— Зберися, Ліно, дихай глибоко і ступай обережно, — втомлено промовляє дівчина, беручи за руку подругу, яка, здається, от-от впаде від втоми.

— Відчепися, Стеф, — Ліна смикає рукою, — дістала ти мене своїми пригодами.

— Мене теж, якщо чесно, — тихо додає третя дівчина, що йде трохи позаду.

— Добре, визнаю, я облажалася. Стефані дурепа, всі задоволені?

У відповідь двоє подруг лиш ображено зітхають.

То справді погана ідея, і Стеф знає це, бо серед трьох дівчат лише вона прихильниця активного відпочинку, прогулянок горами й розгадування всіляких таємниць. Вірогідно, Ліна і Ксеня обрали б спа-комплекс десь у Буковелі, але цього разу погодилися на ідею Стефані винайняти комфортний будиночок серед лісу і відпочити у більш екстремальних умовах. Не найкраще рішення, зважаючи на їх близьке до жахливого становище зараз. Стеф загорілася ідеєю зібрати цілющих карпатських трав, прислухалась до порад місцевих жителів, і потягла подруг зовсім не туристичними стежками. Здавалося, вони знаходять сліди, якими можуть повернутися додому, але щоразу опиняються на одній і тій же галявині з моторошним опудалом сови на одному з дерев. Сонце дедалі швидше ховається за високими деревами, і дівчата, напевне, подумки мріють залишитися хоча б живими, не обов'язково цілими.

— Чуєте? — Стефані зупиняється, жестом показуючи дівчатами помовчати.

— Вода, здається, — каже Ксеня, і одразу біжить на звук, ніби немає більше втоми, що тягла її донизу.

Крижана, але неймовірно чиста вода, втамовує спрагу дівчат, а разом з тим і заспокоює. Вони досі в халепі, не підозрюють, як дістатися будиночку, але і сил на сварки й роздратування вже немає. Стеф опускає у струмок біляве волосся, яке стало пухнастим і неслухняним від високої вологості, а потім закручує його в неохайну гульку. Вересень у Карпатах ще спекотний, та на щастя, від палючого сонця дівчину рятує лляна сорочка, придбана зранку у гуцулів. Стефані не любить таке. Вона прихильниця чогось стильного, сучасного і більш звичного для міських жителів.

Стефанією батьки назвали дівчинку, що народилася двадцять років тому у заможній сім'ї львів'ян. Декілька поколінь — імениті лікарі, відомі на всю Україну, і Стеф досі усвідомлює, як шокувала свою родину, коли обрала професію дизайнера, переїхала до Києва та попросила більше ніколи не називати її повним іменем, аби не відчувати себе старою тіткою з села. З сімнадцяти років вона Стефані — художниця, фотографиня і неймовірна поціновувачка пригод.

До речі, про пригоди.

— Якщо ми помремо, я вб'ю тебе ще раз на тому світі, — Ліна заплітає чорняве волосся у тугу косу і дивиться на Стеф з-під лоба.

Ксеня роздратовано зітхає. Вона не любить сварки, а ще більше ненавидить невизначеність, відсутність плану та будь-яких дій. Дівчина мовчки встає, дивиться в сторону заходу сонця, а потім повертається в абсолютно протилежну. Там поміж скелями видніється витік струмка, а над кам'янистим схилом лиш густі дерева. Ксеня підходить до найближчої молодої сосни, секунд двадцять до чогось придивляється, і тоді Ліна біжить до неї, в надії побачити хоч щось корисне.

— Ви там що, ритуальні танці замислили? — питає Стеф, навіть не піднімаючись зі скелі над струмком. 

Білявка знову опускає руку в холодну воду, щоб відчути натиск течії, погратися з нею, відірватися хоч на мить від поганих думок. Вона вдивляється у своє відображення, втомлено посміхається йому, і у якийсь момент думає, що ніколи більше не потрапить ні в гірський будиночок, ні у свою затишну квартиру у Києві. Залишиться тут, у мальовничих горах, і, мабуть, то не найгірша смерть. 

Саме в той момент Стефані здається, що вона бачить відображення не тільки своє. Дівчина схоплюється й інстинктивно робить крок назад. Її нога опиняється між камінням, і Стеф мусить подивитися униз, щоб вибратися з пастки. У наступний момент, коли вона дивиться на протилежний берег струмка, там порожньо. 

— На схід потрібно йти, з того боку мох росте. Я читала, де мох — там місто.

Ксеня виглядає впевнено, але скоріше тому, що іншого виходу не бачить. Вона бере Ліну під руку і наполегливо тягне за собою в сутінковий ліс. 

Стефані стоїть. Вона присягається собі подумки, що бачила чоловічу постать у воді, а тепер перед очима тільки глибокий ліс. Невже це втома викликає галюцинації? Дівчата гукають Стеф, вона повертає голову в їх бік, щоб крикнути "Зачекайте!" у відповідь, і знову прикути погляд до протилежного берегу струмка. А потім дівчина бачить його. І здається, ніби час зупиняється.

Він високий, напівоголений, стоїть непорушно, тримаючи у руці великий оберемок карпатського різнотрав'я. Дивиться прямо Стефані у вічі, і хоч між ними відстані метрів чотири, дівчина чітко розрізняє кожен відтінок зеленого, що мерехтить у райдужках очей. Чорне, немов вугілля, волосся, охайно зачесане назад, підкреслюючи гострі вилиці та пухкі губи. Стеф намалювала б його і повісила портрет навпроти ліжка. Це найпрекрасніший чоловік, якого вона зустрічала. Можливо, серце дівчини не б'ється зовсім. Можливо, густий туман огортає свідомість. 

У той момент немає нічого, крім бажання належати невідомому.

Стефані простягає руку, не усвідомлюючи своїх дій, ніби більше не має влади над своїм тілом. Чоловік робить крок назад, очі його примружуються, ніби наказуючи не наближатись. 

"За сонцем йдіть. Побачиш водоспад — стежка ліворуч."

Він не промовляє ні слова, лиш уважно вдивляється в блакитні очі дівчини, і ці слова звучать у її голові, ніби відлуння. Стеф дивується, вона збентежена, налякана, а ще надзвичайно захоплена. А тоді різкий біль пронизує її скроні, і дівчина замружує очі, хапаючись за голову. Вказівки загадкового незнайомця досі повторюються, збиваючи білявку з будь-якої іншої думки. Вона сідає на скелю знову, намагаючись вгамувати біль, що стає лиш сильнішим.

— Дівчата! — кричить Стефані, різко розплющивши очі й піднявши голову.

У той момент вона знову почувається собою, ніби й не було цього дивного стану, неконтрольованих дій і емоцій. Побачене здається їй галюцинацією, але вказівка досі намертво приклеєна до свідомості. Їм потрібно на захід, а ліворуч буде стежка. 

Дивно, але подруги не сперечаються, хоч Стеф і не пояснює, звідки у неї така впевненість у правильності цього шляху. Вони просто йдуть вздовж струмка, мовчать і сподіваються, що сонце побуде на горизонті ще хоча б годину. 

Стефані всю дорогу дивиться на воду, ловить своє відображення, та крім нього бачить лише дерева, кам'янисті береги та останнє сонячне проміння, що грається з течією. Вона все ще впевнена, що то була галюцинація, політ її фантазії разом із неймовірною втомою. Дівчина впевнена, але коли вони все ж дістаються водоспаду і бачать стежку ліворуч, вона дістає з маленької сумочки рожеву помаду на всі випадки життя. І стирає її повністю в кору дерев, щоб не загубитися, коли вона повернеться завтра, щоб зустріти загадкового чоловіка знову.