В кімнаті панувала смертельна тиша. Але було дещо набагато страшніше за неї – темрява. Вона з кожною новою миттю самотності поїдала все своїм бездушним поглядом.

– І що ми будемо робити? – промовило до дівчини відображення в дзеркалі, що дивилося на неї поглядом рудої лиси, яка щось затіяла.

– Не ми, а я, – поклавши дзеркало на стіл, вона розвернулася на стільці в протилежну сторону кімнати, де ріс великий фікус.

– Чому? – наче образилось відображення, хоча вона знала, що те з неї так глузує. – Ми ж обоє це затіяли. Точніше ти, тому що я зникаю і з'являюсь, а ти постійно існуєш.

– Про що я йому напишу? – склавши руки на грудях, запитала дівчина не відвертаючи погляду від зеленої рослини.

– Про небо, море, зорі... про любов врешті-решт.

– Я божеволію! – шепотом закричала вона.

– А хто тебе змушував замуровувати себе в цій клітці?

  Проігнорувавши свої ж слова, дівчина повернула до столу і увімкнувши стару лампу дістала з шафки зошита з ручкою.

"Просто напиши. Невже це так тяжко. От побачиш, тобі стане легше!" – промовляло щось всередині неї.

  Як тільки ручка опинилась в неї у руці, вона почала трястися.

– Що я роблю? – запитала дівчина у себе, але відповіді не було. Тінь мовчала, внутрішній голос мовчав. Вона була сама на сам. Все вирішувала вона і тільки вона.

  Сльоза скотилася по щоці і впала на білий листок паперу, залишивши мокрий слід. На тому ж місці вона розпочала писати...

  Перед тим, як почати виливати свою душу на папір, вона думала, довго думала...

  Ні, вона знала, що писати, але вона не знала, як це написати. Як зробити так, щоб він зрозумів це з декількох слів, так, щоб він зрозумів хто це. Але у цьому не було сенсу, тому що... вона цього не знала.

  Тим часом за вікном, свої права у ночі переймав світанок. Нічні ліхтарі один за одним блякли, світло в нових квартирах з'являлося з кожною хвилиною, а птахи починали співати свою звичну ранкову симфонію. Дерева в парках та на вулицях розцвітали з новою силою після вечірньої зливи. Це був початок весни...

  Для кожного вона повинна була принести щось своє, те що потрібно було, те що належало тільки тій людині. Комусь потрібне було тепло, іншому не вистачало любові. Але тому, кому доля вже все це подарувала, весна готувала випробування- дощі, бурі, вітер. Цій дівчині, весна також дещо приготувала...

  За ці декілька хвилин, що настав світанок, її душа була вилита разом зі старою таємницею на папір:

"Не знаю, чи коли не- будь відчував, чи знав і просто вдавав, що не бачиш... але я більше не можу приховувати, хоч все й минуло. Мене змусили...

Я вчиняю, як остання дурепа на світі, думаючи, що стане легше. Знаю, жалітиму... Тому ніколи не згадувати усі ці й наступні слова, я просто їх забуватиму...

Я тебе любила..."

"... не згадувати усі ці й наступні слова..." Вона прекрасно знала, що згадуватиме, знала, що саме через це не спатиме темними ночами. Але все ж вона це зробила...

– Задоволена? Я це зробила, – піднявши голову до стелі мовила дівчина.

- Так-так. А тепер все це потрібно закінчити, – пролунав медовий голос із дзеркала. – Відправ це.

– Декілька слів, які нічого не коштують?

– Ти ж завжди цього хотіла... Коли була дитиною.

Від свого ж голосу вона заплющила очі. Який же він був бридкий, чужий, нікчемний.

– Але його ж любили мільйони, – прочитавши думки мовила тінь, що переселилася з дзеркала на протилежну стіну. Тепер вона здавалася страшною, наче нічний кошмар.

– Тільки не я.

– Ти відвела мене від теми, – здогадалася тінь і її очі налилися злістю.

Дівчина знала- це страшно, але боятися не було сенсу, тому що це її власна тінь, тож якщо вона наважиться її вбити, це не буде боляче.

– А як же Кейсі? – знову прочитала думки тінь. – Якщо я тебе вб'ю, вона стане сиротою.

– Чому ти зі мною розмовляєш?! – не в змозі більше стримуватися пошепки викрикнула дівчина зі скочивши з стільчика. – Зараз світанок! Зникни! – не дочекавшись відповіді, вона швидко підбігла до вікна і відкрила штори, щоб ранкові промені осяяли кімнату. І сталося диво. Тінь зникла...

***

Вийшовши тихо з квартири, дівчина направилася до сусідніх дверей. Зупинившись перед ними і набравши повні груди повітря, вона натиснула на дзвінок.

– Це ти Астрід!? Не очікувала тебе побачити, – здивовано та з краплею розчарування промовила набагато молодша від неї дівчина, відчинивши двері.

– Вибач, якщо потурбувала, – почала вона, але та її перебила.

– Ні-ні, заходь, – взявши Астрід за руку, дівчина потягла її в середину квартири.

Її звали Роуз. Вона була єдиною людиною, яка не відвернулася від дівчини, коли її життя руйнувалося на крихти...

  Вони познайомились у притулку для тварин, де працювала Роуз. На той час Астрід не була всесвітньо відомою співачкою, а Роуз була ще дитиною. Дівчинка відразу впізнала у ній початківця і віднеслась до неї без будь-якої поваги, тому вважала усіх людей, які були пов'язані так чи інакше з шоу-бізнесом хворими. Але знайомство з цією дівчиною перевернуло усі її сподівання. Астрід не була схожою на усіх тих гламурних фіф з модних журналів, чи ще на когось, вона була справжньою, зі своїм власним серцем, а не з пустою коробкою. У неї була квітка, а не бур'ян. Тоді Роуз допомогла вибрати дівчині маленьке щеня- друга для неї. Та на жаль того друга вже давно немає поміж них, але залишилась інша дружба, яка не зруйнувалась навіть тоді, коли Астрід вступила в гру з життям, в гру з самою собою...

– Ти на когось чекаєш? – зупинившись серед дверей кухні запитала Астрід. Весь стіл був заставлений різноманітними стравами, а на плиті кипіли каструлі.

– Так, – оглянувшись, наче щойно все це побачила промовила Роуз. – До мене сьогодні приїжджає старший брат. Ми не бачились декілька років. Тепер він мешкатиме у нашому місті, за декілька кварталів звідси.

– Невже? – присівши на стілець, мовила дівчина. Раптом вона забула, чому прийшла до подруги і про те, що вона затіяла разом з тінню. Вона наче перенеслася в минуле, в ті дні, коли вони разом могли просидіти на цій кухні до ночі розмовляючи просто так, без потреби.

– Гаразд, – як тільки щоки налилися червоною фарбою, подруга продовжила.- Джон також прийде. Я хочу познайомити його з братом... А ти чому завітала до мене? – раптом запитала вона і повернула своє обличчя, яке усе було в ластовинні, до дівчини.

– Я? – в мить вся ілюзія зникла і Астрід знову була тут в цьому світі, в цій реальності. Вона не збиралася розповідати правди і просити допомоги, тому зараз, в цю мить вона була зайва, непотрібна.

– Ти хотіла, щоб я посиділа з Кейсі? Так, я можу. Вона мені не буде заважати. Ти ж знаєш, я завжди допоможу, коли потрібно... А хочеш, залишся з нами? – запропонувала Роуз.

– Ні-ні. Я буду зайвою. – запротестувала та, водночас піднімаючись з-за столу. Дівчина не розуміла, чому Роуз завжди допомагала їй і підтримувала у тяжкі миті, адже вона ніколи не допомогла їй... Їхні відносини не можна було назвати навіть дружбою.

"Ти прекрасно бачиш – у неї й так багато проблем, а тут ще й ти", – нагадав про себе внутрішній голос.

– Я тебе познайомлю з братом, – але Астрід вже встигла дійти до кінця кімнати.

– Я іншим разом зайду...

– Ну гаразд, – погодилась подруга і також встала, щоб провести Астрід. – Тільки ж не забудь... Ми й так останнім часом рідко бачимося.

***

– Це погана була ідея, – сповзаючи по стіні під'їзду говорила до себе Астрід.

– Чому ж погана? – почувся голос тіні і раптом її силует з'явився на протилежній стіні. Від свого становища Астрід застогнала.

– Іди звідси... Прошу, залиш мене.

– Гаразд. Але коли ти зайдеш в квартиру заглянь до своєї кімнати і зверни увагу на стіл.

  Раптом почулися кроки внизу сходів та чиясь розмова. Астрід побачила, як тінь напружилася і в ту ж мить розвіялась, наче пил...