Один. Два. Три. Чотири. П'ять. Ковтати зілля мертвих було ще тим задоволенням, але це було вже одно кращим виходом, ніж терпіти спалення живої енергії. А так — випила, стала мертвою хвилин на десять і можна було спокійно жити далі. Тимчасова смерть була чудовим рішенням, хоча й мало який бовдур крім мене додумався б до такого. Втім, я ніколи не відрізнялася жвавим інстинктом самозбереження. Він діяв виключно перед пащекою нечисті, бо помирати від зомбі було якось не солідно.

І от я стояла у своєму кабінеті, який мені люб'язно показала міс Нея, дивилась на своє тіло з боку та думала про слова жертви. Пей Волш сказав, що хотів сам стрибнути з моста, але не хотів...чого? Померти? Навряд чи. Висота там така, що сумніватися в летальності польоту не доводилося. Щоб його знайшли? Теж не варіант. У Дарксенді гарна течія і все викидає на берег. Тоді що мав на увазі Волш?

Раптовий стук перебив роздуми. Хтось шарпнув на себе двері, але відчинити їх йому не вдалося. Добре, що я завчасно зачинила їх на ключ, аби ніхто не міг потрапити сюди. Але схоже, що ключ був не лише в мене, бо через кілька секунд містер Рейн нахабним чином відчинив замок і увійшов. Цікаво, він вирішив мене сьогодні довести до нервового зриву чи що? От що за дурна звичка — вдиратися в чужий особистий простір?! 

— Міс Саунд...? — тихо позвав він мене, побачивши, що я лежу на дивані. — З вами все добре?

— Було б, якби ви не сунули свого красивого носа в мою роботу, — не втрималася, але він все одно не почув моїх слів. Зробивши кілька кроків містер Рейн доторкнувся мого лоба та моментально забрав руку. Жест рятівника виглядав так собі.  До того ж я все ще злилася на нього за те, що потрапила в цю халепу, тому продовжила буркотіти доки він знову тягнувся до мого тіла. — І що ти там намагаєшся намацати?

— Чорт! Чому вона така крижана?! — пальці потягнулися до шиї, намагаючись знайти пульс, але його не було вже як вісім хвилин. — Чорт! Джері!!! Джері!!!

— Та почекай дві хвилини, зараз оживу, — промовила заспокійливим голосом. — Хто ж знав, що у відділку працюють безсовісні слідчі, які незаконно проникають в чужі кабінети? Потерпи вже якось, зовсім трохи залишилося.

На вузькому лиці щось невловимо змінилося. Чоловік миттю опустив мою голову з подушки, поклав на спину і...став ламати мою грудну клітку, своїми лапами! От гад! Ні, він то може й молодець, що не розгубився, але ж мені потім ходити з болем в кістках і усвідомленням, що мене облапав колега! А я на таке не підписувалась! 

—  Який ще непрямий масаж серця! А ну, лапи свої забрав від моїх ребер! Ти ж проламаєш їх! — кричала йому на вухо, але містер Рейн не чув духів, щоб його. Він систематично натискав на груди, намагаючись мене відкачати.

Час стікав надто повільно. Настільки повільно, що коли залишилося зовсім трішки, цей гад додумався стиснути мого носа і став повільно  нахилятися. Його смарагдові очі бігали на всі боки, сумніваючись у своїх діях. 

— Не здумай! — загарчала я, неспроможна дивитися, як його губи стали обережно опускатися на мої власні. — Та що за чоловік такий! Навіть з того світу доводить до нервового тику!

Дія зілля тимчасової смерті скінчилася і мою душу стало затягувати назад у рідне тіло. Чітка картинка невблаганно змінилася темрявою, а потім чимось розмитим. Перше, що я відчула живою — біль. Гарний такий біль та гарячі долоні на своїх грудях. А ще, губи, які нахабно зминали мої губи в пориві чи то відчаю, чи то пристрасті. Давно мені не хотілося настільки сильно вбивати.

— Есміно? — полегшено видихнув слідчий та відчайдушно притиснув до своїх грудей, ніби щось цінне. — Як ви мене налякали...

— Повірте, ви мене налякали більше, — прохрипіла, намагаючись дихати після його спроб реанімації. Відіпхнути від себе силача було так само важко, як і ковтати повітря. — Звідки у вас ключі від мого кабінету?

— Ви серйозно…? — шоковано запитав Лоріан, втупившись очима в моє розлючене лице. — Це єдине, що вас цікавить після смерті? Я вас тільки-но відкачав, а ви думаєте про ключ?

— Краще я буду думати про нього, ніж про те, як ви мене лапали дві хвилини, поки я була під зіллям тимчасової смерті, — буркнула, відчуваючи, як по шкірі виступили сироти.

— Як "тимчасової"...? — перепитав він, моментально холодіючи на обличчі.

— Отак! — багатозначно розвела долонями. — Чудовий спосіб уникнути магічного життєвого вигорання. Мертві, щоб ви знали, не помирають.

— Ви доводите мене до сказу, Есміно. Дивуюсь, як ви взагалі дожили до своїх років, — констатував містер Рейн, дивлячись на свої долоні. Потім на мить задумався і підняв погляд кудись в область моєї шиї.  — Як ви себе почуваєте зараз? В очах не темніє?

— Дихати важко, але воно і не дивно. Більше нічого, — спокійно відповіла, помічаючи, як чоловік полегшено видихнув повітря та відкинувся на спинку дивану. Він моментально сховав свої долоні в кишені та відсунувся якомога далі, щоб не торкатися мене. — Джері вдень проговорився за якесь прокляття. Не знаю, що саме воно робить, але на мене воно ніяк не вплинуло. Не хвилюйтеся.

— Воно могло не вплинути через те, що ви були мертві, — констатував факт Лоріан та серйозно подивився в мої очі. — Надалі я маю знати про всі подібні експерименти. Добре? Це не жарти. Я міг вам зробити гірше своїми дотиками.

— Джері казав, що на некромантів ваше прокляття не розповсюджується, — згадалося мені. — Він збрехав?

— Воно впливає, але не так сильно. Спочатку темніє в очах, а якщо не розірвати дотик,  ваша життєва енергія перетече до мене і ви просто помрете, — пояснював на пальцях слідчий. — Тепер ви розумієте, чому я просив попередити мене? Подобається це вам чи ні, але ми працюватимемо разом і я не хочу вас ненароком вбити.

— Я правильно розумію? Ви спалюєте енергію життя? — зацікавлено уточнила, потираючи подумки свої руки від нетерпіння. О це так випадок! 

— Так.

— Дайте свою руку, — мені захотілося перевірити свою здогадку. Я простягнула пальці чоловіку та стала чекати. — Нумо. Я не кусаюсь.

— Ви головою стукнулись? — спокійно так мовив він, ніби констатуючи факт. — Чи це на вас зілля так вплинуло?

— Я від народження така, — знизала плечима, ні краплі не соромлячись і хапаючи руку містера Рейна. Він моментально потягнув її на себе, але я втрималась і стала пропалювати його багатозначним поглядом. — Знаєте, що відбувається, якщо некромант помирає при народженні? Якщо батьки вчасно проводять ритуал, енергію життя немовляти, заміняє енергія смерті. Вистачить лише малої краплі енергії життя, аби серце билося та перетворювало дар мертвих на дар живих.

— Я ні чорта не зрозумів, — шоковано дивився він то на наші переплетені пальці, то на мене.

— Я — втілення енергії смерті. Жива енергія, яка дає поштовх моїй магії, подібно до вогню випалює мене. А ви цей вогонь забираєте своїм прокляттям. Розумієте? — спокійно пояснила, опускаючи руку Лоріана на диван. — Ви рятуєте мене від вигорання. 

— Ви божевільна...

— Трохи є, — ані краплі не соромлячись знизала плечима. Не я ж це придумала. Мої батьки якось не питали у мене чи проводити їм цей дурний ритуал. 

Містер Рейн ніби пришиблений миттєво зліз із дивану та вийшов з кабінету, швидко крокуючи коридором. Я дивилася йому в слід з якимось сумом та згадувала, як сприймали ці ж слова інші люди. Кожного разу одне і те ж саме. Ті ж витріщені очі, той же страх, не розуміння та легка відраза. Скільки років минуло, а нічого не змінювалося. Відчуття, ніби в мене на лобі було написано "Пришиблена мертва дурепа. Не підходити, бо приб'є закляттям смерті".

Що ж...не вперше і не в останнє. А от замок треба буде поміняти. Мало ще в кого ключ міг залишитись в кишені. Терпіти прохідний двір якось не хотілося більше. А ще, варто було глянути про це прокляття детальніше під час обіду. Треба було знати болячки своїх колег. Мало як вони могли вилізти боком в роботі. 

__________________________________________
Привіт вам. Як ви? Знаєте, інколи дійсно хочеться здохнути на кілька днів, аби відпочити від всього божевілля в житті.