Заплющ очі, прислухайся до себе. Тоді почне говорити душа, а не холодний розум.

Ранкова роса починає випаровуватися під яскравим сонцем, що тільки-но піднялося над горами. В лісі тихо, лиш іноді чутно щебетання птахів, тріпотіння їх крил серед густих дерев. Стефані сидить біля струмка, закутана в теплий білосніжний светр. Перше проміння виблискує на її золотистому волоссі, що ледь-ледь здіймається від легких потоків вітру. Вона сидить мовчки, сердита на себе, бо не знає, навіщо це все. Що змушує її вже втретє приходити сюди, відмовляючись від прогулянки з подругами. Дівчина подекуди не може згадати, що саме бачила, і чи бачила взагалі, але щось тягне її сюди — щось невидиме, сильне і наполегливе.

Стефані відкриває записник, який майже постійно носить з собою для невеличких замальовок. Частіше всього, ці малюнки не перетворюються у повноцінні картини, але мають свій шарм, тому що бережуть спогади про речі, які дуже вразили та надихнули художницю. Цього разу Стеф не може намалювати нічого. Вона дратується і кидає блокнот назад у рюкзак. Дівчина прямує назад до будиночка, впевнена, що більше ніколи не повернеться до цього проклятого струмка.

                                                                       ***

На ярмарку у маленькому селищі поблизу Міжгір'я сьогодні особливо шумно. Вересень цьогоріч надзвичайно теплий, тому кожні вихідні Карпати переповнені туристами, які бажають насолодитися золотавими краєвидами та гірською свіжістю. Місцеві жителі розгорнули свої імпровізовані кіоски, щоб продавати колоритний одяг, прикраси, обереги, і, звичайно, відоме карпатське різнотрав'я. Саме ним зацікавилася Стефані. Подруги полюбляють вечори за чашками чаю, і білявка збирається придбати сьогодні щось особливо ароматне і бажано заспокійливе. Для них останній спільний вечір в Карпатах цьогоріч.

Стеф затримується біля прилавка з оберегами. Білявка перебирає підвіски із залитими смолою травами. Вона читала про властивості деяких, тому від порад продавчині ввічливо відмовляється. Жінка, зразу видно, що місцева, посміхається своїми тонкими, але виразними вустами, і чорні очі її виблискують здогадкою.

— Бізонь* едельвейс шукаш, любко?

— Перепрошую? — Стеф посміхається, почувши карпатський діалект.

— Твої вічка* так і сяют, мо хлопика вподобала! — щасливо промовляє жінка, торкаючись дівочого плеча рукою. — Едельвейс то є трава, цо дарує вічне кохання. Айбо*, я її не маю, бо то злочин ту траву рват.

Погляд продавчині стає серйознішим, і тепер вона дивиться кудись позаду Стефані, але дівчина не надає цьому значення. Вона трішки схвильована своїм виглядом, бо зовсім не почувається закоханою. Збентеженою, так, але не більше.

— Дякую, пані, але тої трави мені не потрібно, — білявка дарує місцевій легку посмішку, і показує обрану підвіску. — Візьму первоцвіт, для здоров'я. Решти не потрібно.

— Най буде первоцвіт, добра рослина, — жінка бере гроші, і темні очі її нарешті дивляться на Стефані, але погляд чомусь з доброзичливого змінився на байдужий. — Он Левко прийшов, го чай найкращий на всі гори.

Стеф повертається, щоб побачити продавця, якого радить чорноока пані. Біля його прилавка зібралося чимало людей, і дівчина може роздивитися лише зачесане назад чорняве волосся, тому вирішує підійти ближче, щоб черга не стала ще більшою, доки вона думатиме. Стеф знову придивляється до славнозвісного Левка, і щось у його виразній зовнішності здається їй занадто знайомим. Дівчина звертає увагу на очі, в яких мов чортенята танцюють, поки радісний покупець рахує потрібну суму. Ті очі яскраво-зелені, ніби кожен відтінок карпатського лісу знайшов собі там місце. Стефані вже бачила ці кольори, вони закарбувалися у її свідомості. Левко дивиться на неї у відповідь. Не тому, що це якийсь збіг, а тому, що до білявки дійшла черга, і тепер вона може роздивитися обличчя продавця краще. Високі вилиці, пухкі губи, — його зовнішність ніби знайома, але така далека від Стеф. Можливо, вона бачила його раніше, бо не могла не звернути уваги на привабливого хлопця, якого залюбки зробила б героєм серії фотографій, чи, навіть, картин.

— Вітаю, пані, щось обрали? — голос його оксамитовий, а усмішка білосніжна.

— Н-не зовсім, — Стефані запинається, трохи розгублено оглядаючи весь асортимент чаю. — Можливо ви допоможете? Щось ароматне, незвичне.

Дівчина дарує продавцю свою найбільш дружню посмішку, але він, очевидно, перемагає в неоголошеній битві. Левко усміхається так щиро, очі його виблискують, і неважко здогадатися, що усіх цих людей в черзі приваблює не лише широкий асортимент товару. Цей хлопець абсолютно чарівний.

— Спробуйте з кори, вони надзвичайно пахучі, — зеленоокий бере до рук гарно оформлений мішечок, — ось чорна вишня, дуже ароматна. Гарно смакує і допомагає очистити... думки.

Стефані переводить погляд з чаю на Левка. Він посміхається так само, лиш тепер спостережливій дівчині здається, що хлопець трохи нервує. Можливо, вона накручує себе, бо так буває досить часто. Стеф киває, бере простягнутий мішечок чаю, і хоч в глибині душі їй хотілося б, щоб в цей момент їх руки доторкнулися, цього не стається. Білявка розраховується з Левком, вони дякують один одному, і настає черга наступного покупця. А Стефані чомусь здається, що зовсім не так усе мало відбутися.

                                                                       ***

Чай справді дуже ароматний і смачний. Дівчата довго сидять біля каміна, згадуючи усі цікаві моменти цієї подорожі, і, звичайно, вкотре нагадують Стефані, як через неї вони ледь не загинули, загубившись в горах. Стеф тим часом згадує причину, чому вони зараз у теплому будиночку, із зібраними валізами. Так багато думок крутяться в її голові, якась невимовна сила викликає нестримне бажання залишитися і все ж дізнатися, що саме вона бачила тоді біля струмка. Кого вона бачила.

Білявка дивиться у вікно, де сонце майже сховалося за горами. Вона думає, можливо, хвилину, а тоді зривається з місця і біжить до дверей, кинувши дівчатам ледь розбірливе "Скоро повернусь!". Стефані чимдуж біжить до витоку струмка, бо знає вже ту стежку напам'ять. Вона посміхається, чомусь впевнена, що сьогодні вдасться, тому що іншого шансу, скоріш за все, не буде. Завтра на світанку дівчина сяде в автомобіль подруги та поїде до Києва, щоб повернутися, в кращому випадку, наступної осені. 

Стефані ніколи не була занадто вдумливою чи відповідальною. Вона звикла дослухатися лише серця, жити своє надзвичайно яскраве життя, не переймаючись дрібницями. Стеф любить пригоди, любить надихатися моментами, людьми, природою. Гори — місце її сили, батьківщина улюбленої бабусі. Тут дівчина провела дитинство, тут зробила перші мазки фарбами на мольберті, тут пізнала першу підліткову любов. 

Зараз Стефані відчуває як ніколи, що Карпати кличуть її, відчайдушно просять лишитися з ними наодинці.

Дівчина зупиняється біля витоку струмка, що приємним шумом води огортає золотавого кольору галявину. Лягає на прохолодну землю, і відчуває нарешті, як думки покидають її свідомість, дають наповнити груди осіннім повітрям. Це повітря має особливий аромат вогнища, затишку і спокою. Стефані дивиться вгору, де вершини розкішних ялинок граються з вітерцем.

— Ти ж тут, правда? 

Вона питає це, сама не знає у кого. Але раніше це риторичне запитання викликало у білявки роздратування, бо вона точно знала, що не отримає відповіді. Зараз вона і не чекає.

— Мабуть, ти сам ліс, — промовляє Стеф, зручно всівшись на траві. — Або вітер, я не знаю. Хто або що б ти не було, я маю подякувати. Хоч ми були вже близько до дому, але ніколи б його не дісталися, якби не твоя підказка. Дякую, справді.

Стефані посміхається, усвідомлюючи, що говорить сама із собою. Проте, тепер їй спокійно, ніби черговий гештальт закрито. Приємний потік вітру лоскоче обличчя дівчини та скидає з плечей її біляве волосся. Стеф заплющує очі, щоб насолодитися цим відчуттям, вона відчуває тепло в руках, спираючись ними в землю. Цей момент трохи дивний, коли дівчина на мить відчуває себе особливою, ніби гори спілкуються з нею, діляться енергією, наповнюють груди теплом. 

"Стефаню, дитино, Карпати тебе люблять і оберігають, так завше буде."

Дівчина розплющує очі. Бабусин голос ніби звучить десь поряд. Це саме те, що вона часто говорила юній Стеф, коли та ще дитиною приїздила у гори на все літо. 

Бабуся Стефа, на честь якої назвали біляве дитя, все життя прожила у маленькому селищі Високих Карпат. Її хатина завжди пахла травами, свіжозвареним чаєм та невимовним затишком. Стефані з теплом згадує своє дитинство — як водила кізочок на пасовище, збирала з бабусею ягоди, трави. Перші сім років свого життя дівчина тільки й чекала, коли з великого і шумного Львова поїде в гори, дістане мольберт, та ще тоді невмілими мазками зобразить могутні вершини. Смерть бабусі змінила занадто багато речей. Стефані стала холодною до своїх рідних, відстороненою та байдужою. Вона ніби хотіла звинуватити когось в жахливих обставинах чи у відсутності належного лікування для бабусі. Та насправді, винних не було. Була тільки маленька дівчинка, у якої більше не було причин щороку три місяці проводити у горах, поряд з рідною людиною, яка розуміла малечу, як ніхто. Тепер є тільки мольберт і приємні спогади.

Стефані шморгає носом, помічаючи, що очі мимоволі наповнились слізьми. Вона давно не замислювалась, чому саме у Карпатах почувається так легко, а відповідь, виявляється, дуже проста. Тут Стефанчин дім, її дитяча душа, мрії, спогади. Дівчина вперше на мить замислюється, що непогано було б переїхати сюди хоча б на кілька місяців, щоб віднайти натхнення, гармонію, і заспокоїтись нарешті з пошуком себе.

— Не їдь завтра, — лунає десь позаду Стеф, — залишся.

Дівчина підстрибує на ноги, збентежено оглядаючись. Навколо абсолютно порожньо, лише вона і ліс. Голос цей пролунав, ніби відлуння, так само як і бабусині слова. Стефані здається, що то її свідомість грається, можливо, фантазія, але на реальність це зовсім не схоже. Втім, вона рішуча, дух пригод бере своє, і дівчина наважується відповісти.

— Чому це? Погратися хочеш? — каже Стеф гордовито, вдаючи образу. — Я приходила сюди стільки разів, а ти мовчав.

— Не дуркуй, Стефаніє, — таємниче відлуння відповідає так само зверхньо. 

— Моє ім'я Стефані.

— Як тебе нарекли, так і називатиму.

— Якщо покажеш себе, називай хоч Магдаленою, — дівчина всміхається, але так само насторожено дивиться навколо.

— Покажу, якщо залишишся.

Стефані замислюється лише на кілька секунд. Серце її ніби от-от вискочить з грудей. Неважливо, що говорить розум, бо нестримне бажання пізнати щось нове і таємниче затьмарює залишки здорового глузду. 

— Я залишуся.

У відповідь дівчина чує лише шум ялинкових гілок.

_________________________________________________________

*бізонь - напевно;

*вічка - очі;

*айбо - але.