Відьма
З її очей говорила Вода. Відривисті, чужорідні звуки прадавньої мови проникали під шкіру і, дійшовши до серця, обвивали його прохолодними потоками, даруючи полегшення тим, кому не судилося більше продовжувати свій шлях поміж сутінкового шелесту осик та плачу тихих ставків перед ранніми грозами. Вона йде. У її погляді, сповна налитому блакитнавим сумом, відбився призахідний місяць, огорнутий серпанком напівпрозорих туманів. Чорна, як воронове крило, важка коса перев'язана терновими лозами й перекинута через плече. У руках - пучки любистку, фіалок, нагідок та ромашок, змочених кришталем пізньої роси. Зорі з'являються на небосхилі одна за одною, тягнучись променями примарного світла до відьми. Слухняний вітер грається з довгим потріпаним подолом і ластиться об ноги.
Чорнильні тіні сходять на землю, і тоді з-за високих дерев навколо непорушної постаті збираються химерні звірі, неспокійно поглядаючи навколо, влаштовуються в мокрому після рясного дощу житі й чекають. Їх величезні очі, жовті, як сонячні камені, дивляться на відьму. Тоді вона починає говорити. Голос, тихий, але величавий, гулко звучить серед ночі, і зграя ловить кожне слово. Наближається час жнив, люди прийдуть зібрати свій урожай. Вони знають, що заходити за межу небезпечно, але жага до вбивства знову приведе їх у цей ліс як і багато років тому… Звірі насторожуються, вони розуміють, що може статися. Із їхніх пащ вилітає розлючене гарчання, спини вигинаються, готуючись до смертельної атаки. Але відьму не лякають шалені золотаві очі і завивання, від якого холоне кров у жилах. Вона стоїть, занурена в роздуми, врешті змахує рукою, і над полем зависає дзвеняча тиша. Звірі схиляють голови, скоряючись наказові, а потім поволі розбрідаються серед хащів.
Чорнильні тіні сходять на землю, і тоді з-за високих дерев навколо непорушної постаті збираються химерні звірі, неспокійно поглядаючи навколо, влаштовуються в мокрому після рясного дощу житі й чекають. Їх величезні очі, жовті, як сонячні камені, дивляться на відьму. Тоді вона починає говорити. Голос, тихий, але величавий, гулко звучить серед ночі, і зграя ловить кожне слово. Наближається час жнив, люди прийдуть зібрати свій урожай. Вони знають, що заходити за межу небезпечно, але жага до вбивства знову приведе їх у цей ліс як і багато років тому… Звірі насторожуються, вони розуміють, що може статися. Із їхніх пащ вилітає розлючене гарчання, спини вигинаються, готуючись до смертельної атаки. Але відьму не лякають шалені золотаві очі і завивання, від якого холоне кров у жилах. Вона стоїть, занурена в роздуми, врешті змахує рукою, і над полем зависає дзвеняча тиша. Звірі схиляють голови, скоряючись наказові, а потім поволі розбрідаються серед хащів.
Коментарі