Ріднесенька моя... ось і все.  Все твоє життя вмістилося в одну дерев'яну "коробку" і щось розміром з невелику валізу.  Знала б ти чого все це мені коштувало і як з кожним предметом я відривав і клав сюди частинку себе... Як довго я сумував... Звичайно я не залишив твої сукні, та й взагалі, ніякий одяг, це було б занадто для  мене.  Достатньо цієї скрині скорботи.  Мені вже 37 я вже не молодий хоч і зовсім ще не старий.  Принаймні, я себе таким не вважаю.  І не знаю що глушить мене більше, що ми так мало пробули разом або що мабуть мені так багато ще доведеться прожити без тебе.
Тяжко зітхнувши я востаннє глянув на стопку різнокольорових листів і спільних фото, відвів погляд у бік і з комом, що підступила до горла, опустив кришку.  Але та лягла не щільно, я зрозумів, що заважає куточок конверта.  Знову відкрив цю дерев'яну, кольору гнилої вишні, шорстку кришку, дістав за куточок конверта, що стирчав, звідти лист і почав читати.
Не те щоб я забув що в ньому... Це скоріше був ритуал самобичування, який я ну ніяк не міг дозволити собі пропустити.
"Улюблений я поїхала і залишила тебе одного, але я скоро повернуся! Я дуже тебе люблю і ніколи не залишу, навіть зараз як і завжди я подумки з тобою і не забуваю не на хвилину. Ти мій найкращий і коли я повернуся на тебе чекає нагорода  а поки маленький втішний приз у пакетику з цим листом: *** цілую тебе міцно міцно"
Я заплющив очі, підніс лист ближче до обличчя і вдихнув аромат її парфумів.  Хоча я розумів, що я обманюю себе... або мій мозок мене обдурить уже... Адже аромат не міг зберегтися, минуло більше 10 років, але я точно його відчув його... У куточках зворушених зморшками очей виступила волога.
Стільки часу минуло, а я все ще не можу усвідомити наскільки все це правда... Мені стало так сумно що почало накривати хвилею прикрості і я різко запхав листа в конверт, і кинув його в коробку, зачинив кришку, і поніс до кімнати.  Там відкривши шафу, закинув її на саму верхню полицю, глибше, щоб не було видно.  Зачинив двері шафи і звалився поруч, обпершись спиною на неї.
*Тільки не думай нема про що!  Навіть не смій розкисати!* Твердив я собі в цьому беззвучному діалозі із самим собою у мозку.  Сльози ринули струмком по щоках.