— Навіщо ти вбив мене?

Ронан здригнувся, коли поринутий у спогади почув цей скрипучий голос позаду себе, він обернувся, перед собою бачив аморфну фігуру яка розпливалась і не мала точних рис, а проте Ронан закляк, вочевидь упізнавши цю фігуру.

— Ти… – тільки й спромігся вичавити з себе.

— Навіщо ти вбив мене?! — повторила фігура вже злішим голосом.

— Як ти знайшов…

— Яка була причина твого вчинку селянин?!

— Я не вбивав…

— Я задав тобі питання хлопче і чекаю відповіді! – голос підвищився, був різкий та скрипучий який однією своєю інтонацію викликав біль у вухах.

— Ти помиляєшся, я не робив цього, – Ронан, повільно виходив із ступору спричиненого появою Чарівника. — Я зрозумів, зрозумів… нарешті ти знайшов спосіб, щоб помститися за те, що я тоді втік від тебе! Ти хочеш звести мене з розуму, але я розгадав твій план! Нічого в тебе не вийде мерзотник! — розлютився Ронан.

Розмита фігура людини на мить почервоніла і ще більше роз фокусувалась, зашипіла, тоді посіріла, склалась і вже стала доволі чіткою, це був Чарівник такий же яким Ронан його бачив востаннє. Зблідлий, увесь мокрий, наче був під сильним дощем впродовж тривалого часу, втомлений до такої степені, що ледь стояв на ногах. Його обличчя було скривлене у злісній гримасі, а очі… очі Господи вони були шалені від люті.

— Ти це зробив! Тобі не вдасться обманути ні мене, ні себе, я доказ того, що ти вбив мене!

— Ні, це абсурд! Того дня ти прийшов увесь мокрий і втомлений, ти витерся на сухо і переодягнувся, а я за цей час зробив тобі гарячий чай, ти випив його і ліг спати. Я скористався можливістю, щоб вибратись із тієї в’язниці в яку ти мене помістив на місяці! Хе-хе-хе я погоджуюсь мабуть, ти все таки не зміг пережити того, що я тебе перехитрив і втік, хе-хе-хе.

— Бідний, хлопчик так довго брехав, що і сам повірив у власну вигадку. Ось я – доказ твого злочину стою перед тобою. Тікаєш від реальності, і від совісті – якщо вона в тебе ще залишилась?

— Про що ти говориш?! – Ронан напружився, піт виступив у нього на лобі.

— Хааххаха! — сміх був жахливий як у колись в харчівні, і як тоді коли до Чарівника приходили його друзі. Тьмяний, мигаючий Чарівник продовжував усміхатись. — Я зламаю, твій маленький кокон у який ти помістив себе, після того як вбив мене! Зараз я освіжу твою пам’ять, ти сказав усе вірно, але забув згадати, що перед тим як втекти підпалив мій будинок, коли я спав. Я правильно говорю, чи забув про ще якусь дрібничку? Ах, так, може ти ще забув сказати що підсипав щось у чай, щоб я не прокинувся і згорів заживо?!

Ронан важко хапав повітря ротом, в безсилі добути хоч якісь слова, та не спроможний був відповісти на такі зухвалі звинувачення. Образ Чарівника виглядав грізно, а про те в якийсь момент навіть посміхнувся, як робив це завжди, коли був впевнений у своїй правоті.

— Ну, що хлопче? Чому мовчиш, нема що відповісти перед обличчям істини?

— Ні, є. Ти брешеш! Ти завжди брехав мені, казав, що хочеш щоб я став твоїм учнем, але це було ніщо інше як брехня. Тобі потрібен був раб який виконуватиме усю роботу за тебе! Я знаю ти хочеш довести мене до божевілля. Я знаю твої брудні методи і я на них не піддамся! Чуєш не піддамся! Я знаю ваше кодло не з чуток. Ви чарівники якими б милими та доброзичливими не здавалися, такими не є. Ви зловживаєте своєю владою, щоб збагатитися, стати відомими та поглумитися над простими людьми як я. Особливе задоволення у вас викликає знущання над довірливими дітьми. Нікому з вас не можна вірити, чарівники злі і жорстокі. Я добре пам’ятаю як ти змусив мене битися з тим монстром і навіть пальцем не поворухнув коли я просив про допомогу. Я міг тоді загинути! Більше того ти ще насміхався з мене! – випалив з неабиякою люттю Ронан. Нарешті зміг висловити Чарівнику в обличчя все те, що так наболіло і що боявся сказати коли ще був малим, дурним і слабким.

— І саме тому ти вбив мене тільки через одну-дві насмішки?! Я вчив тебе, давав поради, дбав про тебе і так ти віддячив за мою доброту?

— Я ще раз повторюю, що більше не поведусь на твої трюки! Ти мерзенний виродок, ти втерся до мене в довіру, обманув дитину і чимось обпоїв, силою забрав до своєї халупи в лісі! Ти ставився до мене як до раба іноді грав у хорошого чарівника щоб задурманити мені голову! Потім приводив своїх дружків і показував їм мене, маленького дурного селянина, а вони дивилися і кепкували ніби прийшли в зоопарк! Я не збирався з цим миритися тому втік, це був найщасливіший момент у моєму житті. Навіть якщо ти згорів то тільки через свою лінь і божевілля, а мене це аж ніяк не стосується!

Образ Чарівника розчаровано похитав головою.

— І це те в що ти віриш?

— Так, бо це те, шо сталось насправді!

— Гаразд, а як ти прокоментуєш це? Ти біг з хатини часто оглядаючись і бачив як дим піднімався, ти радів, сміявся та викрикував: «Так, так йому і треба! Я це зробив! Я це зробив!». Ти пам’ятаєш ці слова? Чи може я помиляюсь?

— Е-е-е, ні жодного диму там не було. Я сміявся бо був радий нарешті вибратись на волю. Я знав як ти відреагуєш дізнавшись, що тебе перехитрила дванадцятирічна дитина.

— То чому ти вбив мене? – не переставав запитувати Чарівник.

— Я не робив цього, я добре пам’ятаю той день, я знаю, що я бачив і тобі не вдасться мене обманути.

— Багацько мабуть знадобилось часу, щоб усе це придумати і переконати себе у правдивості цієї брехні. Дуже шкода, що голос розуму оминув твою свідомість. Я тільки сподіваюся, що рано чи пізно тобі вистарчить мужності прийняти правду. І коли совість нарешті поверниться до тебе я хочу, щоб ти прийшов до моєї хатинки і поховав мої останки. Це все, чого я прошу.

З цими словами образ Чарівника розвіявся. А Ронан залишився один посеред темряви. Він був вражений цією розмовою, думки швидко змінювали одна одну в хаотичному потоку свідомості:

«Слова Чарівника були дуже переконливими, але з іншого боку він завжди був майстром маніпуляції. А якщо це правда? Я маю його поховати… Але він завжди мене обманював і дурив. А якщо це правда?... Ні, цього не може бути. Може він нарешті добрався до мене? Може старий тільки чекає того коли я прийду до нього в халупу, щоб помстися? Він буд мене катувати? Я не міг його вбити, це він хоче мене вбити! Чи міг він мене обманути знову? А що як він сказав правду. Але я вже не дитина, він не може мене обдурити…»

Ронан закляк у нерішучості, його світ похитнувся, ця розмова вивела його з рівноваги, він уже не знав, що думати і у що вірити, раз за разом у спогадах повертався до тих подій. Розглядаючи їх з самого початку шукаючи хоч щось що дасть йому розгадку. Він чітко пам’ятав те як все відбувалося, вірив все було так як розповів, але слова Чарівника міцно засіли в його голові, вони були такими переконливими, такими щирими, а його розчарування здавалось таким справжнім. Тепер він не знав, що було правдою, він шукав відповіді, він благав про відповіді, але їх не було…