілля, – тоненьким голосочком сказала чорнява, – а це — моя сістер Діна.

– Приємно познайомитись, – сказала я, простягнувши руку.

– Діна? Гарне ім'я, – заявив він,  дивлячись на мене. І в цей момент помітила, що Тіна пішла кудись, залишаючи нас.

– І мені теж подобається...

Теперішній час...

– Схоже ти помилився, – зітхнула, –  я зовсім не схожа на мавку. Та й в лісі ми  випадково зустрілися, адже трішки заблукала.

– Зізнаюсь чесно, спостерігав за тобою декілька хвилин, твоя темно-зелена куртка занадто зливалась з лісом, тому я й перше, що прийшло в голову — це мавка, лісова русалонька.

– На казку схоже,  довго придумував?

– Хм-м-м, – задумався Ілля, – хвилин декілька, не більше. А ти ще так пильно розглядала ліс, що я звернув увагу на твоє обличчя. А воно, немов відкрита книга, стільки емоцій прочитав.

– Однак дурному зрозуміло, що я і мавка — два різні світи, небо в земля, – відповіла йому. – А щодо обличчя, то ще з дитинства мама казала, що не вмію  приховувати того, що відчуваю. Тому хто не гляне на мене, одразу розуміє, чи зла я, чи весела. Якщо коротко, то моя міміка все розповідає за мене.

– Але тепер ти мені будеш саме з нею асоціюватися,  з лісовою красунею.

– Ну добре, я вдам, що повірила тобі, адже ця казочка, до речі, досить цікава.  Ти, мабуть, книги пишеш?

– Не вгадала, я — поліцейський, хоча колись пробував щось писати, але швидко закинув.

– Поліцейський? І чому я одразу не здогадалась, – сказала радше до себе, ніж до брюнета, – а дарма, що  писати перестав, не потрібно було закидати це заняття, бо у тебе непогано виходить.


               *       *       *

Наступна зустріч з Іллею відбулася за декілька днів. Випадковість це чи ні, я не знаю. Але ми знову зустрілись неподалік лісу. Я вийшла з будинку, щоб прогулятись, а він знову опинився поряд.

Після декількох жартів Іллі, я вже стримуватися  від сміху не могла.

Але раптово хлопець  затих, задумався...


– Я намалюю тоді весну, – твердо заявив Ілля, дивлячись на мене в очі. Після хвилинного здивування, мені не було що сказати.

– Жартуєш? Чи це, можливо, нові методи пікапу? – ледь не розсміялась я.

– Діно, – ніжно мовив кароокий, – Який пікап? Я вже давно не хлопчик, виріс з цих цього, давно  не займався таким, тим більше  безглузді вчинки — це не моя фішка.  У мене досить-таки серйозні наміри щодо тебе...

– Серйозні наміри? Ти маєш на увазі стосунки? – поцікавилась я, поправляючи волосся.

– Стосунки? – здивувався Ілля, а тоді почав сміятися. – Тьфу!  Хіба це серйозно? Стосунки — це дитячі розваги.

– Ой, леле, а  якщо я  боюся зв'язуватись з тобою?.. - стиха запитала  після декількох хвилин паузи. – Можливо, я ще зовсім не готова до такого.

– У такому випадку буду чекати, – усміхнувся Ілля.

– Довго чекати доведеться, – зітхнула,  роздивляючись те, як змінювалось обличчя хлопця.

– А я намалюю тобі весну, щоб пришвидшити цей процес!

– Ілля, ти божевільний! – вигукнула у відповідь я.

–  А ти хіба ні?..