Це був звичайний день звичайного солдата, що вельми віддано служив Америці. Він, як завжди, покинув схованку, нікого не проінформувавши. Цей патріот любив побути на самоті, але йому завжди заважав його найкращий друг - Патрік. Доречі, самого солдата звали якось, якось... Коротше, щось типу "Джеремі" або "Томас", не пам'ятаю. Хай буде "Дроздом" (це був його позивний)! Всі його так кликали через те, що молодим був, але не сповна сил і розуму, щоб зватися "Соколом" або "Орлом", до того ж "Орла" було заброньовано. Отже, Дрізд полюбляв пройтися на самоті й робив це в одному й тому самому місці, чому - ніхто не розумів. Насправді малому здавалося, що на фронті, перед стріляниною, все цвіте і оживає краще ніж будь-де, будь-коли. Сам фронт, між іншим, теж виглядав доволі гарно: це виглядало, так, ніби титан зробив собі велетенську сходинку, щоб зручно було переходити на нижню частину території яку рівно відділяла, від верхньої, та сама споруда божества. В цей день на піщаному полі трава поросла особливо пишно, що спонукало головного героя прогулятися нудними пісками, в яких завтра будуть валятися мертві і навіть іноді живі. Його рух був спрямований на персикове дерево, яке незрозуміло як витягнулось посеред поля усіяного сухим піском. В планах Дрозда, було посмакувати  свіжими персиками, що, мабуть, вирішили поспіти для солдатів, щоб ті підготувались до битви. Нарешті стовбур деревця був за десять метрів від вояка. Але щось було не так - рівновіддалено, від бійця та персиків. Це була величезна чорна калюжа, що неправильно відбивала сонячне проміння і мирно булькотіла подалі від усіх. Дрізд виявив, що рідина була схожою на нафту, але занадто слизькою. Коли він нахилився, щоб подивитись на своє відображення - взагалі очманів: шматочки його обличчя були розкидані по всій калюжі, що було не притаманно фізиці дзеркальних поверхонь, і це не аби-як лякало. Солдат вже збирався йти, та за спиною він почув різке: "Бу!", і перекинувся через краї калюжі, після чого, як не дивно, занурився в неї з головою. Плавав Дрізд в велетенській калюжі, а відчуття було наче у космосі: навколо лише безкраї темні простори в яких трепетливо плавають бульбашки, а будь-який рух не допомагав ні граму. Несподівано, десь з-під низу виплили незрозумілі істоти, що плавали колами, створюючи сперале-подібні візерунки бульбашками, яких вони випускали темінь, і тим самим наганяли атмосферу розгубленості.
- Ну що ж, привіт!- раптом почулося безліч голосів.
У відповідь нічого не пролунало...
- А, так! Ти тут можеш говорити.
Дрізд почав колотитися, думаючи, що це лише галюцинації, від нестачі кисню, але все ж таки роззявив рота.
- Хто ви такі?!- він раптом спохватився.
- Зараз важливо не це, а інше. Твоє завдання відповісти на одне просте питання.
- Яке?
- Чи готовий ти працювати з нами?
- В якому сенсі? Що це за робота така, яку надають чорні бульбашки?- герой висловив своє непорозуміння.
- Все вельми просто. Скажімо, ми - велика бізнес корпорація, що пропонує людям квитки у парк атракціонів.
- І що?
- Як ти бачиш, наша фізична оболонка не придатна до виходу в ваш світ, а квитки розповсюджувати потрібно.
- Тобто ваша пропозиція заключається у тому, що я буду працювати кур'єром у вашій "компанії", так?
- Саме.
- Ви прорахували усі можливі проблеми і усунули прогалини- все ідеально?
- Правильно.
- Не могли б ви мені показати хоч щось з того, що ви мені наобіцяли.
- Як скажеш.
У калюжі з'явився хтось ще: дивна чорна фігура, що повільно стала підпливати до Дрозда. Очі невідомого були широко розкриті і світилися білим, а рука повільно простяглася до обличчя головного героя. Коли холодна долоня торкнулась лоба солдата, в його очах з'явився образ темного, страшного місця у якому гуляла мертва тиша, а живому ніде було ступити. Після скінчення видіння Дрізд помітив що чорний старигань зник, а в руках вояка міцно тримались голка і якийсь дивний контракт. Це була заява на прийняття запрошення, щодо проведення праці за умовами, які поставив роботодавець (підпис здійснюється кров'ю). Після недовгих роздумів герой промовив:
- Ні, дякую! Мені не зовсім подобаються умови.
- Ну що ж... Ми даємо тобі шанс передумати у межах двох днів, не враховуючи цього.
- Добре, дякую!
- До зустрічі!
Героя раптово понесло вгору. На березі Дрізд максимально сильно не відпускав землі: смикав за траву, брав у руки каміння, гладив ґрунт і всіляке таке.
- Може давай вже з'їмо клятого персика?- абсолютно звично скрикнув Патрік.
- Ти несповна розуму?!
- Що?
- Я тільки-но захлибався у якомусь болоті, а ти мені пропонуєш персика?!
- Не сильно ти й захлибався!
- Звідки ти знаєш?
- Бульбашок ти не пускав.
- Серйозно? Ну добре.
- Давай вже поїмо персиків!
- Чому ти сам собі не зірвав?
- Я за тебе хвилювався.
- Ти диви, який він турботливий!- бурмотів Дрізд, йдучи до персикового дерева.
- Лови!
Потопельник кинув фрукт другові, але той, чомусь, передумав його ловити, чому й дригнувся вбік.
- Ти, що робиш?
- Він червивий!
- Давай кину інший!
- Ні! Мій апетит зіпсовано!
- Дідько! Ти мені всі вуха просвистів своїм бажанням попоїсти, а тепер кажеш, що ти не голодний?!
- А що?
- Хоча, на кого я злюсь... Ти ж на те і Патрік. Правда?
- Чиста!
- Давай вертатися назад, бо я хочу спати.
- Ходімо!
Вже у таборі, друзі відмічали останній день веселощів (і навіть зробили фото, на якому Дрізд весело позирав на свого шизанутого товариша), бо завтра вже буде геть не смішно...