Пізно Тарас зрозумів, що зробив неправильний вибір. Шкодував, але виправити нічого не можна.

…Наступного дня діда Тараса розбудив гавкіт собаки. Визирнув у вікно. Біля воріт припаркувалося авто. Одразу подумав, що племінники приїхали, але коли вийшов на ґанок, то був здивований. На його лавочці сиділа жінка. Вродлива. Струнка. Розумів, що бачить її вперше, але щось знайоме було в ній.

Вона не дала йому довго розмірковувати. Лише запитала, чи він господар оселі. Коли ствердно кивнув і поцікавився у непроханої гості, хто вона така, жінка довго мовчала. А потім випалила: «Не впізнаєте мене, тату?». Тарас аж сів на сходи від такої несподіванки. А жінка кинулася до відра з водою і подала йому склянку…

Коли вони сиділи за столом, а Тарас відійшов від шоку, гостя пояснила, що вона донька Олени Тамара. Саме Тамара повідала чоловікові, що коли її мама отримала того листа, то зібрала речі й поспішила переїхати. До батьків не повернулася відразу, щоб не ганьбити їх перед людьми. Лишень перед самими пологами сповістила, що вагітна. Про батька дитини сказала, що він помер. Олена померла під час пологів, а її, Тамару, виховували дідусь з бабусею. Усе життя вважала себе круглою сиротою. А тут нещодавно, розбираючи старі материні речі, знайшла листи, які писала вона Тарасові, коли була вагітна. Писала, що не може змиритися з його зрадою, писала, що не уявляє свого життя без нього і не може вбити їхню дитину. На одному з листів знайшла ось цю адресу. І нарешті наважилася приїхати. Слухаючи розповідь доньки, Тарас не стримував сліз, що лилися рікою.

– Я не тримаю на вас зла. Так уже сталося. І нічого не змінити. Але так хотілося побачити свого батька. Я уже сама скоро бабусею стану, тож вирішила познайомитися. Бо ж немає в житті нічого важливішого за сім’ю. А тепер хочу, щоб і ваша старість була обігріта сімейним теплом, – сказала.

Тарас нічого не відповів. Став перед нею на коліна й прошепотів:

– Пробач мені, доню! За все пробач!

Тамара накрила його руку своєю. І він відчув, як важкий тягар спадає з його серця. Він більше не самотній. Він залишить свій слід у житті. І решту віку, що відвів йому Господь, спокутуватиме свій гріх, а всю свою нерозтрачену любов та турботу подарує доньці та її родині. І навчатиме своїх нащадків одного золотого правила: ніколи ні заради чого не варто нехтувати справжнім коханням, бо його дано одне на все життя!