От-от почнеться дощ.

Слабкі та надто юні, щоб витримувати яр вітру хмари, втікали тільки-но почувши його свист-кроки. Сильніші ж не здавалися й так само гнівно намагалися йому протистояти. Тільки нічого не виходило. Щоб витримати копняк суховію, однієї сили волі недостатньо. І воюючі, і здолані; і безстрашні і нажахані; і масивні, і крихітні – усі вони летіли по небу, гублячи при цьому дрібні частинки своєї вологої від жаху душі, та сподівалися встигнути побачити веселку до того, як прийде їх час.

Усі окрім однієї. Надто стара для того, щоб боятися чи коритися, вона зависла над містом і переможно вишкірювала свої найм’якіші частини. Нарешті її призначення буде виконане! Нарешті гуркотіння та спалахи, що так довго заточувалися у її єстві опустяться і зросять землю жахом. Вона чекала на це ще з часів свого народження в далеких горах. Тепер же їй не можна відступати. І якщо ніч опускається на місто тому, що мусить, то хмара ця летіла долі тому, що хотіла.

Знизу на неї чекала жінка. Міряючи кімнату нервовими кроками, вона бажала якнайшвидше вибігти на вулицю і потонути у щойно розпочатій зливі. Її душа піднялася до горла й хотіла звільнитися від наповненого злістю та журбою слабкого тіла. Оксана хотіла закричати востаннє, а після – замовкнути назавжди. Але боялася.

Куди їй подітися?

Ще хвилину тому, завершивши приготування обіднього супу, вона ледь не підстрибуючи відправилася запросити Матвія до столу. Поспішала, щоб її старання не охололи, а вдячність за допомогу із ранковою хандрою не випарувалася. Обдумувала сказані ним слова про надто довгі п'ятнадцять років і про ідеї нового незрозумілого для них часу. Придумувала жарт, який б непогано підійшов для його дивного почуття гумору.

Але запізнилася – йому її турбота більше не потрібна. Там, за дверима Матвієвого кабінету, залишилося тільки його холодне тіло.

Поліцейські та медики вже виїхали. Оксана не пам’ятала як спромоглася пояснити їм події останніх хвилин і досі сподівалася, що у разі потреби Матвій пояснить краще. Вона не усвідомлювала, що він більше не переступить порогу, до якого їй було так лячно наближатися. Не хотіла вірити в те, що він більше не покине свій кабінет.

А колись, коли вони тільки-но купили цей будинок, тут була затишна дитяча кімната із просторим ліжечком та розкиданими повсюди м’якими іграшками. Матвій, побачивши її вперше, зрадів як спраглий колодязю. Він майже одразу виніс із неї усе, що там було та взявся роздумувати як облаштувати інтер’єр по-своєму: вимірював поглядом відстань від уявних полиць з книгами до такого ж поки примарного дивану; підмічав необхідну кількість ламп для хорошого освітлення; обирав можливі кольори для майбутнього робочого столу; перевіряв на справність розетки; шукав відповідний шаблон. Йому хотілося зробити ідеальне для побуту-роботи місце, але кожен новий ракурс дарував нову, ще кращу ідею. Потік креативних помислів був настільки стрімким, що певної миті Оксана припинила вслухатися. Так, вона стояла поруч і кивала з ніжними усмішкою та радістю, але не бачила у звичайнісінькій кімнаті нічого особливого. Проте зараз її мучили сумніви.

Факт смерті чоловіка вкоренився в голову достатньо ґрунтовно для того, щоб вона, нарешті, задалася питаннями. Чому він залишив її? Чи зробив він це навмисно? І чи є в цьому її вина?

Варіанти відповідей, які видавала голодна до фактів частина Оксани, лякали її своїм божевіллям. Останнє з припущень твердило, що Матвій з самого початку знав, що кабінет стане місцем його вічного спочину, тому й так хвилювався щодо його облаштування. Як і належить із вибором для себе домовини. Тоді вона зрозуміла, що не знайшовши причину смерті Матвія, з’їде з глузду вже через декілька митей. Їй потрібно негайно дізнатися правду. Але для цього необхідно зайти всередину, глянути на мертвого кохано пильніше й з більш коротшої відстані. А це буквально неможливо.

Працівники обох екстрених служб, коли дізналися про раптову смерть родича, порадили їй нічого не чіпати, залишити все на своїх місцях. Звісно, це лише порада, не заборона. Але Оксана й сама не хотіла наближатися до нього. Він же мертвий! Мертвий!

Те, що лежить у Матвієвому кабінеті – не Матвій! Принаймні неприродно розпростерте на столі тіло, яке вона побачила у щілині ледь прочинених нею ж дверей на нього не схожі. Просто оболонка, в якій колись був той, кого вона кохала!..

ЇЇ тіло металося, хоча й стояло на місці.

Що вона верзе? Це ж нісенітниця. Там Матвій і він чекає. Чекає, щоб попрощатися. Не можна, щоб хтось торкався її чоловіка швидше за неї. Це вона має забрати залишки його сили. І вона ж повинна подарувати йому ніжність востаннє. Повинна хоча б глянути на нього.

Визначившись із своїми думками, Оксана відкинула сумніви й підготувалася до справжнісінького подвигу. З рішучістю середньовічного ката, вона схопилася за дверну ручку й, штовхнувши її усім тілом, широким кроком пройшла вглиб макабрично тихої кімнати.

Матвій був там, де вона бачила його востаннє. Він все так же опирався на стіл грудьми та повернутою на бік головою. Його ліва щока примерзла до розкритого під нею величезного блокноту, одна з золотистих сторінок якого, вирвана і зім'ята у правому верхньому куті, заховалася між завмерлими пальцями правиці. Майже акуратно складені один на одного чотири такі ж вирвані аркуші – під розпростертою долонею лівиці. Намагаючись зберегти тепло чоловіка, який про них турбувався, вони не припиняли обійматися та утримували відстань між собою настільки короткою, наскільки це дозволяли закони Всесвіту. Але шпарини між ними були неосяжно великими й втраченими.

Усе інше було таким же знайомим і таким же незмінним: той самий диван ліворуч, ті самі книжкові полички на протилежній стіні, ті ж картини праворуч. Усе це Оксана бачила щодня на одному й тому самому місці. Тільки блокнот, який з невідомих причин Матвій продовжував прикривати від світу до сих пір, раніше бачити не доводилося. Втім, приховане від неї обличчя його власника цікавило значно більше. Вона сподівалася, що зазирнувши у його очі, зможе зрозуміти чому в них більше не залишилося життя. Вірила в те, що відповідь випливе сама, варто тільки наважитися пошукати її у затінку закаменілих брів. Вона підготувалася побачити лик смерті…

Вдарив грім.

Дощ посилювався. Такої сили гроза вмить висмоктувала з Оксани всі сили. Вона це знала, тому, відчувши як слабне і поникає власна плоть, вирішила поспішити. Якщо не наважитися зазирнути в його обличчя зараз – потім на це не вистачить ні сил, ні мужності. Ну ж бо! Пора!

Крок вліво. Ось воно!..

Килим, на якому вона до того стояла, підстрибнув і боляче стукнув по куприку – не помітивши, як ноги відмовляються тримати її тіло, жінка опустилася на підлогу і розридалася. Чоловік перед нею разюче відрізнявся від Матвія, який розділив із нею сьогоднішній сніданок. Все в ньому було неправильне: його знеможений вигляд; сутулі й висохлі плечі; посинілі губи й ніс, що завмерли у зморщеній гримасі; бліда, зовсім без рум’янцю "посмішка", яка лукаво приховувала вже нікому не відомі таємниці і, особливо, сам вираз його обличчя. Він не був огидним чи жахливим. Скоріше смиренним та спокійним. Тільки очі – налиті невідомим для живого Матвія розчаруванням, – стурбовані, наче хотіли вистрибнути з орбіт та докотитися до правої руки. Вірніше до скарбу, який та досі покірно не відпускала.

Що ж там? – Оксана не бачила. Хоча схлипування поволі стихало, потік сліз ставав тільки сильнішим. Через нього її повіки набрякли й, хвала вищим силам, заважали розгледіти коханого детальніше, але образ його бездиханного тіла відбився у пам’яті назавжди. Вона стояла, притуливши підборіддя до грудей та акуратно, щоб не потривожити сон покійника, спираючись на стіл долонями. Так, їй вистачило відваги для того, щоб підійти до нього, та де результат її старань? Причина ретиради* його душі так і залишилася загадкою, а поранене несподіваним горем нутро Оксани потребувало відповіді негайно.

Без поглиблених знань у області медицини визначитися із причиною смерті було неможливо. Вона могла оглянути кожну пору на його шкірі, перевірити кожен прихований під одягом шрам та натиснути на будь-які органи, заховані всередині затвердлого тулуба, але відповідь на запитання "чому?" можуть дати тільки спеціалісти. Єдине, що може зробити Оксана – бути поруч з Матвієм та берегти його секрети, занотовані у принишклому біля зупиненого серця блокноті.

Все ще з напухлими від сліз очима, вона всілася на диван разом із чотирма аркушами з-під лівої долоні покійного. Картку із його правої руки вона вирішила приберегти на потім. Що, коли там надто особиста передсмертна записка?

Але тоді це б означало, що Матвій знав про свою смерть заздалегідь.

Випереджаючи думки про безпричинне самогубство чоловіка, вона глянула на перший рядок першого ж аркуша зверху. Починався той із добре виведеної комбінації чисел. Кожен наступний – також. Оглянувши записи непильним поглядом, Оксана одразу зрозуміла, що саме тримає в руках. І чому Матвій приховував це до останнього.