обожнюю приходити додому після дев'яти,
обходити всі міські мости,
бачити як згасає тепло,
відчувати важкість ночі й буття одного.
обожнюю слухати прибережних птахів спів,
шум трави й листя сусідських садків.
запалювати світло в тишині,
розводити вогонь десь на морській глибині
зустрічати знайомих, запрошувати гостей,
дарувати тепло й бачити щирість їхніх очей,
витрачати час на улюблене ремесло,
створювати своє життя, хоч яким би воно не було,
помилятись, спотикаючись на складах,
вибирати не той шлях, де більше розваг,
відчувати тепло внутрішніх сердець,
не згадувати той момент, коли настане кінець,
втомлюватись від рутинних справ,
"не залишати друзів в біді" як хтось там казав,
малювати до сонця невагомі дроти,
аби згодом до нього якось допливти,
мандрувати містами що біля морів,
годувати чайок й розповідати байки для ліхтарів,
слухати казки про чарівних істот:
русалок, мавок та неіснуючий флот,
фотографувати морські маяки,
що відчувають подих зими ще восени,
змінюватись і любити себе -
і те, що ти в мене є.
10/10/14
подорожнику, друже,
що тобі сниться в дорозі?
я хочу забути все зло,
помститися власній тривозі.
кожна дорога - зі страхом,
жахом і лихоліттям
дає тобі враження драми,
даруючи нове століття.
(дорога) вона мені каже:
не покидай мене на пероні,
лишайся зі мною надовго
не лишай мене у вагоні.
та все ж, подорожнику, друже,
що тобі сниться в дорозі?
мені не наснилось нічого,
не спиться мені і досі.
подорожнику, друже,
будь зі мною відвертим,
поділися ти своїм досвідом
мудрим, заспокой собі нерви.
20/06-25/06|15
фото: по дорозі до К. |десь 4 ранку|
добре мені туди йшлося
крізь теплі трави й високе колосся,
крізь вузькі лози і теплотраси.
квитків не потрібно питати в касі.
добре мені йшлося крізь гори й долини.
в кишенях - з серпневих полів ожини,
в руці - віночок, сплетений з маку.
дорога недовга, скоро вже повертатиму.
розпечений асфальт шепоче на вухо:
тікай в ліси і нікого не слухай.
а там вже далі - вода й городи,
люди тримають ставки, а діди заводять бороди.
тут є і випалена трава, і стерінь міцна,
і історія вікова, і хвоя сумна.
добре мені туди йшлося
крізь теплі трави й високе колосся.
2 се'2015
Сірий бетон, високі будинки і теплі плечі
Жовте листя, прозорі садки, осінні втечі,
Таємна любов, морське узбережжя, кроки,
Холодний пісок, пронизливий вітер, дотик.
Осінь приходить вчасно в моє місто,
Осінь приходить вчасно в мою душу
Наповнює її спокоєм і змістом,
Кидає до ніг теплу медову грушу.
Осінь невтомно марить мені сновидіннями,
Дається взнаки в холодні дощові ночі,
Нагадує про себе грозами та гуркотіннями,
Закінчуватися в листопаді зовсім не хоче.
Відкриваю собі тебе, наче новий маршрут,
В тобі так багато незвіданого, чимало дурного,
Не знаю чому я зупинилася саме тут,
Напевно, в тобі ще також чимало чогось святого.
21 вере' 2015
J
мені щось так сумно стало під ніч
чи то від алкоголю, чи то від розмов,
говорили довго сьогодні віч на віч
про свою давню-предавню любов.
затихаючи в миті великих секретів,
стрибаючи раптом від теми до теми,
дійшли ми до того, що для поетів
жадане натхнення - це великі проблеми.
темрява - один із способів вбивства,
а довгі розмови - навіюють спокій,
тривога зникає, зникає мисливство
на нові об.єкти твоїх старих фобій.
роками спілкуючись, тихо прощатись,
казати, що темрява може вбити.
на єдиному розі все ж зупинятись,
казати, що темрява може любити.
тепер після вдушливих фраз і слів,
що були всередині мене роками,
видала всі свої сумніви про усіх
знищила їх своїми ж руками.
розмови про біль, нещастя й любов,
все більше про біль і нещастя.
давай врешті ми згадаємо знов
як дружба почалась із зап'ястя.
6.11.15
тіні дерев стають прозорими,
пропускають крізь себе холод,
дерева стають все більше голими .
здається, я розумію, як вони відчувають голод.
дерева кажуть тобі: "зима близько",
шепочуть тобі холодні слова, стоячи біля вуха.
кажуть: бережи себе, на дорогах вже слизько.
і ти слухаєш їх, чуєш, і одягаєш капелюха.
вони дають поради щодня, щохвилини навіть,
та ми не чуємо й проходимо повз,
щоразу коли вони нас хвалять,
а ми не помічаємо, їм боляче. Їм потрібен наркоз.
як відомо, потрібно прикласти щось холодне, щоб не боліло.
мабуть, саме через це настає зима.
0:58/зелене світло
я не хочу, аби тобі хоч колись було боляче,
в світі для цього існують всі інші люди
усі наші з тобою дні були такі сонячні,
що ніколи б не подумала, що то лютий.
обіцяю, ніколи не завдам тобі болю,
любитиму, обійматиму, триматиму тебе за руки,
можливо, я навіть заберу тебе у неволю
я переживу будь-що, лише не переживу розлуки
можливо, колись доведеться жити без тебе,
й, лягаючи спати, не лишати для тебе вечері,
видивлятися планети й зірки не на нашому небі,
мабуть, таки лишатиму відчиненими наші двері.
24 сі' 2016
життя стає таким, що хапає твої нерви за горло,
звивається, як гадюка востаннє цієї осені,
тримається за останню краплю та й тримається гордо,
насправді так вона позбувається облич набурмосених.
щодень вартує того, аби казати тобі добраніч.
щовечора я існую, щоб загасити твій неспокій.
щоночі ми боремося проти демонів пліч-о-пліч.
чекаю ранок: знаю, скільки від спальні до кухні кроків.
кухня - таки найтепліша місцина в твоїй квартирі.
особливо, враховуючи, що я тут не перший раз.
здається, тут вивітрюються усі думки нещирі.
і ти починаєш відрікатися від усіх образ.
ти не хочеш чинити жорстокий опір усьому світу.
насправді ти повинен чинити опір самому собі.
а світ і не вартий того, щоб весь час молитися літу.
і ось тоді розумієш, що люди навколо - сліпі.
насправді ми вже не вийдемо за межі цієї кухні
ми тут дивимось в очі, любимо, куримо, ми тут - живі.
комусь може здатися, неначе з тобою ми - всемогутні.
та якось виявилось, що ми - вигадки в чиїйсь голові.
2016
