Утоплена в густих лісових травах, зодягнена рясними пагонами хмелю, видніється невелика хатина, що ніби згорбилася під натиском часу і прилягла спочити на широкій галявині. Під низькими вікнами густо ростуть тернові кущі, а трохи далі, розвішані на широких гілках сосен, шепочуться між собою від найлегшого подиху легковію суцвіття висушених трав. Для очей чужих, які не знають, що саме шукати, ця місцина лишиться непоміченою, надійно схована за щільними рядами струнких дерев. До неї не веде ні найменша стежина, проте кожен мешканець лісу пам'ятає шлях до відьминого дому, хоча навіть звірі забрідають туди рідко, боячись потривожити спокій тутешньої хазяйки. Усі її бояться, але разом з тим і поважають.
Вона сидить, прихилившись до стоптаного ганку, на колінах лежить якась старезна книга в пошарпаній обкладинці, тонкі пальці розмірено водять по рядкам. Нагомонівшись удосталь із різнобарвним сухоцвітом, вітер звертає свою увагу на пожовклі сторінки: дмухає на них, тріпає, вириває з рук, привертаючи до себе увагу й беззвучно втішаючись з нової гри. Насупивши темні брови, вона відволікається від чтива й роздратовано цикає на пустуна. Тоді, востаннє прогорнувши вицвілий папір, легіт здіймається над похиленою хатиною й поринає кудись за хмари, а відьма вертається до розпочатої справи.
Раптом десь поблизу тихо хрускає зламана гілка, і вона тривожно озирається довкола. Із-під тіні лапатих гілок до неї прикутий жовтогарячий погляд. Остаточно відклавши книгу, відьма вже спокійно говорить гостеві показатися, хоча наперед знає, хто міг до неї завітати. У відповідь їй – тиша і жодного поруху, але вона терпляче чекає. Нарешті на галявину виходить величезний звір. Жилисті лапи зі смертельно гострими довгими кігтями м'яко ступають по траві, темно-сіра шерсть вилискує у променях полуденного сонця, а яскраві очі пильно стежать за невисокою фігурою біля хатини. На її обличчі розцвітає легка напівусмішка. Потім вона встає та, узявши до рук плетену корзину, неспішним кроком вирушає у сторону лугу, і звір слідує за нею.