Перед моїми очима стояла дівчина років 23 з короткою кучерявою стрижкою та червоними як кров губами. В світі останніх подій і не знаєш чи це помада, чи кров. Поки я стояла та розглядала її, вона граційно спустилась по трьох сходинках, які відділяли нас. Щось в ній було, що не давало мені спокою, але кожен раз як я дивилась в її карі очі бачила доброту з відблисками пустоти.

- Доброго дня вам щось потрібно? У мене немає багато часу, я запізнююсь на зйомку - вона глянула на годинник і чуть не зблідла - Можливо ви мене тут почекаєте, я буквально на секунду?

- Доброго так, ем міс…?

- Міс. Вікторія Лейт. Вибачте, але давайте я покличу свою сестру. Заходіть, не стійте на холоді

Коли я кивнула їй, вона з полегшенням побігла і лишила мене на порозі одну. Зайшовши до будинку, я відчула тепло, хоча і воно розташоване в такому не благополучному місці. Антикваріат та різного роду картини створювали антураж закинутого, проте охайного будинку. Я роззулась та зняла своє пальто. Дивлячись на вішалку, яка трималась хіба що на вірі і надії, я взяла пальто із собою та зайшла до будинку

- Так як вас звуть - я почула голос. Який спускався зі сходів. Він наближався все ближче і що це? Чамкання? - Ви уж вибачте, але я від самого ранку так не їла - ця молода особа тримала в своїх руках печеня невідомої мені марки.

- Мене звуть Аліса. Я приватний детектив. Розслідую одну справу. Ви би не могли допомогти мені відповівши на декілька запитань?

- Так звісно - вона ще раз надкусила печеня та вказала мені жестом руки на вільною

- Дуже вам вдячна. А можна дізнатися ваше ім’я? З вашою сестрою я вже знайома. Ви також Лейт?

Ми сіли на дорогий диван з червоною оббивкою та продовжили свою розмову, проте цей старий будинок в якому, на мою думку, в якому все могло розвалитися в будьякий момент, невимовно лякало мене. І ця дівчина, вона не складала враження спадкоємиці такого маєтків, вона була більш простою ніж її сестра

- Ні, ми не рідні сестри. Моя мама, вийшла заміж за її батька. Ось так ми опинились в цьому величезному і пустому будинку. Моє ім’я Понтія Флафі. Так я знаю надто дивне, за це треба дякувати моєму батькові, розкопки та історія були його покликанням

Вона при кожному слові відвертає свій погляд від мене, ніби ховаючи його. У мене не було варіантів крім того, що вона літає десь далеко звідси і нашої розмови, хоча …

- Міс. Флафі ви надзвичайно красива. Відкладіть це печеня та послухайте мене. Немає чого мене соромитися. Так ми не знайомі, але ж я бачу, що ви нервуєте. Ваші очі одразу зачарували мене, ще би побачити вашу посмішку, думаю це було б неймовірно. Знаєте як каже мій близький друг?

- Що він каже? Хто це?

- Він мені дуже дорогий. Так ось. Посмішка - це найкраща прикраса для жіночого обличчя. А якщо вона ще й щира, то рахуйте, що в цей момент ви найкрасивіша у світі - вона підняла голову та посміхнулась мені прямо в обличчя - зробите мені чаю? І ми поговоримо, домовились?

- Так міс. …

- Просто Аліса

В момент як вона брала пачку печеня і йшла на кухню я змогла роздивитися її ще краще. Гарне, тільки но вимите та пряме волосся ховало її тендітне личко від бруду цього світу, а очі, які світилися, тепер, від щастя нагадували море, яке в теплий літній день радує всіх хто його бачить.

- Понтія! Я йду, ти ж добре поводишся із нашою гостею?

- Міс. Лейт, вона зараз на кухні, але так все добре. Не переживайте. Мушу сказати, що ви виглядаєте фантастично. Це довге чорне плаття в точності підкреслює вашу фігуру. А макіяж, ох думаю на нього у вас пішла не одна година.

- Дуже вам дякую. Мені приємно - вона надягла своє пальто, то зробила крок за двері з яких подув вітер і я ще відчула солодкий смак її духів, який заполонив всю прихожу - я мушу бігти, мене чекає моя подруга

***

Я вернулась до вітальні, де на столі вже стояв піднос з двома кружками чаю та двома булочками

- А з чим вони? - я з посмішкою глянула на Понтію

- З вишнями, мої улюблені - вона із нетерпінням чекала, поки я сяду, щоб почати трапезу

Я присіла на своє місце на зробила один ковток і тепло побігло по моєму тілі приводячи його в дію

- Аліса, а ти знаєшся на травах?

- Що ти маєш на увазі? Ну я закінчила медичне училище, але це не було моїм покликанням, тому медицина для мене як космос. А чому ти питаєш?

- Та мені було просто цікаво. Так ти мала щось питати. Ти ж детектив правильно?

- Так, але ж ти я тобі того не казала. Ти мене звідкись знаєш? - я відчула легеньку слабість

- Та ні, а може і так. Я не пам'ятаю. Так ось трави. Ти знала, що у них є різні властивості, що одні можуть бути ліками, а інші ядом або якщо дати занадто багато ліків, то вони будуть навіть гірші за яд?

- Понтія, що ти таке кажеш? - я взяла до рук чашку ,але в цей момент, щось різко кольнуло мене всередині я її впустила. Чай розлився по підлозі і намочив мені носки - їх Едвард мені подарив - останні слова, які все ще звучали в моїй голові. Це не був чай, а ця дівчина ніяка не сестра Вікторії - хто ти така?

- Ти що дурненька? Я ж сказала я - Понтія Флафі - п’ятий смертний гріх із великої сімки, а ти що мене не впізнала Аліса?

Всі ми рано чи пізно зустрічаємо їх, ми нікуди не можемо втекти від них. Це ми їх створюємо, а потім самі винимо інших в їх створені. Люди є зачинщиками цієї зарази і це ніколи не зміниться поки ми будемо живі. Але це мене вже не страшить, ми можемо боротися з тим що бачимо, але якщо з'явиться абсолютно новий ворог? Чи зможемо ми об'єднатися, щоб побороти його? Забувши про гордість, титули, статуси та все інше що вирізняє нас? Ось в чому головна проблема людства, але замість цього ми воюємо з ілюзорним ворогом якого не існує і робимо вигляд своєї важливості, щоб відчувати, що ми потрібні іншим людям.