Вона стежила. Кожного дня, кожної миті протягом чотирьох років стежила за Ванессою Беккарт. «Дивна ця дівчина Ванесса.» — про себе кожного разу думала юна Мелані. І чим більш незрозумілого вона знаходила, тим цікавіше було спостерігати за об'єктом. Хотілося розкрити таємницю Ванесси. А поки Мелані тримала язик за зубами й у своєму блокноті на обідній перерві замальовувала контур дівчини, сидячої під дубом. Та щось говорила білому метелику на руці. «Ніби він розуміє!» — скептично хмикала дівчина... хоча з цією Ваннесою про щось точно стверджувати було неможливо.
       Діти в класі часто дражнили й задиралися до Беккарт, прізвиська на кшталт «чумна», «прокажена» були найменш образливими. Мелані ніколи не виказувала своєї думки щодо цього приводу. Вона постійно мовчала і потайки ловила нові деталі своєї музи. Звісно, Мелані боялася себе розкрити. Її б не зрозуміли ні шкільні подруги, ні рідні, а вона від народження була слухняною.
       Так тривало майже цілу вічність. Цілу вічність вона ділилася своїми думками на папері. Її картини щоразу виходили все чарівнішими і яскравішими, набували поступово особливого почерку митця. Та дівчині було не вгодити. Кожного разу вона знаходила у своїх роботах недоліки й спалювала в яскравому вогнищі листя свої поки не бездоганні листки. Мелані все ж вірила, що одного дня їй вдасться зобразити жадану постать, настільки витончено і точно, що вона опісля буде годинами милуватися своїм творінням. Ні, вона не понесе картину в галерею на конкурс, не покаже її ні батькам, ні брату, і, взагалі, пильно буде стежити, щоб про неї ніхто не дізнався. Це будуть її особисті ліки, бо вона божеволіє... Божеволіє від думки як можна в собі поєднувати так багато і не ділитися ні з ким?.. Ці повні коралові губи, а над ними зліва акуратна родимка. Блідо-рожева порцелянова шкіра. Довге сріблясте волосся, заплетене у дві тугі кіски. І врешті-решт таки улюблена частина — очі, які манили магнетизмом, які не давали спати вночі, які постійно все по-новому лягали на білих аркушах. Безслідно вони в'язали біле мереживо. Передавати їх таємничий блиск кожного разу було надскладною задачею. Та Мелані ніколи не жалілася. Вона могла ще в юному віці вважати себе майстром. Могла пишатися собою. Так, її талант огранили в прекрасний діамант, який вже зараз багато кого сліпив.
       Такий дивний, такий незвичний погляд. А Мелані варто сказати любила все незвичне. Часом дівчині здавалося, що очі палахкотять срібним сяйвом, ніби місяць освітлює ніч. Іноді  вона помічала як зіниці взагалі зникають, а сірий колір райдужки, який приписували дорослі та однокласники дивній дівчинці розчиняється. Очі мов застигають, стають такими ж безмовними й холодними як скло. З книг старшого брата Генрі, який навчався в медичному коледжі Мелані з'ясувала, що таке неможливо, тоді ж вона і розібрала будову ока. Треба сказати, що її цікавила анатомія людини, тільки сама дівчина була ще не впевненою в собі, щоб заявити батькам про своє захоплення відкрито, тому інтуїтивно ховала поцуплені книги під матрацом. Поки вона ще вдавала з себе слухняну леді, яка любить грати на фортепіано, вишукано говорить іспанською, французькою, італійською. Мріє про домашній побут і достойну партію поряд.
       Найскладніше було продертися крізь маску, зазирнути вглиб таємної суті, зрозуміти сам вміст. Таку вільність Мелані лиш могла програвати в голові. Вона була певна, що у Ванессі стільки непізнаного, що світ перевернувся б і відкинув всі канони й тоді... а що тоді? Поки Мелані не знала. Поки.
       — Ей, сивоволоса, тебе митися не вчили?
       Мелані щиро не розуміла чому Ванессу називали «сивоволосою»? Її волосся можна було порівняти лише з благородним металом — сріблом, а запах який виділяло тіло ніяк не підходив до якось неприємного. Нагадував літній вечір: гречаний мед, польові квіти й краплинка дикої суниці. Дівчина могла підтвердити, що чула його і взимку, коли проходила повз Ванессу. Мабуть, то був якийсь дорогий ексклюзивний парфум. Вона непомітно вдихала цей аромат і боялася видихати, хотіла якнайдовше затри мати його у своїх легенях, нехай проросте там...
       — Чого замовкла? З тобою розмовляють! Чи вже розучилася говорити, вонючка?
       Дівчина як завжди промовчала за що й отримала кулаком по щоці. Всередині Мелані все забриніло і стиснулося в пружину, вона не очікувала сама від себе, що накинеться на негідників, але чомусь саме в той момент відчула, що істинно права. І навіть сильний удар голови не змінив її думку...