Розламуються небеса, І все летить до прірви. О, душа! Душа моя, душа твоя! Хай не залишиться одна. Палаючим кенджалом Один одного б'ємо, Здається, що за слідуючим ударом... Та ні, не вмираємо, Але щось рветься всередині О так! ті надії, мрії Чорт! хай все крахом! І вже не відаєш, чи стоїш під дахом. Злива з громом залива! Бути одним вже пора? Хіба ось вона настала? Кохана, моя кохана! Кричу, і хай рвуться груди, Хай дощ обільє тебе, мене. Блискавиця вдарить в груди. Що ми робимо? До чого ці страждання? Давай вже збудуємо те кохання! Киць! Киць! Хіба тиша говорить? Хіба образа рятує від почвар? Хіба більше не побачимо мар? В душі колотнеча, І дихання не вистачає мені, Щоб виразити усі ті дні й години, Коли були вони одні, Коли усе єство крутилось в муці Але кажу не по суті, Бо тепер з тобою тиша, І до мене вона підійшла. Питає, "стоїть ще твоя душа?" А для мене руйнується світ. І чхати мені на тишу, Бо душа моя кричить, І за нею мені не чути світу. Ось, ось він мій палач. Ось, та росправа. Стріла, і спис, вони добра пара, Щоб глибше увійти, І потечуть ріки, І засяють вогні, "Як я міг так зробити? Не чути, не вважати!" Тепер пам'ять буде стояти. Тепер труби загудять, І вони сповістять, Вони сповістять, Про вчинок мій. Але хіба сам того не знаю? Знаю! Від того припинеться дощ? Припине бити блискавиця? Чи, можливо, ця дівиця, Змінить ставлення своє? О скільки ж рани завдали! Чи варто міряти кожну глибини. Ми один одному мірила. За нас краще будь яка скотина. Як же простіше там, Та покищо лишається нам, Різати я тебе, а ти мене. Ох ці вічні змахання! Киць, знаю, мої не марні намагання, От тільки аби не сплутати, Не зациклитися на спробах більше. Вже стало гірше, Але прошу говори більше-більше! Ти одна така для мене. Знаю, воля і особистий простір. "Це пусті слова, і більше нічого не значать. бо я казала, і казала та він, блін, вухами не бачить!" Лий дужче зливо! Хай небо затягнеться полотном, І стане земля під ногами дном, Впаду, і закричу сильно, Крик мій згубиться насильно. Не цього я хотів!!! І ти такого не хотіла, Але хіба душа не прикипіла? Скажеш холодно: "можливо, але, знаєш, вже неважливо" Стою, стою й чекаю сигналу, Коли кати випустять чергу, І та впється в кістки, в тіло. Справедливо? "Я казала, я просила та ти не чув, І більше не почуєш", Скажеш і оком не мигнеш. Злися, лютуєш і б'єш! До мене по інакшому не доходе Тобі байдуже? А мені б обійняти дуже-дуже. Та покищо Хай слова не досягнуть цілі, І хай впадуть мрії, Щоб відродитись великим птахом, Тоді будемо стояти під дахом, Тоді буде кава і коти. "Наївний ти". Ні, ми обоє просто художники, І неадеквати.