Берег Дарксенду сьогодні видався напрочуд безвітряним. Я ступала вздовж пісочної доріжки та подумки молилася всім святим, щоб мені не довелося користуватися даром при всіх. І справа не в тому, що я соромилася — ні. Просто він передався вкрай специфічно і мав певні ліміти, після яких магія фактично випалювала мене. Це були не самі приємні відчуття, тому я користувалася сирою силою вкрай рідко.

— Чого нахнюпилась, Фіалко? Лячно? — запитав Джері, дивлячись як я невесело йшла до місця злочину огородженого магічним контуром. — Ти кажи, якщо що. Таким гарним дівчинкам не соромно боятися страшних речей.

— Яка з мене “гарна дівчинка”?! — обурилася, аж зашпортуючись на рівному місці.

— А що, хлопчик? — зареготав перевертень. — О це так Лоріану буде сюрприз!

— Та щоб тебе! — буркнула, розуміючи, що цього перевертня не виправить навіть могила. Не дай всім святим його зустріти на тому світі. — Краще скажи, на що ви бились об заклад? А то мені ще з вами працювати, а відчуття, ніби я сліпе кошеня, яке тикають носом невідомо у що.

— Ти ж все одно нічого не знаєш, яка тобі різниця? — байдуже спитав він, ступаючи поруч і жбурляючи пісок носками черевиків.

— Велика! Чи ти хочеш, щоб у вас некроманти й далі випаровувалися? Висяки вже не сильно муляють? — стала бити по болючому.

— Знаєш же, на що тиснути, —  прискіпливо протягнув він. — Слухай тоді... Жив був хлопчик, чиї батьки перейшли дорогу сильному магу. От він і наклав на їхнього первістка страшне прокляття, а батькам сказав, що його зможе нейтралізувати лише могутня некромантка. От хлопчик і виріс злим, буркотливим і безсовісним. Аж поки в його житті не з'явилася дівчинка. Він думав, що вона і є та сама, що зніме прокляття, але натомість вона зняла сукню перед його керівником.

— Яка незручна ситуація, — протягнула, намагаючись зіставити казочку з реальністю. — І що далі?

— А що далі? — знизав він плечима, як би натякаючи, що все і так ясно. — Начхав він на прокляття і став ненавидіти некромантів всією своєю буркотливою душею. Тому вони й не затримувалися довго... От я і побився з ним об заклад, щоб ви потоваришували за кавою і ти затрималась з нами трохи довше за інших. Але якби я знав, що ти така як є, то навіть не робив би цього.

— Чому це?

— Ну бо не схожа ти на всіх тих попередніх некромантів! Ну ні крапельки! — щиро сплеснув долонями Джері та на мить задивився на мене. — Ти тільки-но подивись на себе! Фіолетові коси, вічно з навушниками у вухах, почуття гумору маєш та ще й про роботу постійно думаєш. Ну яка з тебе некромантка? Головне, щоб дійсно не запав. Так що потерпи вже якось, на благо нашого відділу.

— З чого ти взагалі вирішив, що він на мене може покласти око? Що, нормальних в місті немає? Закінчились? — ніяк не могла второпити, чому весь світ зійшовся клином на некромантах.

— Та закінчились, повір мені, — втомлено промовив чоловік, на мить подивившись на мене серйозним поглядом. — А вибору великого немає. Та пришиблена — вже зайнята, а ти пришиблена — ще вільна.

— Тобто знайти йому нормальну взагалі не варіант?

— Ні. Він може торкатися лише некромантів, бо всі інші істоти свідомість втрачають вже через хвилину, — пояснив Джері, а в мене аж мороз по шкірі пішов. Це ж як треба було насолити комусь, щоб попасти під таке щастя? — Але ти все одно з ним обережніше, Фіалко. Ваших надовго теж не вистачає.

— Буду знати, — тихо прошепотіла собі під ніс та спробувала згадати що ж це за гидота така. Певно щось вкрай рідкісне, бо навіть через десять хвилин на думку нічого не прийшло. Треба буде глянути у своїй особистій бібліотеці заради цікавості. 

Місце злочину було мало чим схожим на те, що мені доводилося бачити зазвичай на практиці. І не тому, що було страшним, а, тому що ніякого злочину тут не відбулося. Жодної крові, жодного магічного сліду та жодної зачіпки — лише синє тіло, котре почали об'їдати риби. Поки Лоріан з Джері пішли говорити зі свідками, я обережно намалювала магічне коло сіллю, увійшла в нього та стала роздивлятися жертву. На вигляд йому було років сорок. Повна статура, масивне важке обличчя. Тканина розлізлася через довгий час перебування у воді, а укуси стали менш помітними через розбухлу шкіру. Жодної вогнепальної рани, колотої чи ще якоїсь, крім дрібних потертостей.

Поки нікого не було поруч, я вирішила  прикликати дух померлого та вияснити, що сталося. Добре, що для нього особливої магії не потрібно було. Закляття зірвалося з губ швидше, ніж я встигла подумати про нього, і переді мною з'явилася примара. Це був розлючений дух, котрий відразу ж підняв вітер в окрузі та кинувся в мій бік.

— Поверніть мені моє! — сердився померлий, б'ючись об край магічного контуру. Він носився вздовж посипаного сіллю кордону та не міг ступити за нього і кроку. Це продовжувалося кілька хвилин, аж доки він нарешті не помітив мене та не став наближатися. — Поверни мої гроші!

— Як вас звуть? — спокійно запитала, ігноруючи шквальний вітер, котрий набирав сили. Точно вбили. Неприкаяні духи завжди були такі: сильні, емоційні, розлючені та…страшні. 

— Пей Волш! — прогриміло на всю вулицю. Чоловік скаженів у пошуках своїх грошей та ніяк не міг заспокоїтись. 

— Як ви опинилися у річці? — проігнорувала його крики та відразу ж перейшла до справи. 

— Я стрибнув з мосту!

— Навіщо ви це зробили? — запитала, щоб зрозуміти його мотиви. Самогубством це вже не було, але дух мав поступово дійти у своїх спогадах до того моменту, який мені був потрібним. — Вас штовхнули?

— Ні, я сам хотів стрибнути! Але я… не хотів... — дух запнувся на півслові та пронісся перед моїм лицем в щілину на контурі, на який випадково став Лоріан.

Безпечний слідчий не бачив ні того контуру, який я виводила,  ні духа і навіть не усвідомлював у що тільки-но втягнув нас всіх. Бо витягувати духа з його тіла через виконання бажання було гірше ніж нерозкрита справа. Містер Волш був настільки злим, що міг витіснити душу Лоріана за лічені дні. 

Часу на роздуми було обмаль, тому я направила суцільний потік сирої магії, щоб втримати примару на місці, та видала перше, що спало на думку:

— "Живим — живе, а мертвим — час,
Нехай вони пройдуть повз нас!
Заснуть навіки поміж фраз,
Без болю, жалю та образ".

— Це ще що…? — почав було Лоріан, почувши мій крик, але запнувся та перевів погляд на свої ноги. В його смарагдових очах читалося усвідомлення, але було занадто пізно.

В небі прогриміло. Кілька блискавок вдарилось об воду, засліплюючи мої очі. Пей Волш розвіявся в кроці від слідчого, ніби нічого не відбулося. А я світилася ніби фіолетова лампочка і була б не проти розвіяти ще когось разом з Волшом, на тому ж самому місці. Мені хотілося битись головою об стіну, бо після такого способу розвіювання, духа вже ніхто не міг прикликати. Він знаходив спокій і більше нічого не пам'ятав зі свого минулого життя. А через дурість Рейна я мало того, що стерла духа, так ще й зірвала ліміт своєї клятої унікальної магії.

— Що це було...? — запитав чоловік, все ще оглядаючись по сторонах в пошуках слідів примари. — Ви...розвіяли його? Віршами?

— Краще б я вас розвіяла, — буркнула, ховаючи зап'ястя під пальцями. В'язи на ньому стали нестерпно пекти і я поспішила до берега, аби занурити долоню у воду. Допомагало так собі, але мене гріла надія, що в сумці лежало зілля. 

— Що з вами? — почулося за моєю спиною. Лоріан присів поруч і став дивитися, як все моє передпліччя з татуюванням вкривалося бузковим магічним вогнем. — Що відбувається?

— Ви колись чули, що не можна підходити до некроманта, котрий працює? — поставила риторичне питання, зціпивши від болю зуби. Вільною рукою я спробувала намацати пляшечку, але згадала, що залишила її у відділку. Чудово, Есміно! Молодець! Так тримати!

— Некроманти ж не працюють через контури, — впевнено мовив чоловік, а я мало не закричала від цієї дурної впевненості. — Я ніколи не бачив, щоб вони користувалися ними.

— Тепер побачили. І мало не стали прихистком для скаженого духа. Сподобалось? — сил терпіти ще довше не було, тому я витягнула руку із крижаної води та піднялася з місця. — Більше ніколи не робіть цього.

— Стійте, — чоловік хотів було схопити мене за руку, але в останню мить стримався. — Що з вашим передпліччям?

— Нічого, що б ви могли виправити, — відрізала. — Тіло містера Волша нехай везуть відразу у відділок. Духа там більше немає. Він чистий.

 Я розлючено пішла вздовж берегу до дороги, не чекаючи якоїсь відповіді. Потрібно було якомога швидше випити зілля мертвих. Таке собі рішення, але кращого виходу все одно не було. Магія завжди брала ціну. А магія таких, як я — просто знущалася.

__________________________________________
Як ви сьогодні? Зі святами вас. Нехай у вашому житті буде менше пришиблених і більше живих людей. Дякую, що залишаєте коментарі. Це справді дуже важливо.