Дугові зморшки по обидва боки від лінії його губ потішно визирнули з-за напнутих щік – цього ранку він посміхався так, як робив це завжди: щиро, але не безпідставно. Ще прокинувшись у напівпорожньому ліжку, Матвій здогадався, що дружина встала швидше неспроста. Здається, вона збиралася потішити його взірцем самої бездоганності. І судячи з ледь вловимого металевого гудіння, яке так ненав’язливо доноситься з коридору, цей маленький подарунок вже майже готовий.

Він бравурно зістрибнув з ліжка, по-дитячому прогнув спину й обійняв свої міцні, як для сорокатрьохрічного, плечі вузькуватим халатом. Оксана довго не чекатиме.

Думки про вдалий початок дня, які так успішно розтікалися десь під його маківкою, ставали жвавішими із кожним новим кроком, проте варто було нозі Матвія ступити на поріг, як в ту ж хвилину вони запустили протокол самознищення. Наслідки акту їхньої останньої волі ударною хвилею прошили усе його тіло – на мить органи чоловіка повністю припинили свою діяльність.

Оговтавшись, він опустив погляд до нехитрої металевої защіпки на рівні свого сонячного сплетіння. Насправді, дозволити їй виконувати свою роботу було не так вже й складно: все, що потрібно було зробити, так це завести металеві зубці однієї пластини за ідеально співвіднесені шпарини пластини навпроти. Далі справа за розташованими нижче вилоги* магнітами. Нічого складного. Тоді чому звичайна, давно доведена до автоматизму дія, на виконання якої вимагалося не більше секунди, сьогодні змусила Матвія повозитися ледь не півхвилини? Чому звична защіпка на халаті в його руках шалено вібрує?..

Наче підкорившись волі крещендо*, ніколи не знана чоловіком тривога ударила з новою силою. Так, вона була лише формальністю, адже відповіді на свої запитання Матвій знайшов ще заклякнувши на порозі. Зараз же йому потрібно було трохи більше часу. Для розуміння. Для усвідомлення. Для примирення із дійсністю. Для формулювання правильного запитання.

Чому його руки трусяться?

Ні старість, ні параноїдальні переживання, які могли б довести до тремору, його не турбували. Він не переймався через проблеми, які не міг вирішити, і не бачив причин для тривоги, коли вирішення проблеми все ж існувало. На нову перешкоду в нього була завжди одна і та ж реакція – усмішка. Але сьогодні вона не з’явилася. Сигнал про потенційні проблеми зі здоров’ям сполохав її, як надто різкі рухи лякають неприборканих тварин.

Раптом Матвій повернувся. Так і не зійшовши з порогу спальні, він незрушно вдивлявся у відкрите перед ним та, водночас, розпластане по прозорому вікні небо. Там йому відкрився вчорашній день, і спогад цей зробив неможливе – вже через мить характерна тільки Матвію нездоланна посмішка знову спресувала йому щоки. Тепер він розумів, що піднята ним тривога була хибною, адже причина пустощів його рук, найімовірніше, ховалася у знайденому вчора на горищі ледь не містичному предметі. Напевно це він схвилював дух чоловіка. Напевно це бажання взятися за його дослідження перетворило Матвія на нетерпеливого юнака-максималіста.

Вирішивши, що для хвилювань немає підстав, він закрив очі та зробив декілька глибоких вдихів. Поспішна медитація явила йому побачене раніше у вікні небо. Воно нагадало йому про дружину. Вірніше про те, що сьогодні в неї буде важкий день – чисте блакитне небо посеред осені може означати тільки розбурхану і принишклу за горизонтом грозу, яка не хоче наступати на людей, доки ті вдосталь не піджаряться на пекучому сонці. І коли вона все ж зацарює, чутлива до перемін погоди Оксана не матиме сил навіть для того, щоб підвестися з місця. На щастя, руки Матвія не завдадуть його коханій додаткових турбот. Вони заспокоїлися.

Намагаючись не звертати уваги на не до кінця минувший тремор, чоловік рушив до кухні. Перемога над непередбачуваною перешкодою додала йому впевненості. І добряче розбурхала апетит. На щастя, за стінами був ранок, а на столі – готовий недільний сніданок. Майже готовий. Здається, із часом Оксана трохи не вгадала, адже, хоча й основна страва вже нагрівала собою скатертину, над останніми штрихами робота тривала і досі.

Нависнувши над працюючим міксером, жінка покірно чекала доки той завершить свою справу замість неї. Про принишклого за спиною Матвія вона не здогадувалася. Не знала, що він милується нею. Що спостерігає за зібраним у недбалу гулю волоссям. За таким же неохайним бантиком зав’язаного на поясниці фартуха. За елегантною і трохи сутулою спиною, розслабленою на час відпочинку. Спостерігав і провалювався у спогади.

Запах улюбленого омлету лоскотав його затишком, наче позиченою у птаха ностальгії пір’їнкою – з кожною новою хвилею його аромату протистояти кухонним чарам дружини ставало все важче. Найемоційніші миті з дитинства Матвія рікою проносилися перед його внутрішнім поглядом одна за одною. А коли їхній потік припинився, тріщину дала вже дамба із запитаннями. Цікаво: скільки днів він почав зі страви, яка ненароком* стала офіційним сніданком всього людства? Чи завжди цей невигадливий смак нагадуватиме йому про найкращі дні дитинства? Чи зможе він коли-небудь йому набриднути?..

Як же хочеться його скуштувати!

Але поки не можна. Якщо Оксана дізнається, що він прийшов швидше ніж вона подала повноцінний сніданок – обов’язково засмутиться, вважаючи при цьому, що і так зовсім банальний вияв уваги зіпсований. Повністю. Тож, відкинувши будь-які сумніви, Матвій вирішив почекати доки його красуня подасть каву. До того часу він повинен залишатися в тіні.

Першим зрадив той, від кого сподівався найменше: примхливе бурчання невдоволеного шлунка налякало кухню саме ту мить, коли мініатюрні віночки міксера потонули у завершеному часниковому соусі. Оксана сколихнулася – для неї стогін із живота її чоловіка був таким же несподіваним, як і сама його присутність. Матвій же майже бачив як її обличчя потроху огортає сум. Але здаватися не хотів. Не даючи дружині часу на усвідомлення, він прожогом підбіг до неї зі спини. У ніжних ранкових обіймах розчаруванню місця не було.

– Доброго ранку, – він рятував ситуацію як міг, – я це візьму. А ти займися кавою.

У відповідь вона усміхнулася і кивнула – її настрій врятовано.

За стіл вони сіли разом.

Із золотистим (а не прозоро-білим, як зазвичай буває посеред осені) світінням за вікном, сніданок видавався банально-казковим. Наче ідеальна сцена з повістей романтизованого середньовіччя, тільки більш сучасна та менш гіперболізована. І персонажі в ній справжні, живі та без гротескного пафосу.

Тримаючи в лівій руці чашку кави, Оксана час від часу запивала надто великі для її шлунку кусні омлету. Хоча смажена їжа їй тільки шкодила, відмовитися від можливості потішити свого чоловіка однією з його улюблених страв було б нерозумно. Життя довге, але не настільки, щоб зрікатися від тимчасового, нехай дещо шкідливого, щастя. Та й хіба ж вона винна в тому, що Матвій обожнює саме найжирнішу версію омлету? Принесений рецепт його матері окрім яєць включав у себе тільки різновидності м’ясних продуктів. Причому настільки відмінні, що більшість інгредієнтів для Матвія і досі залишалися загадкою. Тож не дивно, що додані Оксаною корисні компоненти (такі як шпинат, броколі, рукола та деякі інші) той так і не помітив. Навіть не здогадувався наскільки безмежна турбота його дружини. Не помічав як вона усміхалася, коли піднятий ним на виделку шматок омлету провалювався у шпаринки між її зубцями; не знав як вона хвилювалася, коли його рот переповнювався часниковим соусом; не знав, що його по-дитячому щирий вираз насолоди – для неї найкраща нагорода.

Коли кави майже не залишилося, Матвій підвів погляд на дружину – вона вдивлялася у свою чашку. Більша половина її порції омлету так і залишилася валятися на тарілці. Недоторканою. Лівий лікоть прилаштувався поруч на столі і слугував опорою для її перевантаженої думками голови. Трохи вище правого зап’ястя примостилася калюжка часникового соусу. У ній покірно спочивали шматки кропу та петрушки. Довела б Оксана свою трапезу до кінця, біля неї радо б поживилися і кури. Втім, саме незначна кількість втрачених крихт хліба та дрібок омлету на її половині столу навела Матвія на думку про те, що апетит у його дружини зник не дарма. І, як часто буває із жінками-загадками, щоб докопатися до істинних причин, потрібно повторно пройти тест на довіру. Знову довести, що тобі можна відкритися. Проте, Оксана бавитися не хотіла. Кинувши на свого чоловіка спустошений погляд, вона почала першою.

– Ти задумувався колись над тривалістю життя у глобальнішому плані?

Від відповіді Матвій утримався. Несподіваний екзистенціоналізм обпалив його затишний недільний ранок сум'яттям. Виводячи у повітрі невидимі кола, він жестом просив розгортати думку далі.

– Якщо не говорити про нещасні випадки, – без відповідної інтонації її голос здавався сухим настільки, що його хотілося запити кавою, – і серйозні хвороби, то до середини століття ми доживемо беззаперечно і без проблем. У 2050-му році мені буде тільки п’ятдесят п’ять. Погодься, це не так вже й багато. Але до наступного століття нам не дожити ніяк.

Йому захотілося всміхнутися. Губи так і просилася розсунути щоки та рамки невимушеності розмови. Проте він стримався. З інтимними темами потрібно бути особливо обережним.

– Розумієш, Окі, – він глянув на її сутулу поставу і, несподівано, розчулився. Вона не боїться обговорювати з ним смерть! Хіба може бути щось більш сокровенне, ніж обдумування плану гибелі? Клубок грубих чоловічих сліз підступив до його горла і відібрав мову. Деякий час Матвій просто мовчав, але коли згадав про причину Оксаниної кризи, поклав свої руки на її, збадьорився та продовжив, – це нормально. Я розумію, що сорок років тобі виповнилося вперше. І розумію, що ти хвилюєшся. Але драматизувати не варто. Все це, – він обвів кухню рукою, – може набриднути і до 2050-го. Не заглядай надто далеко, добре?

Користі з його слів вийшло небагато. Ще не дослухавши його настанови до кінця, Оксана одразу ж приготувалася відповісти, але вчасно зупинилася. Справді, Матвій чудово підмітив причину її падіння в меланхолію. І практично одразу ж кинувся їй на допомогу. Але відчути те ж, що вона він не міг. Його ніколи не хвилювало минуле. Він не оглядався на історію своїх вчинків і просто вірив у те, що кожен його вибір був правильним.

– Ми не побачимо як почнеться зовсім інший час, – продовжила вона трохи емоційніше, – які переваги відкриються перед новим поколінням людей. Не дізнаємося про нові філософії, релігії і моралі. Не встигнемо побачити як зміниться мистецтво. Як зміниться стиль одягу. Як зміниться світ.

– Зміниться світ? Ти намагаєшся відкусити більше, ніж можеш прожувати, Окі.

– Але ж нові смаки…

– Нові смаки? – йому ніколи не подобалося перебивати, але якщо дозволити Оксані говорити довше – вона не зупиниться до вечора, – Нове століття? Впевнена, що хочеш цього? А якщо саме 2101-го року почнеться мода на бабусь похилого віку? Що тоді? Ти ж якраз матимеш 106 відзимків за плечима!

– Бабусі похилого віку? – легке, миле і зовсім коротке хихотіння дружини лише примножило Матвіїв запал.

– Так. То ти цього хочеш? Залицянь молодиків "нового покоління"? Не сумніваюся, що це було б непогано, але якщо ти думаєш, що я матиму сили відбивати нових конкурентів… – тут він не стримався і хихикнув теж, – Не думай тільки, що про досвідчених дідусів забудуть. На мене теж звертатимуть увагу молодиці. Нехай тіло моє стане немічним, а краси природної то не віднімеш.

Оксана розсміялася. Не так через кумедний (насправді ні) жарт, як через впевнений тон Матвія, який він задіював коли намагався відволікти її від паскудних суджень. А ще його руки – він не відпускав її доти, доки не пересвідчувався в успішному завершенні своєї місії. В такі миті їй хотілося попросити у фортуни трохи більше часу. Тільки вона ніколи її не слухалася, і, що гірше, - робила все навпаки.

Їхній сніданок завершився надто швидко.

Ситий і задоволений Матвій ніяк не наважувався встати з місця. Вигляд він мав такий, наче втрапив у капкан, де за приманку слугувала жіноча турбота: пригнічений, розгублений, але щасливий. Його безпорадний погляд так і випромінював подяку і прохання про допомогу одночасно. Це продовжувало відволікати Оксану від смутку. Десь всередині вона досі хихотіла над безглуздим жартом Матвія. Можливо саме тому не зрозуміла що той мав на увазі, коли, цілуючи її слизькими від жирного омлету губами, він прошепотів щось про дослідження однієї речі, яку він не бачив ось уже біля сімнадцяти років.

Поки Оксана займалася брудним посудом, він вийшов із кухні і почимчикував до свого кабінету. Язик досі пощипував після добре концентрованого часникового соусу. А вкотре поснідавши своїм улюбленим омлетом, Матвій думав чи зможе цей невигадливий смак нагадувати йому про найкращі дні дитинства навіть у останній день життя. До самісінької смерті.

Як виявилося – може.