Батьки дівчини були розлючені. Лікар виніс вердикт повного спокою протягом двох неділь для пацієнтки, тому тато Мелані вирішив зганяти свою злість на батьках хлопців, стягуючи з них гроші, мізерні, щоправда. Сам процес захоплював бувалого адвоката. Мама ж бідкалася, хватала серце руками, плескала в долоні, намотуючи соте коло навкруги балдахіну Мелані. На деякий момент жінка зупинилася і все ж таки запитала:
       — Ну, яке тобі діло до тієї злодюжки? Вона ж ница, нічого за душею немає! А репутація? Яка в неї жахлива репутація! Ти про це знаєш?..
       Репутація? Яка до біса репутація, коли вона бувши малою ще дитиною разом з братом переховувалися спочатку в борделі, а потім на конюшні під час війни. Коли вони ледь живі, повністю знесилені доповзали до порогу дому тітки. Коли вона власними очима бачила групове насильство солдат над мирною жителькою. Причому своїми ж, які мали захищати. Вона все пам'ятає. І досі пам'ятає як Генрі затуляв рот Мелані, як не давав вирватися, як сам голосно свистів, бо підчепив добрячий кашель тієї холодної зими. За роки війни дитиною вона надивилася такого, що просто можна було збожеволіти. Про таке не говорили в цивілізованому суспільстві. Таке замовчували. Втягували голови, мов боягузливі страуси й вдавали всім натовпом, що все в порядку. Тільки це було брехнею. Установлені порядки зійшли з колій. Війна скінчилася — це правда, та не в психіці поламаних.
       — Звідки Ви знаєте, що вона — злодюжка?
       — Так, зрозуміла річ, що від матері своєї підхопила. Та у свій час була чудовою злодюжкою допоки її не вбили в темному провулку. А батько її ще отою гульвісою був, нагуляв дитя і змився...
       «Хто ж її виховував?» — всередині поселилося питання, яке мусило отримати відповідь:
      — А бідна старенька Сесіль взялася за цю бідолашну дитину. Приєднався і її чоловік Фрідо. Хороші люди, набожні. Такий тягар на плечі звалили. Вочевидь все-таки дурне коріння пустило глибоко паростки.
       — Місис Крісбі, Вас кличуть. — у вітальню ввалилася червона служниця. Піт виблискував на сонці так само як і її засалена шевелюра, зібрана в маленьку гульку на потилиці.
      — Іду, Марто.
      Я залишилася одна, в такому очікуваному спокої. Мої очі заплющилися і думки поринули в той літній ранок...
***
       Сьогодні вона йшла легкою ходою до озера, пливла по землі, немов сильфіда... Така тендітна, що варто до неї доторкнутися і вона розсиплеться срібним порохом.
       Кінець весни ще не надихав на купання, та вода була теплою у водоймищі. Мелані пов'язувала це диво з неактивним вулканом, розташованим поруч.
       Зазвичай Ванесса сидіти могла бездонну кількість годин, моментами її вираз обличчя ставав ніяким, ніби вона знаходилася зовсім не тут. Було декілька разів, коли дівчина хапала руками голову і розгойдувалася в період десяти секунд. Але ті секунди для Мелані були чи не найдовшими в її житті. Її мозок вже перебрав всі відомі хвороби, але ні одна не могла підходити до становища білявки. «Значить Ванесса божевільна!» — зробила висновок дівчина. В деякому роді божевільною була і Мелані, тому старалася нікого не судити.
       — Ну, і чому ти там застрягла? — донеслося до вуха.
       Мелані підняла голову і помітила Ванессу, яка віддаленим поглядом розглядала її. Неземна. Єдине слово, яке підходило їй, ототожнювало її. І лише потім до дівчини дійшло, що її зловили на гарячому. На лиці не промайнуло ні подиву, ні переляку, ні занепокоєння. Нічого. А всередині бушував палкий вогонь, він от-от мав зжерти Мелані як холодна рука доторкнулася, переплелася пальцями з чужими й потягнула за собою. Ванесса крокувала широко, з боку в бік хиталася і якимось дивом не падала.
       А ось і озеро. Дівчата залізли. По прикритих очах стало зрозуміло, що Ванесса насолоджується. «Вона така холодна... але така приємна на дотик.» — відмітила Мелані: «Мабуть, гріється.». Все так було ідеально. Все так було спокійно. Все так було правильно. Лиш кортіло запитати, а в чому стався прокол Мелані? Що її викрило?
       — Про тебе говорили метелики...
       — Ти говориш з метеликами? Тобто... ти розумієш їх? Справді?
       — Так.
       — Це дивно. — зауважила Мелані.
       — Не більше ніж писати картини днями й поночі при світлі місяця, а потім спалювати.
       — Звідки...
       — Метелики. Вони шепочуть мені крилами на вухо про всіх і все...
       Якщо подив і зобразився на лиці Мелані, то вона не подала вигляду. Вона була збита з пантелику цим зізнанням. Чи вірила? Так, всім своїм єством.
       — Можна я в тебе спитаю? — подала голос Ванесса.
       — Авжеж.
       — У чому сенс? Нащо ти це робила? Ти боялась... мене?..
       — Ні-ні-ні! — перебила Ванессу дівчина. — Ти просто мені цікава... — вимовивши зізнання, яке лежало на язиці солодким трунком, в Мелані зашарілися щоки, забулькало щось в животі. Мабуть, метелики...
       — Цікава?.. — з подивом перехопила білявка, і пірнула під воду. Ніхто нею ще не цікавився.
***
       Вони сиділи на килимку в кімнаті Ванесси, її світ був заповнений метеликами — різнобарвними, однотонними, вони покривали  стелю, осідали на стінах. Неймовірно. Вона жила тут, серед цієї казкової пасторалі й Мелані хотілось одного дня стати елементом цього світу. Поки дівчина не могла збагнути, осягнути повністю це дивовижне місце. Вона єдина знала таємницю Ванесси, та хотілося знати ще більше. Набагато.
       Місяць. Рівно стільки пройшло з розмови на озері. І було дещо, що не давало їй спокійно спати. Вона все-таки набралася мужності, щоб поставити одне питання, яке мучило її впродовж останніх двох неділь:
       — А чому ти навіть влітку носиш кофти з довгим рукавом? Тобі настільки холодно?
       — Ти мене вважаєш досконалою... Не боїшся, що після показаного перестанеш?
       — Я хочу знати... — твердо промовила дівчина і Ванесса лиш знизала плечима. Вона повернулася спиною і зняла через голову сукню. Спина, плечі й передпліччя були прикрашені павутиною шрамів. Вони сплітались дивним візерунком і лякали погляд. Шрами були чорними.
       — Хто це?
       Ванесса промовчала.
       — Фрідо? — більше в себе, ніж у Ванесси запитувала Мелані. Дівчина здригнулася, вперше з їхньої зустрічі вона була наляканою, Мелані це відчула.
       — Вони прекрасні... — прошепотів ледь чутно міс Крісбі. — Ти неперевершена.
       Вона підійшла ззаду й обняла Ванессу, примостивши голову на плечі. Провела найніжніше пальцем по вусі чудної форми, яке доверху загострювалося і Ванесса його ховала під косами. Дівчина пояснювала свою позицію тим, що не шукала нових приводів для знущань однокласників. Мелані вірила їй.
       Розум плющився, звивався і поставав чудним полотном чорних шрамів. Якось не хотілось питати про колір, як це сталося і т.д. Хотілося лише вічно стояти в цій кімнаті. Спокій поселився і не відпускав, а ще фантазія малювала Мелані як вона ставить на цьому чистому тілі свої мітки, прекрасні чорні шрами...
***
       Сонце припікало. Хоча ні, нещадно палило. Немов знущалися зі смертних і ставило перед фактом, що вони або отримають сонячний опік, або залишаться вдома, щоб вижити.
       Їхня люба вчителька зі світової літератури міс Роджерс стала місис Пол. Мелані, Мелоді — маленька сестричка міс Крісбі й Ванесса дружною компанією йшли навідати її. Двоє чемно вбраних дівчаток в ситцеві сукні легкого блакитного кольору, який приємно западав в око. Поверх голови були модні капелюшки зі стрічками до тону вбрання. Третя ж дівчина одяглася у все чорне, і лиш біле довге волосся плило за вітром. Мелані знала, що Ванессі подобається контраст. Сама дівчина все повторювала: «Білий так пасує на чорному.» Вона дивно поєднувала в собі дві взаємно протилежні сторони, ніби світло і темрява злилися і зійшов зовсім новий колір. Не сірий. Ні. Цей колір був вишуканим і простим. Колись Мелані обов'язково його передасть.
       Подружжя їх зустріло у самих воріт. Місис Пол вся аж світилася, нею б можна було затопити вуличні ліхтарі й то вона б все одно залишалася яскравішою.
       Обід пройшов в тихій атмосфері, наповненим цікавих розмов про погоду і врожай цього року. Ставки були вельми низькими на те, що борошно не подорожчає. Засуха добре вдарила по сільському господарству, включаючи зовнішню/внутрішню економіку.
       Настав час прощатися. Кітті, донька містера Пола з помітними сльозами на очах прощалася з Мелоді. Місис Пол вирішила провести дівчаток. По дорозі їхня розмова набрала жвавий оберт. Дискусія містила неподобство, яке написав ще юний письменник Фарті Кріс. Мелані це вважала новим витком в літературі, а от Кетрін Пол і Ванесса притримувалися більше консервативних поглядів. Раптом, білявка завмерла, а потім кинулася в бік будинку, крикнувши:
       — Я сумочку забула!
       Ніякої сумочки не було, це Мелані знала, то що знадобилося в домі місис Пол Ванессі? Треба було з'ясувати. Для початку висковзнути з компанії вчительки та сестри. Відмовка про залишену каблучку на підвіконні проковтнулася трошки легше ошелешеними нервами місис Пол. Мелані гайнула чимдуж, вона страшилася все пропустити. Серце билося об реберні ґрати клітки, норовило вискочити, та Мелані знала, що кістки витримають.
       Тихо. Зовсім тихо ступала по коридору другого поверху дівчина. Біля одних дверей лежала нерухомо Кітті. «Жива.» — констатувала Мелані й спустила око і шпарку прочинених дверей. Там на кріслі неповоротною тушкою застиг містер Пол, у його вуха залазили білосніжні метелики, що світилася, стікала кров, чоловік не рухався. У горлі Мелані пересохло...