Дорога пролягала через пустир, безлюдне місце, яке мені іноді траплялося проходити, коли я при'їздила у відрядження до цього містечка... Щоразу, буваючи там, я відчувала незрозуміле оціпеніння, холод і тривогу. І, хоч жодноі душі ніколи не було на моєму шляху, але якийсь дискомфорт відчувався на рівні підсвідомості. Дорога була прямою, зазвичай я швидко долала її, але цього разу я йшла зосереджена на сво'їх думках, щось згадавши з минулого, це поглинуло всю мою увагу, тож , очевидно, пішла не в звичному напрямку і оговталася уже тоді, коли поруч зі мною почулося тихе зітхання... Я сприйняла його спокійно, вірніше, воно не здивувало і не налякало, а на якусь мить, навіть, здалося мені благальним. Озирнувшись, неподалік я побачила силует босоногої дівчини, що сиділа на камені, тихо та журливо зітхаючи, схиливши голову, обійнявши руками коліна. Я підійшла ближче, як не дивно, страху не було, тільки якесь незрозуміле збентеження. Вона підвела на мене свої бездонні блакитні очі і тривожно, але з надією, вдивлялася в моє обличчя. Так тривало кілька кілька секунд, які здалися вічністю, бо тиша була гнітючою, а від виразу обличчя дівчини і тої туги, яка читалася в її очах, стискалося серце...
— Ти справді мене бачиш? – запитала вона.
— А чому б я мала тебе не бачити? – здивувалася я.
— Не знаю, але за весь час, що я тут, ти єдина, хто звернув на мене увагу, хто почув мої зітхання, хоч раніше навіть мого крику і благань про допомогу ніхто не чув.. – сумно сказала вона.
— То чому ж ти тут, чому не йдеш звідси кудись? – ще більш здивовано поцікавилась я.
— Я пробувала колись, але вже втратила надію, бо не знаю, хто я, що зі мною, і куди мені іти... Мене ніхто не чує, не бачить, не розуміє, більше того, куди б я не пішла, я знову чомусь опиняюся тут…
   В цей момент по її щоці потекла кришталева сльозинка...потім ще одна, і ще одна… Але її обличчя залишалося прекрасним, незвичайно печальним і блідим… Її русяве волосся спадало по плечах хаотично і була схоже на вечірній водоспад, в якому застигли останні промені сонця...
— І що, ти взагалі нічого не пам'ятаеш? – збентежилася я.
— Чому ж, дещо пам'ятаю, але ці спогади - то скоріше тягар, ніж пояснення, хто я, звідки і куди мені іти. Здається, я уже вічність сиджу на цьому камені.. – безнадійно мовила вона.
— Розкажи мені, що ти пам'ятаеш, що з тобою сталося, може ми разом якось зуміємо зарадити твоєму горю, не випадково ж я почула твій голос, пішла цією дорогою. Можливо, в цьому щось є…
  Вона довго мовчала, чи то пригадувала, чи то збиралася з духом, чи то вагалася, чи варто розповідати, а потім, як тиха річечка, полилася її сумна історія... Іноді вона важко зітхала, і по її щоці стікала сльозинка-перлинка. Вона замовкала і було видно, що їй нелегко давалася розповідь... Через деякий час вона продовжувала, а я, застигши на місці, зачаровано, ніби перебуваючи в трансі, стежила за магічним потоком її слів.
   ...Колись вона була щасливою веселою сонячною дівчинкою, якою так тішипися батьки і усі близькі. Ніби маленький янгол, сама поява якого вже робила кращим цей світ, вона жила собі безтурботно, радіючи життю, дивуючи усіх своєю щирістю, добротою і безпосередністю. Минав час, дівчинка підростала, зростали й вимоги до неї та сподівання батьків і оточення... Їм уже недостатньо було красивої усмішки, доброти, щирості... Все частіше з'являлися фрази "Ти повинна", "Ти зобов'язана", "Так не можна", "Так не треба"... іноді їй ставало просто нестерпно від цього і вона пішла з дому…
   Щоразу, відкриваючись комусь, вона також переконувалася, що нічого, крім болю і розчарування, вона не отримує. І вона почала бунтувати... Іноді в ній уже не можна було впізнати того маленького сонячного янгола... Вона перестала довіряти людям. Своє вразливе серце вона сховала подалі від егоїстичного та жорстокого світу, щоб більше ніхто і ніколи не зміг зробити боляче... Більше того, вона змінилася: стала грубою, жорстокою, безжальною навіть з тими, хто справді її щиро і безкорисно любив... По суті, з янгола вона перетворилася на демона... І її закрутила круговерть життя: вона поставила ціль незважаючи ні на що, і ні на кого, завжди і у всьому бути найкращою і першою... Вона загадала бажання, і та зла сила, яка проявилася в ній віднедавна, виконала його... Так вона втратила останніх друзів, але здобула хорошу освіту, найкращу прибуткову роботу, незалежність, власне житло, найкрутішу машину. Вона побувала в усіх куточках світу, вона мала все, що хотіла: гроші, славу, визнання... Але ціна, яку вона заплатила за все це, була самотність... Ні, вона ніколи не бувала одна, її любили, їй догоджали, нею захоплювалися, але вона нікого так і не змогла пустити в своє серце, бо боялася, що хтось знову зробить їй боляче... Іноді, темними дощовими ночами, вона самотньо ридала в подушку, але вранці із сонцесяйною посмішкою і гордо піднятою головою знову йшла в світ... Йшли роки і таких ночей ставало все більше, а радість від досягнутого ставала все меншою...
   Це все, що вона пам'ятала про своє минуле... Крім того, хто вона, звідки і як її звуть….
   Але опинившись тут, вона стала іншою... Вірніше, такою, якою була спочатку... І найбільшим її бажанням було, щоб хоч хтось почув її, вислухав і зрозумів...
   Я не стрималась і обійняла її, так хотілося її підтримати, втішити... Вона хотіла було відсахнутися‚ але я встигла зробити це раніше, ніж вона оговталася, і у мене залишилося дивне, але тепле відчуття від цих обіймів...
   То була незвичайна історія, яка справила на мене сильне враження... У мене і досі перед очима її погляд і слізки-перлинки, що виблискували на обличчі. Я й досі ніби відчуваю її тихий подих і чую сумне зітхання...
   І тут у мене в вухах загуло, світ поплив перед очима і я отямилася... Я лежала біля великого каменя, виявляється, я деякий час була непритомною, і якась жіночка знайшла мене тут в такому стані. Вона не розгубилася, бо була медсестрою. У неї був нашатир і я швидко опритомніла... Що зі мною сталося, і як я опинилася тут, я не пам'ятала. Жіночка переконалася, що я в порядку, провела мене, і на прощання сказала, що цей пустир називають "місцем неприкаяних душ", він має погану славу, і місцеві ніколи поодинці тут не ходять...
   Я пішла далі у своїх справах, але загадкова дівчина із мого марення не йшла мені з голови. Більше того, я ніби постійно чула її голос скрізь: у скрипі дверей, у пориві вітру, у щебетанні птахів...
— Допоможииии! – ніби благала вона...
   Я вирішила, що це від удару головою мені вчувається щось, бо коли я знепритомніла, я таки добре вдарилася потилицею. Від цього голосу в моїй голові, здавалось, можна збожеволіти, і я вирішила поспати, щоб набратися сил.
   Готель, в якому я зазвичай зупинялася, коли приїздила до цього містечка у відрядження, був неподалік і, швидко владнавши справи, я буквально безсило звалилася на ліжко, що було в моєму номері.
   Мені наснився дивний реалістичний сон... Моя душа ніби відділилася від тіла, невідомий вихор підхопив її, і я відчула таку легкість і невагомість, як ніколи... Я опинилася в охайному будиночку, де пахло пирогами і корицею, і побачила маленьку блакитнооку дівчинку. Вона привітно усміхнулася і пригостила мене пиріжком.
— Бачиш, то моя мама, – показала вона на миловидну жіночку, що поралася на кухні. — Коли я виросту, я хочу бути схожою на неї - вона найкраща мама у світі!
   Потім щось загуло, вихор закрутив мене… Я все ще знаходилася в цьому ж домі, але щось тут все ж змінилося...
   3 сусідньої кімнати вибігла вродлива дівчина і злісно крикнула комусь:
— Ненавиджу тебе!!! Ти найгірша мати у світі!!! Ноги моєї більше тут не буде!!!
   Знову загуло, той же вихор підхопив мене, закрутив і поніс у невідомому напрямку. Тепер я опинилася в розкішній квартирі, обставленій красивими меблями, в якій було багато квітів, картин та дорогих речей. На стінці висіло багато дипломів, відзнак, нагород, а в шафі поруч було багато кубків і статуеток. Все вказувало на те, що тут живе успішна та батата жінка. Але щось було не так у цій квартирі... Що саме, я зрозуміла пізніше... Тут не було щастя і спокою - повітря ніби було наповнене самотністю і відчаєм - було відчуття пустоти..
   Йшов дощ за вікном, сутеніло і, здавалося, що в кімнаті порожньо. Але тут я почупа якийсь звук, що видався мені знайомим... Таке тихе зітхання. За фіранкою на вікні сиділа прекрасна блакитноока дічина і тихо невтішно плакала. Це була моя знайома з пустиря.
— Розумієш, – сказала вона, і знову залилася слізьми. Вони стікали, мов краплі дощу, по її прекрасному обличчю, а за вікном стихія творила відповідне настрою дівчини тло...
— Ти нічого не розумієш... – і її схлипування стали ще частішими.
   В руці вона тримала щось... Така тендітна, зворушлива, беззахисна - вона була схожа на маленьку налякану дівчинку. Я роздивилася... В руці вона тримала аркуш, на якому було щось написано. Вона знесилено простягнупа мені його, і я стала читати….
   Зі зворотнього боку було написано "Вручити після моєї смерті". І далі був текст листа.
   Послання було написане нерівним, уривчастим почерком, але з надзвинайною ніжністю. Від змісту прочитаного я оторопіла...

"Моя ріднесенька і єдина кохана донечко. Якщо ти читаєш це, то мене вже немає на цьому світі... Але я хочу, щоб ти знала, як сильно я тебе любила, і що я до свого останнього подиху ні на секундочку не забувала про тебе…
Я була найщасливішою у світі жінкою і мамою, бо Господь подарував мені тебе. Моє життя розділилося на дві частини після твого зникнення з дому. Кожен день, прожитий поруч з тобою, був великою радістю для мене. Особливо чомусь у моїй пам'яті закарбувався день, коли ми пекли пироги, тобі було рочків п'ять, і ти тоді сказала мені : «Мамочко, ти у мене найкраща!!! Коли я виросту, то хочу бути схожою на тебе: такою ж гарною, доброю і лагідною». Це, мабуть, був найщасливіший день у моєму житті! Я думала, що біда ніколи не прийде у наш дім. Але все змінилося, коли ти пішла... Моє життя стало чорно-білим, душу гріла тільки думка про твое повернення...Але, видно, не судилося...

Ми з твоїм татом в юності дуже любили один одного, але моя мама не хотіла бачити нас разом, увесь час намагалася нас розлучити, але наше кохання, незважаючи на усілякі перепони, виявилося сильнішим.

Одного дня ми втекли, таємно обвінчалися, і більше ніхто не зміг нас розлучити. Я більше так і не повернулася у рідний дім, бо ми там були небажані. Попри усі поневіряння, які випадки нам на долю із твоїм татом, ми були юні, закохані і щасливі. Ніщо не могло затьмарити нашого щастя..

Але одного разу я зустріла маму і її слова стали кривавою раною у моєму серці на все життя... Вона сказала: «Те, як ти вчинила зі мною, тобі не зійде з рук... Не бачити тобі мого благословіння. Отак, як ми стоїмо зараз на роздоріжжі, таким і життя твое буде у цьому шлюбі. А майбутня дитина твоя, коли виросте, нехай вчинить із тобою так, як ти вчинила. Стане непокірною, злою і зникне із твого життя назавжди...» Мені було дуже боляче чути таке від мами. Чим же я завинила перед нею тим, що покохала і хотіла бути щасливою?! Чому вона так ненавиділа мене і бажала лихого?! Але ми були молоді, закохані працювали, старалися: збудувапи дім, вели господарство, зажили не гірше від людей. І слова мами забулися, тільки, іноді, ота порожнеча в серці від недостачі материнськоії любові давала про себе знати...Але й вона зникла з твоєю появою на світ. Нашому з татом щастю не було меж, годі й уявити було щасливішу родину за нашу. Ти росла розумницею, красунею, золотою дитиною. Ми не могли натішитися своїм щастям! Але зло, пробуджене маминими словами, не спало. Воно потихесеньку наближалося до нас... Наша втіха - наш блакитноокий янгол став поступово змінюватися, і ми нічого не могли з цим вдіяти. Куди ми тільки не зверталися, але лихе пророцтво вершилося й далі... І от настав той день - день, коли ти пішла...

Наше з татом життя втратило свої барви, і ми, як два привиди, блукали по хаті, сподіваючись щоранку, що то тільки лихий сон, який наснився вночі, але, заходячи до твоєї порожньої кімнати, ми розуміли, що то нестерпна реальність. Щодня сподівання на твоє повернення танули, як дим... Ти просто зникла - де ми тільки не шукали... Все було марно. Тато не довго витримав так - пішов від мене в інший світ. І я залишилась зовсім одна: стара, самотня, нікому не потрібна. Але я продовжувапа тебе шукати, бо ні на мить не забувала про тебе...

Я продала наш будинок, а усі виручені гроші йшли на пошуки і платню детективам... Це тривало багато років, але я не втрачала надії,  хоча грошей на пошуки уже майже не лишилося...Щоб економити, я жила у дуже скромній крихітній кімнатці, придбаній за невеликі кошти...

І от одного дня сталося диво... Детектив знайшов зачіпку, де ти можеш бути і невдовзі підтвердив, що це справді ти… Виявилося, що ти тут - у містечку. Цей день став святковим для мене: нарешті я тебе знайшла, моя дівчинко, і побачу знов. Як я ретельно готувалася до зустрічі, як хвилювалася, як добирала слова, на яких крилах летіла до тебе...

Але, побачивши тебе, я злякалася... Переді мною була вродлива успішна розкішна жінка, яка вийшла з шикарної автівки у супроводі модного красеня з величезним оберемком квітів, з безліччю пакетів з дорогими покупками. Ти пройшла повз, не впізнавши мене, навіть не поглянувши на безлику сіру жінку перед собою, війнувши на мене запахом розкоші, безтурботності і дорогих парфумів... І я злякалася. Ну кому я отака тепер потрібна? Я можу тільки осоромити тебе... Мене справді можна тільки ненавидіти, відчувати огиду, бо, мабуть, я справді найгірша у світі мама...

Мені стало зле, я так і не наважилася відкритися тобі. Я тішилася, що в тебе все добре, що ти успішна і щаслива, й часто спостерігала, коли ти поверталася додому. Коли мені стало геть погано, і я відчула, що вже швидко піду до твого татка, я вирішила написати листа, в якому все тобі розказати і просити, щоб хоч раз після моєї смерті, ти прийшла на нашу з татом могилу, і ми з небес потішилися тобою..."

Дівчина сумно схлипувала...
— Це щойно приніс кур'єр, він сказав, що це остання записка літньої пані, яку вона написала перед смертю, вона віддала останні гроші і просила, щоб він приніс це послання через три дні: після того, коли її уже буде поховано, бо вона дуже боялася завдати клопоту тій, кому адресований цей лист. Вона так просила і плакала, що він пообіцяв їй виконати усе саме так, як треба. Коли вона померла, він навіть пішов до церкви, і усі гроші, які вона заплатила йому за послугу, роздав бідним і потратив на свічки за упокій її душі...
— Уявляєш, – сказала вона, –—увесь цей час мама була поруч, думала про мене, потребувала мене, а я не знайшпа ні хвилинки, щоб зупинитися, подумати, як я живу, чого досягла, як це усе безглуздо... Зло поглинуло мене ціпком... Ти бачиш, що зі мною стало, ти бачиш на кого я перетворилася???!!! На справжне чудовисько!!! Я мушу вимолити у них прощення!..
   Вона підхопилася і прожогом босоніж кинулася в ніч - в дощ… Але зло не бажало так просто відпустити її… Прокляття діяло, і вона ніколи більше не повинна була зустрітися з мамою - саме так колись побажала лиха баба...
   Коли вона бігла пустирем до кладовища, вона перечепипася саме через той камінь, що і я вдень упала, і вранці її знайшли неживою...
   Вихор знову закрутив, зашумів, і я прокинулася від цього страшного дивного сну... Мене трясло, мов у пропасниці, я була мокра від холодного поту, голова пускала від болю...Я вийшла у передпокій мотелю і запитала у покоївки, чи не знає вона, бува, щось про смерть молодої дівчини на пустирі. Вона знала багато.
— Це була приголомшлива та дика історія, – розповідала вона аж засапавшись від хвилювання. — Кілька років тому, на пустирі було знайдено тіло босоногої дівчини, з проломаною головою, в якій упізнали відому, багату й успішну бізнес-леді, яка нещодавно оселилася в їхньому місті у найфешенебельнішому будинку з найдорожчими квартирами. Звідки вона з'явилася - ніхто не знав. Родичів не знайшли, бо можливо, вона жила з несправжнім ім'ям. Так її поховали чужі люди, щоправда з шиком і усіма почестями, але швидко про неї забули і могила стоїть занедбана, нікому до неї немає діла, кожен її оминає... Усе її добро "пішло прахом": хто що міг, з її підлеглих, те і загарбав собі розтягли, розгребли, розбазарили.
   Я стояла бліда, чи то від почутого, чи то від нічного видіння, чи то від струсу мозку, який ‚тепер це я з упевненістю можу стверджувати, стався зі мною після падіння... Але у мене з'явилося тверде переконання, що я маю іти на пустир, що я обов'язково на камені побачу свою вчорашню знайому, і мені треба багато їй розповісти.
   Роблячи велике зусилля над собою, я пішла в душ, перевдяглася, і не взявши ані крихти до рота, хоч уже майже добу не їла, прожогом кинулася на пустир.
   На камені нікого не було, натомість я схопилася за голову від нападу страшенного головного болю. Я присіла і обхопила голову долонями. І тут я почула знайоме тихе зітхання.
— Це знов ти, – промовила блакитноока дівчина‚ — я думала, ти мені вчора привиділася, і більше ніколи тут не з’явишся...
— Я маю тобі дещо роповісти. Здається, я знаю, що з тобою відбувається, чому ти прив'язана до цього місця... Це дія страшного прокляття. І прийшов час зруйнувати його, – я зрозуміла, як це зробити, і хоч була невпевнена у своїй теорії, але спробувати варто було...
   Я розповіла їй про свій нічний сон, про те, що знаю, хто вона, що з нею відбувається і чому, про те, що я допоможу їй. Сльози річками стікали по її щоках, але вона від цього не ставала гіршою, навпаки - це були ніби сльози очищення, які робили її ще кращою! Вона мовчки жадібно слухала те, про що я говорила. А потім, дослухавши, взяла мене за руку, і ми пішли з пустиря в бік кладовища... Ми обидві ніби знали, що робити далі. Вона більше не була прив'язана до того каменя на пустирі, де я вперше її зустріла, і де так безглуздо закінчилося її земне життя. Тепер вона була вільною. Але залишалося ще дещо... Я купила квіти у бабці біля цвинтаря, і ми пішли шукати могилу її батьків. Це було нелегко, але по дорозі йшла старенька, яка після детальних розпитувань, вказала, де кілька років тому поховали самотню жінку, у якої колись спочатку зникла єдина дочка, а потім невдовзі помер чоловік.
— Бідолашна... – зітхала старенька, — так шукала свою доню все життя, а поховали її чужі люди... Не доведи Господи такого... – сказала і перехрестилася. — чула я колись від людей, що над їх родиною тяжіло якесь страшне прокляття, яке вже й не пригадаю...
   Ми знайшли те місце, де спочивали батьки дівчини. Я поклала квіти, а вона впала навколішки і почала гірко плакати, просити прощення. І тут сталося ще одне диво, бо інакше, як дивом теж, мої вчорашні і сьогоднішні пригоди й видіння не назвеш. З неба до нас спустилися дві усміхнені душі - душі батьків красуні. Вони радісно обійняпися, подякували мені, і всі троє злетіли у височінь, махаючи на прощання... З моєю допомогою дія страшного прокляття була знищена, і родина знову об'єдналася, хоч і після смерті. Десь там у незвіданих світах, де зло безсиле у своїх діях, сподіваюся, вони нарешті будуть щасливі разом...
   Мій головний біль вщух, я відчула голод. Час нарешті перекусити і збиратися в дорогу. Усі поставлені завдання я виконала, з усім впоралася, навіть більше...
   Нічого випадкового у цьому світі немає. Якщо з нами щось відбувається, чи ми опиняємося в несподіваному місці в певний час, то, повірте, всьому є пояснення. Навіть, якщо збагнути його доведеться згодом.