Був прекрасний літній ранок. Свіжий вітерець, війнув шелестячи листям приносячи з собою окрім запаху трав і квітів ще й душевний спокій. Самотній вершник зупинивсь на якусь хвилину, спішився. Вранішня роса обмивала масивні чоботи які одразу ж потемніли щойно ступив на мокру траву. Спостерігав за тим, як червона, розпечена куля підіймається з-за горизонту. Спершу ледь показуючись, а потім з кожною хвилиною визираючи все більше і більше з-за невисоких пагорбів. Ніч відступала перед початком нового дня. Розвиднялось, освітлюючи незаймані простори, ліси та проліски, що виднілись то тут то там темними плямами на горизонті.

Схід сонця завжди його заспокоював. Хотів вірити, що з приходом нового дня всі страхи й жахіття ночі відходять, що нічні потвори не насмілюються покидати свої мерзенні лігвища при денному світлі. Але все ж, оптимістом не був і зло бачив повсюди, воно проникає в кожну живу істоту у вигляді нижчих емоцій: гніву, страху, похоті. Воно повільно й неухильно йде до своєї мети - сум'яття і занепаду людської цивілізації. Відчував це навіть по собі, зло всередині бурлило ненавистю до всього живого, наче скажений звір, по-хижацьки шипіло силкуючись вирватись назовні і творити хаос.

Подорожній глибоко вдихнув і видихнув, на якусь мить випрямив спину, після чого знову повернувся до звичної сутулості. Однак, не схожий був він на звичайного пілігрима, це легко можна було зрозуміти ледь глянувши на його довгий чорний плащ, викроєний з дорого матеріалу, такий можна було купити в Брутмі не менше ніж за тридцять фолісів. Також був одягнутий в не менш дорогий коричневий дублет і такого ж кольору штани. Підперезаний був масивним ременем на якому повисли піхви з мечем, руків'я якого було обмотане чорною ниттю. Гарда була коротка й заокруглювалась в сторону леза, навершя мало форму схожу до півмісяця, на якому ледь виблискували дрібні рубіни. Зброя ця була явно не рядового воїна, судячи з вигляду, ціна на меч могла доходити шістсот фолісів, а то й більше. Меч був явно непростий, напевне, фамільний, тому подорожній аж ніяк не міг бути пілігримом скоріше, шляхтичом чи мандрівним рицарем.

Нарешті сонце повністю вийшло з-за обрію, боляче вдаривши світлом в чутливі до нього очі, незнайомець відвернувсь і накинув каптур. Перед тим як продовжити свій шлях дав змогу своєму вороному, масивному гривастому скакуну трохи підживитися травою. Погладив його, а тоді скочив на коня й повен рішучості помчав на південь.

Перевалило вже з годину за полудень, а за це й час ландшафт практично не змінився, степи як були, так і здавалось, що ніколи не закінчяться. Лиш лісів тепер не було поблизу видно, навіть проліски тепер траплялись рідко, що і не сховаєшся від спеки яка все більше дошкуляла і приносила втому. Звернувши свій погляд у далечінь подорожній зміг розгледіти гори, що викликало в нього усмішку – залишилось всього-на-всього дві-три години дороги і можна буде перепочити.

Ще до вечора як і очікував, міг вже розгледіти обриси захисних мурів міста яке широко розгорнулось на узгір'ї. По-правді, це було одне з найбільших міст у Генерандії як за кількістю жителів, так і за розмірами. Це було зумовлено передовсім і тим, що мало вже статус міста понад дві тисячі років з того часу, як розвинулось з великого селища і тому вважалось одним з найдавніших. Над основною масою будинків височіли декілька храмів Пантеону. Однак, які б ці храми не були величні над ними усіма, буквально нависав замок який був розташований на вершині, яка у свою чергу з північної сторони переходила в стрімку скелю. Вежі замку здавалося контролювали все місто зі своєї височини.

Велич міста могла вразити багатьох, але не самотнього вершника, що невпинно наближався до міських воріт. Лише раз він окинув місто байдужим поглядом чорних очей з під каптура. Шестиметрові мури гордовито величались над дрібними людьми, що стояли внизу. Вартові спершу пильно приглядались до подорожнього, а щойно той наблизився то впізнали, і зніяковіло опустивши погляд, без жодних слів пропустили його. Увійшовши в місто спішився, повів коня за вуздечко.

Місто одразу заграло всіма барвами, великий потік людей, що заполонили вузенькі вулички, ремісників, торгівців і просто міщан, що йшли по своїх справах. Схоже, їм не було жодного діла до подорожнього який, протискався крізь них, добре, що йшов з конем так хоч-не-хоч, а доводилось їм розступатися. Кінь цокотів копитами об бруківку, без сумніву відлуння б прокотилось вуличками якби не шум натовпу. Переважно траплялися двоповерхові будиночки з дахами із черепиці та стінами матового кольору, подекуди вікна були закриті персіане. Чим далі проходив, тим здавалось будівлі ставали багатшими й навіть вищими.

Прямував до таверни "Норовливець" – звичного місця, для гультяй забіяк та різного роду сумнівних особистостей, адже порядні люди зазвичай сюди не потикались. Саме тут зазвичай зупинявся коли перебував у Брутмі, там же в прилеглій конюшні залишив коня. Помітив, що вільних місць лишилось не так вже й багато.

— Щоб добре напоїв і нагодував коня, — сказав твердим і владним голосом, кинув прислузі цілих п’ять фолісів.

Пристаркуватий конюх, заметушився не вірячи власному щастю, усміхнувся показавши свої пожовклі, і подекуди чорні зуби й підлабузницьким тоном відповів.

— О, я все зроблю сер, будьте певні.

Після цього подорожній увійшов в таверну, привітався з господарем, це був огрядний чоловік середнього віку з лагідними рисами обличчя, схоже був він добродушною людиною або робив таку видимість.

— Є вільні місця?

— Звісно, пане, дозвольте запитати. Вас влаштує та кімната, що була минулого разу?

— Ні, дай іншу, — подорожній був завжди обережний в таких випадка бо побоювався засідки.

— Як побажаєте, — передав ключ від іншої кімнати. — Щось іще?

— Дай елю.

Сів як завжди в самому кінці, в мало освітленій частині таверни. Нарешті зміг скинути каптур яким приховував своє не типове обличчя. Тепер при світлі догораючих свіч можна було розгледіти його лице. Темне довге волосся яке спадало на чоло і прикривало незвично темні як для людей очі. Тому, щоб уникнути різного роду запитань чи непотрібних конфліктів намагався нікому в очі не дивитися хіба, що з метою залякування, а давалось це діло дуже легко. Його худорляве бліде як крейда обличчя покривали численні, але неглибокі зморшки та шрами, запалі щоки і темні круги під очима, ще більше його зістарювали, хоча його точний вік однаково визначити було неможливо, через хворобливий вигляд. Для сторонньої людини могло скластися враження, що цей чоловік страждає від недоїдання, недуги чи безсоння. Загалом виглядав моторошно, посеред ночі такий тип кого завгодно зміг би налякати. Обличчя коли не показувало гніву то здебільшого залишалося безживним і байдужим, було в ньому рівноцінна доля таємничості і містики. Несхожий був ні на тутешніх, ні загалом на звичайних людей.

Отож, сидів він так, неспішно пив ель, час від часу вдивлявся в обличчя відвідувачів в очікуванні побачити знайомого з яким умовилися зустрітися сьогодні ввечері. В таверні було чимало людей, переважно це були найманці, хоч і не бракувало тут людей й інших професій, як от міський вартовий за сусіднім столиком в компанії найманця. Давні товариші голосно розмовляли, особливо найманець, який виділявся жирною рожевого відтінку пикою, від випитої медовухи. Розповідав він безліч неправдоподібних історій які доносились до слуху подорожнього.

— Буував я торік в якомусь селі біля замку Хальміз, тільки в'їхав як набігли на нас банда маурасів... маруасів, і став я до бою за селян. Бив я їх як Евайгер Великий і з права і зліва, кров бризкала на всі сторони, двом голови відрубав одним ударом, кровищі було не описати, вони на коні і здриснули звідти, — він випив із чаші іще настоянки, — прийняли мене як героя, влаштували святкування, нагодували, напоїли медовухою, а потім я трахнув якусь сільську дівку, яка весь час дивилася на мене роззявивши рота, хе-хе не повіриш от такі були в неї бідони. — показував долонями розміри принад і голосно зареготав.

— Невже? — засумнівався його співрозмовник, і цим озвучив ще й думку подорожнього, який сидів непомітно для них в самому кутку приміщення і мусив стати випадковим слухачем усіх цих недолугих розповідей.

— Кажу правду, клянусь! — вигукнув найманець, мало не на всю таверну.

— Добре, добре, Орнат я тобі вірю. То скількох ти кажеш вбив маруасів? — запитав вусатий вартовий, веселим тоном.

— Шістьох, ні, сімох, двох же я одним ударом прикінчив.

— А скільки їх тоді було?

— Неменше дюжини.

— О, то такі воїни як ти Орнате потрібні в армії короля. — піджартовував вартовий який так і не повірив в цю історію, хоча Орнат жарти сприймав серйозно і не вловлював сарказму.

— Я вільна людина і не хочу зв'язувати себе клятвами... та й гроші не ті... взагалі, не ті...Скільки ти получаєш Кені?

— Неменше трьох фолісів в тиждень. — не без гордості відповів вартовий Брутми, при цьому погладив свої довгі вуса. — Це почесна робота, вартовим мріє стати кожен малий в місті. Загалом, робота не пильна, рідко трапляються бандити, щоденні тренування, збори. Найгірше стояти на стіні літом як от тепер, спека дітись нема куди, а варту треба нести інакше покарають і ти стоїш варишся в тому обладунку півдня. Зими у нас м'які, не так як на півночі, але трапляється, здійметься такий вітер, що ледь встояти вдається і ще добре як не північний інакше крижаний, аж дух видуває.

— Тому я надаю перевагу свободі робиш, що хочеш йдеш куди вздумаєш, ні перед ким незобов'язаний. О це справжнє життя! А ти Кені тут наче в заперті, а міг бути як я належати тільки самому собі. – повчав товариша Орнат.

— Та я не жаліюсь мені подобається моє життя. Думаю, коли закінчу службу, на збереження куплю клаптик землі заведу сім'ю... — замріявся і продовжував свою фантазію. Після чого заходився розповідати давньому другові про свій побут про стабільність і розмірене життя в місті.

Подорожній перестав слухати, й заплющивши очі заглибився у власні думки, надихнувшись словами вартового Кені.

Заледве міг згадати ті часи коли мав можливість просто так подорожувати Генерандією. Лише якісь тьмяні обривки спогадів, які тепер уже нічого не говорили про свій зміст. Давно це було, пам'ять щось невпинно пожирало і це був не час. Він намагався згадати обличчя своїх родичів, але вже кілька років їх образи не виникла в пам'яті. Їх імена... вони стерлись...подекуди сумнівався чи існували вони взагалі. А його дім. Де він? Цього сказати уже непевне не міг, але здавалось, що десь на півночі...

Думки перервав Орнат своєю черговою геройською байкою, тільки от тепер до нього з Кені приєднались ще кілька спільних знайомих. Гамору стало вдвічі, а той втричі більше, тому зосередитись на думках тепер стало напрочуд важко, навіть не можливо.

— Діло було так: був наказ короля взяти банду розбійників живими чи мертвими за 90 фолісів саме в тому краю.

— Якому? - запитали мало не в один голос товариші.

— В Пардвілі! — роздратовувано гаркнув Орнат. — Слухайте, що я говорю! Я і ще двоє товаришів взялися за це діло, вбили шістьох розбійників, брати живцем їх було ні до чого, поверталися за грошима. Там нас застав барон Мідг який на чолі дванадцяти вершників хтів очистити свої землі від цих бандюганів.

"Кляті стерв’ятники, дерли б вас собаки, головорізів безмозгих!" – так він закричав до нас зразу як побачив, я не стерпів такої образи і викликав барона на дуель. Його воїни потяглися за зброєю, але він зупинив їх і погодився битись. Самовпевнене щеня! Барон накинувся на мене як звір, без попередження, зразу як дістав меч. Я відходив, ухилився, вміло маневрував, вимотував, його обладунки мені сприяли і він швидко втрачав сили. Я легко відбивав його повільні удари, і перевершував його у силі, досвіді, майстерності...

— І розмірі прутня! — вигукнув хтось з компанії, що викликало оглушливий регіт, на який звернули увагу чи не всі відвідувачі таверни. Щоправда Орнат лише злегка усміхався бажаючи розповідати далі і як тільки це стало можливо, продовжив.

— Тихо, тихо! Слухайте далі. Коли барон уже знесилився махати мечем як бовдур, тоді я принизив барона Мідга заїхав гардою в щелепу вибивши жменю зубів. Я залишив його в живих на посміх власним воїнам! — Історія завершилась загальним реготом і схвальними вигуками на підтримку Орната, й закликами Кені випити за такий славний подвиг.

Подорожній раптово зірвався з місця, ледь помітним рухом оголив меча, клинок якого був абсолютно чорним, в одну мить опинився біля сусіднього столика, могутнім ударом зніс голову Орнату, а за наступну секунду кількома блискавичними ударами, прикінчив усіх його товаришів.

"Ні-ні-ні! Не можна! Не можна! Не вбивати! Багато свідків. Не можна!" – твердив сам собі стискаючи руків'я меча до побіління пальців, намагався відкинути марення жорстокої різанини. Ледь стримував себе, щоб не здійснити цю жорстоку і таку безглузду розправу.

"Убий їх, вони... вони...не достойні життя... заслуговують смерті. Ти знаєш, що він зробив! Він повинен померти! Дай крові! Крові! Вбий їх! Вбий! УБИЙ!!!" – несамовито волав голос в середині нього. Раптом розплющив очі й з люттю глянув на сусідній столик. Компанія все ще весело галасувала, вони кричали, перебивали один одного і заходились в реготі. Тільки от це ще більше починало його дратувати і підбурювало "Звіра".

"Бісів вискочка і брехун!" – подумав подорожній піддавшись черговому спалаху гніву, в цю коротку мить зміг вловлювати страхи Орната які ховалися глибоко всередині за маскою самовпевненості. Смак цих страхів викликав ще більше бажання зірвати цю пиху і показати всім хто ж насправді цей Онрнат. Подорожній вже майже відчував те задоволення коли цей пихатий найманець буде мочитись від невимовного жаху і благатиме в нього  пощади.

Ціною великих зусиль зміг, відвести свій хижацький погляд, від їх компанії. Та нарешті зумів опанувати велику спокусу пролити кров чи хоч б побити найманця. Він знав, що це брехня, знав, що насправді барону Мідгу чотирнадцять років і жодних дванадцяти охоронців там не було. Все було по-іншому. На барона зробили засідку охорону перебили, а над ним знущались влаштувавши показну дуель, сильно покалічили, але не вбили. Цю історію він чув раніше, від своїх знайомих, коли перебував в тих краях, не знав тільки, що цим "героєм" дуелянтом був Орнат. Не те щоб, він сильно шкодував молодого барона, а проте вважав, що хвалитись таким "досягненням" не варто. Такі от хвальки викликали сильне роздратування в нього, а "Звіру" і поготів, щоб розгніватись особливих причин вигадувати не потрібно. "Звір" навіть готовий був звертатись до справедливості, закликати до праведної помсти за таке знущання над хлопцем, але це був лише обман, хитрість, на яку ішов "Звір", усе щоб насититись кров’ю, вбивствами та страхом своїх жертв.

Сидів і далі нерухомо, нарешті відпустив руків'я меча, напружено видихнув повітря з легень і почав заспокоюватись. Голос в голові стих і зачаївся, в очікувані нового вдалого моменту щоб нагадати про себе. Тепер подорожній відсторонився від всього навколишнього, відчував тепер уже лише байдужість та емоційну спустошеність.

Минав час, надпив міцного елю ще, недбало окинув поглядом таверну - відвідувачів стало значно більше. Схоже день добігав кінця. Ось іще кілька хвилин і у дверях помітив знайому лисину, це був кремезний, високий, чоловік із сторчкуватою рудою бородою. Крім того виділявся також обличчям яке було наче висічене з каменю і бровами, тобто їх майже повною відсутністю якщо добре не придивитись. Чоловік швидко роззирнувшись, помітив подорожнього й не звертаючи уваги на хазяїна таверни який наполегливо пропонував випити, попрямував в кінець приміщення.

— Здоров був, Крейґ, — привітався щойно прибулий з ледь помітною радістю.

— Як там лорд Ґлінг?

Крейґ привітався без слів, лише піднявся з стільця, і потис руку.

— Спочиває.

— Хм, — усміхнувся бородач. — Завжди знав, що в тебе є почуття гумору. Як пройшла робота?

— Як завжди... от тільки... багато вартових..., загинуло даремно. — Сказав так ніби незадоволений собою.

— Справді? — неабияк здивувався лисий, — думав, тобі подобається вбивати, а гроші це лише приємний бонус?

— Ні, я така ж людина як і ти Ромунде... — темні очі гнівно зблиснули помітивши іронічний смішок з боку співрозмовника.

— Справа була непроста. Піде поголос по всьому королівству і не тільки цьому.

— Знаю, знаю. — відповів Ромунд задоволено, — Мої люди вже доповіли, ти добре попрацював Крейґ, влаштував справжню різанину у тому лісі, — потягнув руку, щоб поплескати співрозмовника по плечі, однак наткнувшись на колючий погляд його рука ніяково зависла в повітрі, а тоді швидко опустилась на стіл.

— Мало хто б впорався з тих хто хоча б погодились, але ти зовсім інша справа, інший фрукт... але я в тобі повір, не сумнівався.

— Гроші. — перейшов одразу до справи Крейґ.

— А-а-а, так звичайно, вони в мого слуги — він надворі. Три сотні фолісів як домовлялись.

— Ні, триста п'ятдесят, марні жертви...

— Та облиш, якби не ти жертв могло бути значно більше. — насмілився перебити найманця Ромунд.

— Марні жертви не на руку тобі.

— Щира правда, — а притишивши голос добавив. — Знаєш, за вбивство лорда і десятка баронів тобі не триста фолісів повинно бути, а паля або шибиниця якщо пощастить... Але хай буде так, я був готовий до того, що ти піднімеш ціну і розумію чому, 350 так 350.

— Може тобі ще елю? Я б і собі випити не відмовився. Я пригощаю.

Крейґ похитав головою.

— Не п'ю більше одного.

— Це правильно. — натомість замовив собі і по курячому стегну. Під час трапези розмовляли менше лише в кінці Крейґ поцікавився.

— Як там ситуація на кордонах?

— Тишина, нічого не показує на те, щоб скоро почалась війна, в наших кондотьєрах нема потреби, — відзначив не без суму. — А так... зберігається паритет, десь вони нападуть на прикордонні села десь лорди збираються в каральні експедиції. Обмінюються ударами, як завжди.

— Це я сам знаю, думав ти скажеш більше.

— Нема, що казати. Все справді дуже тихо, аж дивно. Хоча якщо чесно, нас у Брутмі мало зачіпають такі віддалені війни, звісно якщо це не стосується чогось прибуткового. А я не кидаю всі свої ресурси, щоб дізнатись, що там надумали ці прокляті маруаси, — після цієї фрази глянув на співрозмовника, щоб перевірити його реакцію на слова, але той ніяк не відреагував, тому поспішив добавити, — Мені і тут є чим зайнятися, — після ще однієї паузи продовжив значно серйозніше.

— Наступні кілька років тобі краще не з'являтися в землях королівства Брутми — за взяття живим вбивцю лорда Ґлінга і баронів буде назначена нагорода 1000 фолісів.

— Ого, аж так, — присвиснув Крейґ, — це в тричі більше ніж те, що ти запропонував мені за них усіх разом узятих.

— А що поробиш, злочин безпрецедентний і потребує гідної відповіді, — Крейґ кивнув. — Ти ж розумієш захисту від кровної помсти гарантувати ми тобі не можемо... До того ж на тебе буде відкрите полювання, жоден найманець не омине можливості заробити такий статок, що і до старості вистарчить… То, що думаєш робити?

— Буду продовжувати свою роботу де інде.

— Твоя трудолюбність вражає, — звеселів Ромунд, — І сміливість теж. Ми з тобою Крейґ, знайомі вже не перший рік, завжди хотів спитати. В тебе є сім'я?

— Ні.

— Слухай, може тобі замовити якусь дівчину, розслабишся?

— Щось надто добрий ти сьогодні Ромунд? — в його голосі вчувалось роздратування.

Ромунда в свою чергу це анітрохи не знітило, він спокійно випив елю і відповів.

— Ти добре попрацював і маєш право відсвяткувати, це вершина твоєї майстерності. А дівчат сприймай як додаткову плату.

— Не треба.

— Якщо ти хвилюєшся за свою зовнішність, то не варто дівчата знають свою справу і на таке не звертають увагу ...

— Не цікавить. — повторив вже з явною ворожістю.

— Ну як хочеш.

Розмова не на довго перервалася. Після чого Крейґ заговорив досить відверто.

— Знаєш, я, думав... думав про війну... що буду робити якщо вона почнеться знову. — Ромунд зацікавився.

— І, щось надумав?

— Думав, прийняти участь.

Співрозмовник не аби як здивувався.

— На чиїй стороні? — питання прозвучало двояко. Крейґ розумів чому.

— Людей.

— Справді?

— Так.

— Як же ти збираєшся це зробити? - тут він зробив паузу для того, щоб вкусити м'яса, — Ти розумієш, що з таким виглядом тебе скоріше візьмуть під варту ніж дозволять проявити себе на полі бою. Не в обіду тобі, але це так.

— Я знаю, думав про вільнонаймане військо.

— Військо? Не думаю, що це твоє - ти вбивця, а не солдат. В цьому і є сенс залишатися непомітним, не вступати у прямі зіткнення, а справу виконати. Але, мабуть туди ти зможеш вступити, коли в ньому виникне потреба, а вже там ніхто тобі під каптур заглядати не буде, мабуть. Дайно вгадаю – ти хочеш щоб я допоміг тобі ?

— Так.

— Дозволь запитати, якщо не секрет, звичайно. Чому ти вирішив прийняти нашу сторону?

— Я завжди на ній був.

— Дотепно, мабуть, саме тому вирізав людей десятками, а то і сотнями усі ці роки?

— Я не єдиний найманець у Генерандії.

— Але єдиний кого я знаю з такою... скажемо так специфічною зовнішністю.

— Моя зовнішність немає значення, поки я добре виконую роботу і не ставлю зайвих питань. А ти мене найняв і тому такий самий вбивця як і я.

— Може й так, може й так. Це справедливе зауваження. — погодився Ромунд, — Це через те, що будеш у розшуку, а наше королівство зазвичай пропонує більше робити ніж інші, і тобі треба буде чимось зайнятись?

— Не зовсім, але правда те, що мені доведеться діяти обережніше і не так часто як раніше. Я думав про свою участь у війні вже певний час до цього, тому це не так сильно пов’язано як може здаватись тобі.

— Тоді чому?

Крейґ мовчав, так довго, що аж виникли сумніви збирається він взагалі відповідати чи ні.

— Не знаю, може мені набридло вирізати людей як худобу. Може, я хочу зустріти справжнього супротивника, щоб кров закипіла, щоб я не стримувався і мій ворог теж, боротися на межі сил і знати, що можу програти! Я хочу отримати справжній бій, а не тільки це... це... — він зупинив себе, щоб не сказати "полювання", це було б точне формулювання бо саме так це виглядало для нього, але іншим знати про це було не обов'язково, — це побоїще. Ти мене розумієш Ромунде?

— Здається, так. Невже захотів звитяг і слави на старість літ?

— Ні. Зі славою в мене все в порядку, — вони засміялись, добре знаючи обставини за яких завжди зустрічалися. — Твій вплив і знайомства досягають князівства Равла – я там уже давно не був. Або ще краще королівства Авделуй? Там я ніколи не був і мене ймовірно, не опізнають.

— Я звісно, не можу назвати своїх контактерів та агентів по всій Генерандії, але якщо коротко і не вдаватись в подробиці то так. Знаєш, а королівство Авделуй таки дивне, вони б назвали це наймане військо, в яке ти так прагнеш вступити, "Відважні добровольці" або щось таке. — Ромунд усміхнувся мабуть щось спливло у пам’яті веселе про знайомство із цим королівством.

— Я можу розуміти це як згоду?

— Що ж, ти не раз допомагав мені і королівству. Якщо не передумаєш можеш звертися до мене.

— Не передумаю.

— Гаразд. Як виникне потреба щось вигадаю.

— Дякую, за розуміння.

В таверні все ще не припинялись веселощі, п'ятеро за сусіднім столиком зчиняли галасу більше ніж всі відвідувачі разом узяті. Невдовзі двоє чоловіків з кінця харчівні покинули приміщення, проходячи повз столик за яким сиділа галаслива компанія, Крейґ не втримався і обдарував Орната злобним поглядом від якого той зупинився на пів слові й знітився, відчуття у нього було ніби щойно провели ножом по грудях, мало не по самому серцю. Ще кілька днів він так і не зможе оговтатись від дивного холодку за пазухою і періодичних нападів паніки, та хоча б на цей час позбавитися своєї пихи.

Надворі, як і казав Ромунд стояв його слуга, худорлявий хлопчина років тринадцяти, вдягнути на манір зброєносця, обличчя його було покрите веснушками і прищами, яке не видавало нічого окрім страшенної нудьги, явно пожвавилось коли побачив свого хазяїна. Коли ж помітив Крейґа то як і всі, хто знав з ким має справу, на деякий час опішів, навіть ступив крок назад.

— Спокійно синку, — сказав Ромунд, — він ще молодий недосвідчений, може трохи боїться тебе, — добавив ніби виправдовуючись перед найманцем.

— І правильно робить. — мовив Крейґ демонстративно оскалившись, його зуби були схожі на зубці пили, гострі й дрібні трикутники наче в акули.

Слуга позадкував не відриваючи свого погляду від хижацьких зубів, можна сказати йому ще пощастило, що найманець приховував свої очі під каптуром.

— Гей Крейґ та, що ти робиш! Не смій лякати хлопця! Хороших слуг не так просто знайти.

— Гаразд, гаразд я лише пожартував, з ним все буде добре.

— Хлопче, дай но добродію його плату, — поквапив слугу Ромунд, хлопчина швидко вийшов з ступору й тремтячими руками передав чималу торбину з грошима. У свою чергу Ромунд додав ще своїх п’ятдесят фолісів, щоб у повній мірі розплатитися найманцем, враховуючи нову суму до якої вони дійшли під час розмови.

— Ну що ж, будем прощатись, бережи себе Крейґ, ти нам всім потрібен.

— Бувай, Ромунд. — вони міцно потиснули руки і розійшлись.

***

Ось тепер справа була зроблена. Крейґ все ще стояв на дворі. Сонце вже хилилося за обрій, зовсім скоро настане темрява яка поглине цей світ, і він порине у морок. Згаснуть останні вогні під натиском темряви. Це неспокійна пора яку Крейґ особливо не любив і не тому, що був сильно наляканий наближенням лихих потвор, а тим що однієї темної ночі, може втратити власну свідомості і стати однією із цих жахливих істот гнаних нестримною жагою крові і насильства. Боявся стати одним із цих адептів хаосу – противником людей і всього живого. Саме це викликало в нього жах – очікування сутінок.