Руки затремтіли, серце пекло і шипіло, ніби його облили сірчаною кислотою; стара рана знову закровоточила і з неї потекла гаряча цівка крові. Ні, то була не кров, то були сльози, що солоним водоспадом течуть по моїй щоці. Виходить цей чоловік був моїм батьком.

Мені захотілось вити від болю, розтрощити будинок з усіма його шизонутими мешканцями. У цей момент я не пожаліла б навіть малої Поллі, попадись вона мені під руку.

З пересердя я швиргонула щоденник, ніби це він був винен у всіх моїх бідах, на підлогу, але тут таки його й підняла та пригорнула до себе, адже він і старий малиновий шалик були тепер для мене найціннішими речами в світі.

Я опустилася на коліна і ще разочок пробігла очима по татовому щоденнику. Декілька сльозинок важко впали на одну з сторінок, залишивши після себе сині клякси. Поки я його гортала, перед очима пробігали картинки з життя, що було тут описане. Холодною рукою я витерла сльози і схопила себе за коліна, аби ті перестали тремтіти. Як же це не чесно! Невже усі люди з надприродними можливостями приречені на жалюгідне існування й цькування? Невже усі вони повинні виборювати собі право на крихітний шматочок щастя? Чому?! У чому ми винні?!

Мені захотілося кинути все, впасти на ліжко і забутися в голосінні, але я вчасно опанувала себе, занадто вже багато питань залишилося після прочитаного. Чому щоденник потрапив мені до рук саме зараз, чому Бленкінгсайд не віддав мені його одразу, як того й хотів батько?

Ну авжеж, яка ж ти, Елізабет, дурепа. Це був його підступний план заманити тебе в пастку. Так, це цілком у його дусі. Він знав, що я вимагатиму правди і таким чином надіявся прив'язати мене до цього жахливого місця, але навіщо? Щоб я стала ще одним експонатом у його колекції виродків?

Ні, дорогенький, тепер я точно звідси втечу. Я примушу тебе виконати свою обіцянку мене відпустити, от побачиш.

***

Я залишила щоденник на ліжку і вийшла з кімнати. Годинник пробив другу ночі, усі мешканці пансіону вже міцно спали, але мені було байдуже, Бленкінгсайд не помилився, мій мозок жадав правди і тепер мене не зупинить ніщо.

Перед очима у мене пливло чи то від нервів, чи то від втоми. Мої ноги стали ватними і не слухалися, мене гойдало від однієї стіни до іншої, ніби я йшла по палубі корабля. У вухах стояв гул і думки сплуталися, я була знесилена, мов вичавлений апельсин, з якого місіс Сміт робить сік для наших гостей.

Я піднялася на другий поверх… потім на третій, здається, поки я йшла, то випадково заділа одну з картин на стіні, бо крізь пелену туману я почула, як щось з гуркотом упало позаду мене, але я навіть не звернула на це уваги. Зараз у мене була тільки одна ціль – Едмунд Бленкінгсайд. Я вискажу йому все, що в мене накипіло. Цей хитрий змій з зеленими очима заманив мене у своє лігво, але я не з тих, що швидко здаються. Уявляю вираз його красивої витонченої пики, коли я скажу йому, що попри усі його старання я вирішила покинути Чорний Блават.

За місяць роботи в пансіоні я помітила за Бленкінгсайдом одну дивну звичку. Він ніколи і ні за яких обставин не залишав двері свого кабінету відчиненими, але коли я дісталася туди, то з подивом побачила, що двері були розпахнуті навстіж й звідти ллялось тьмяне світло свічки.

Ніби передчуваючи щось недобре, я тихо увійшла в кімнату, намагаючись не створювати зайвого шуму. Дві темні постаті, які я там побачила, щось старанно шукали серед Бленкінгсайдових речей і навіть не помітили, як я увійшла. В кабінеті панував тотальний безлад, на підлозі валялися стоси газет, які збирав Бленкінгсайд, а безцінні книги було безжалісно розкидано по всьому кабінеті, наче якесь сміття.

Полум’я свічки тьмяно, але освітлювало кімнату і я зрозуміла, що цими двома постаттями були ніхто інші, як самотня вдова місіс Ібсен і її малолітня донька Емма. Від несподіванки я зачепила рукою край срібної таці, що стояла на столі і вона з брязкотом упала додолу.

Дві темні фігури різко обернулися і витріщилися на мене.

Це був жах.

Зіниці місіс Ібсен звузилися, ніби в кішки, і стали жовто-зеленими. Мені навіть здалося, що вона зашипіла і вишкірила зуби, побачивши мене. Ні, це була не людина. Це була якась потойбічна істота, відьма, якою нас лякали старші дівчата в школі Сітні. Вона свердлила мене своїм поглядом і в її очах читалися невимовна лють і відраза. Я зрозуміла, що побачила те, що мені не варто було бачити.

Мої долоні спітніли, так завжди бувало, коли я хвилювалася, але тепер це не було банальне хвилювання, ні, це був звіриний страх, який відчуває жертва, загнана у пастку. Я зробила декілька кроків назад, з надією, що ще не пізно втекти, але за моєю спиною вже стояла дочка цієї істоти, тож тепер я опинилася між двох вогнів.

Так, наразі вона дійсно була схожа на свою матусю. Такі ж котячі очі, які якби могли, то спопелили б мене лишень одним-єдиним поглядом. Мабуть, у той момент моє серце билося щонайменше 120 ударів за хвилину.

Місіс Ібсен, чи ким вона тоді була, наблизилася до мене в притул так, що нас розділяло всього декілка кроків, а її дочка стояла позаду мене і я шкірою відчувала її холодний крижаний подих.

Скільки ж іще бід принесе мені цей пансіон? А всього-на-всього місяць тому я жила простим життям вуличної крадійки і знати не знала про існування усіляких там кратенів, отайота чи відьом з котячими очима.

В той момент мені захотілося просто вмерти, розчинитися, ніби мене ніколи й не існувало. І, схоже, що місіс Ібсен могла надати мені таку можливість. Вона схопила мене за горло і я зрозуміла наскільки сильною, я навіть сказала б надприродно сильною була ця жінка. Вона підняла моє худеньке тільце вгору так, що я майже не діставала стопами до землі. Мої ноги безпорадно задригалися в повітрі, а з горла вирвався чи то крик, чи то спроба вхопити бодай краплю повітря.

Рука відьми все сильніше й сильніше стискала мою тонку, лебедину шию, ніби лещата коваля. Вона промовила чи то пак просичала мені:

– Нещасне дівча. Хто просив тебе сюди заходити? Ти не залишаєш мені вибору, – майже з сумом сказала відьма, – тепер ти не виберешся з цієї кімнати. Живою.

З цими словами я відчула, як її й до того сильна, але тендітна рука ніби збільшилася в об’ємі, а акуратно підстрижені нігті видовжилися і стали гострими, наче в гарпії. Вони повільно, але впевнено дедалі глибше впиналися в мою шкіру. Я зрозуміла, що ще секунда і вони продірявлять мене, мов мильну бульку.

Ні, я мала щось зробити. Я мала боротися за своє життя.

Боковим зором я побачила на стіні натюрморд, купка помаранчевих персиків, що ліниво розкидалися на темно-синьому полотні. В моїй пам’яті, мов спалах, промайнула історія з картиною, в якій я побачила Бленкінгсайда, і я зробила останню спробу врятуватись.

Не знаю чи була ця картина такою ж чарівною, як інша, але я зібрала всю свою силу та волю в кулак і відчайдушно вдарила ним по картині. Можливо вона навіть була якимось дорогоцінним витвором мистецтва, але тепер це був мій останній шанс на порятунок. Картина впала, а я скориставшись тим, що здивована моєю несподіваною витівкою, відьма послабила свою залізну хватку, тільки й встигла вимовити:

– Містере Бленкінгсайде!

Відьма зашипіла у відповідь і притисла мене до стіни. Вона повільно, насолоджуєчись кожною миттю мого болю, провела довгим, коричнево-сірим нігтем по моїй щоці і крапилька крові нечутно впала на підлогу. Я стала рахувати секунди і благати долю, аби господар пансіону прийшов вчасно. Може я помилилась і ніякого фокусу просто не було? Можливо то все моя хвора уява? Так, це могло бути цілком вірогідно, враховуючи останні події, але я просто не могла в це повірити. Не хотіла. Адже тоді виходило, що якщо я помилилася, то на мене чекає неминуча смерть. Ця відьма просто вб’є мене і ніхто не цікавитиметься, куди я поділася чи, що зі мною сталося. Усім просто буде байдуже, тому що для людей я проста покоївка, яку можна замінити будь-якої миті. Звичайно, місіс Сміт трішки розсердиться, що їй доведеться шукати нову прислугу, можливо навіть Дейзі впустить дві-три сльозинки, але завтра всі забудуть, що колись на світі існувала така собі Елізабет Редроуз. Та хто вона взагалі така, щоб про неї пам’ятати? Якась важлива персона? Аж ніяк, голодна біглянка, сирота і вулична крадійка – ось ким для світу була маленька Елізабет. Хіба залишиться по моїй смерті хоча б одна людина, яка буде мене оплакувати? Тато? Мама? Ні, вони самі вже давно мертві. Мої виховательки? Ха, навряд чи. Вони були тільки раді здихатися ще одного голодного рота.

«Боже, – взмолилась я. – Невже це все? Невже ось так я і закінчу? Де ж той клятий Бленкінгсайд, коли він так потрібен?»

А відьма тим часом продовжувала стискати моє горло і поступово я стала відчувати, як моя свідомість потроху відключається. Тіло стало важкою ношею і я вже сама була не проти покинути його.

– Не це часом шукаєш, Селено? – сказав чийсь голос.

У перші секунди я навіть не могла збагнути чи почула його насправді, чи може це вже янголи стали промовляти до мене з небес. Я змусила себе розплющити очі і заглянула за плече відьми.

«Нерешті», – мабуть, з полегшенням зітхнула би я, якби не брак кисню.

В дверях стояв ніхто інший, як сам господар дому. Його зелені очі, були першими, що я встигла побачити, вони виблискували, як два смарагди в напівтемряві кімнати, але цього разу їхній погляд був направлений не на мене. Попри пізню пору, волосся молодого чоловіка було акуратно зачесане назад, а дві непокірні пряді, як і завжди, ліниво спадали йому на чоло. Бленкінгсайдова постава і вираз обличчя були абсолютно спокійними і навіть у цю мить здавалися бундючними і самовпевненими, що мені аж захотіло заїхати по його красивій пиці. В руках він тримав щось золоте і блискуче, проте я ніяк не могла побачити, що саме. Та схоже на відьму це справило разюче враження. Її очі зблиснули і котячі зіниці дико розширилися. Жінка витягнула свій червоний язик і огидно облизалася, від чого мене ледь не знудило.

– Завершуйте цей цирк. Ви прийшли по хронометр, що ж він перед вами. А тепер відпусти дівчину, Селено, – кинув Бленкінгсайд і я зрозуміла, що Селена – це ім’я старшої відьми.

– Як скажеш, – процідила крізь зуби жінка і розтисла руку.

Я впала на підлогу, мов риба, ковтаючи ротом повітря. Відкашлявшись, я розгледіла, що так сильно зацікавило відьму. Це був маленький кишеньковий годинник на золотому ланцюжку. Дивно, але я могла б заприсягтись, що від цього механізму віяло якоюсь древньою, могутньою енергетикою. Може це знов розгулялася моя уява, але факт залишається фактом, від одного погляду на пристрій моя шкіра вкрилася сиротами. Зловісності йому додавало й те, що корпус годинника був створенний з якогось чорного металу і контрастував на фоні лискучого золотистого ланцюжка.

Не зводячи з жінок пильного погляду, Бленкінгсайд повільно підійшов до мене і допоміг підвестись.

– Усе в порядку?

– Так, – тихо прохрипіла я, тримаючись за горло.

– Залишайся позаду мене і щоб там не сталося, заради всього святого, Елізабет, навіть не думай геройствувати.

Серйозно?! Чоловіче, мене мало не задушили, яке геройство?

Тим часом одна з відьом приготувалась до атаки. Вона змахнула рукою, розчіпіривши усі свої п’ять кігтистих пальців, і в сторону, де стояв Бленкінгсайд, полетів рій пласких тонесеньких трісок. Їх були десятки, якщо не більше, і з переляку я закрила обличчя руками, приготувавшись до неминучого. Але в ту саму мить, коли Селена здійняла руку, Бленкінгсайд також використав свою силу. Він змусив тацю, яку я так необачно перекинула, здійнятись в повітря й прийняти ввесь удар на себе. Коли усе закінчилося і таця впала на підлогу, я прибрала руки й побачила, що насправді, то були не тріски, а безліч зазубрених хворобливого коричневого відтінку нігтів. Від думки, що це могло увійти в мою шкіру, до горла підкотив клубок жовчі.

У той самий час у кімнату вбігли, уривчасто дихаючи, захекані близнючки Дейзі та Маргарет, а також місіс Сміт і маленька Поллі. Але те, що стало відбуватися далі й до сьогодні не вкладається в моїй голові. Тіло Дейзі покрилося дрібною лускою і набуло жовтуватого відтінку, воно збільшилося в декілька разів і набрякло, покрившись виразками. Те саме стало відбуватися і з її сестрою, але вже через секунду я не могла розрізнити, де стояла Дейзі, а де Маргарет. За якусь мить вони стали одним організмом, смутно нагадуючи тих двох милих дівчат, яких я колись знала. Проте найбільше мене потрясли ті зміни, які відбулися з маленькою Поллі. Це невинне дитя за долю секунди перетворилося на справжнього гидкого гобліна, з непропорційно великими руками і величезним роздутим черевом.

Відьми, які так само спостерігали цю картину, незабарилися і приступили до дій. Одна з них, яка все ще була сімнадцятирічною Еммою Ібсен, утворила навколо себе щось на зразок ілюзій, з десяток таких самих маленьких відьмочок з котячими кочима. Усі ті істоти накинулися на Поллі, але та одним махом повалила двох примар на землю і вони розчинилися, як легки димок, ледь торкнувшись підлоги. На ще трьох чекала така сама участь, решту ілюзій взяли на себе Дейзі і Маргарет, тому зовсім скоро маленька відьмочка залишилася сама і тут настала черга втрутитися місіс Сміт.

Вона стала навпроти відьми і пильно заглянула їй у вічі. Раптом та стала задихатися, хоча економка ще ніразу навіть не торкнулася її. Дівчинка впала, гепнувшись на коліна і з її очей швидкими струмочками потекли потоки сліз. Вона намагалася щось сказати, але натомість з її горла виривалися тільки судомні вдихи. Дівчина благально дивилася на незворушну місіс Сміт і лише самим поглядом просила її усе це припинити. Згодом замість сліз з очей відьми стала текти багряна рідина. Тепер вона знову стала сама собою і я роздивилася якими насправді ж красивими були я сірі очі дівчинки. Її спина спазматично вигнулася дугою і в ту ж секунду кров чквиркнула з носа і вух відьми. Вона текла швидко, ніби ріка, стікаючи по золотим сережкам дівчини, вниз по блідій шиї. Кров змішувалася зі сльозами, зафарбовуючи лілову сукню у червоний. Усе це відбувалося дуже швидко, тож зовсім скоро місіс Сміт зробила останній ривок рукою і, видавши слабкий зойк, відьма впала на живіт, а з-під неї розтеклася багряна калюжа. Відьма крові зробила свою справу.

Поки прислуга билася з молодшою відьмою, її мати змагалася з Бленкінгсайдом, але побачивши свою донечку на підлозі в власній калюжі крові, завила і кинулася до неї. Вона обережно перевернула Емму Ібсен на спину і поклала її голову собі на коліна, ніжно пестячи її колись світле, а тепер закривавлене волосся.

– Будьте ви всі прокляті, ти, Бленкінгсайде, і твоя шайка, – шипіла відьма. – Ви заплатите! Заплатите за те, що зробили!

– Ми й так в деякому роді прокляті, – відповів Едмунд Бленкінгсайд. – Мені шкода твою дочку, але ти сама винна в тому, що сталося, якщо ти не зупинишся те саме чекає й на тебе.

– Досі не можеш пробачити мені нашу колишню маленьку сутичку, Едмунде? Облиш, це було ще сто років тому, – вишкірилася у кривій посмішці відьма.

– Якщо викрадення одного з наймогутніших артефактів світу ти називаєш «маленькою сутичкою», то так, я ще довго її пам’ятатиму.

Жінка зареготала.

– А здорово ж я тебе надула, так? Тебе, одного з Великих Хранителів, обвели навколо пальця, як малого хлопчика. Щоб сказали на це твої наставники, Бленкінгсайде? Невдаха? Ганьба всього клану?

– Якщо ти вирішила позлорадствувати, то звернулася на за тією адресою, – байдуже мовив хазяїн пансіону. – Годинник ти так і не знайшла, а без хронометра перстень – ніщо. До речі, де ти його діла?

– Я віддам тобі курларйот, якщо ти дасиш мені безпечно вибратися звідси, – сказала Селена.

– А де гарантії?

Відьма потягнулася до свого декольте і розстібнула декілька ґудзиків. Як виявилося під одягом у неї був схований срібний ланцюжок, на якому висів якийсь предмет. Ланцюжок був достатньо масивним і грубо зроблений, він здавався недоречним на ніжній оксамитові шкірі цієї жінки.

– Повністю, Селено.

– А ти виявляється бешкетник, Едмунде, – лукаво усміхнулась відьма.

– Я хочу побачити увесь перстень, – не звернув на неї уваги Бленкінгсайд.

– Який ти все-таки підозрілий, – мовила відьма і, театрально зітхнувши, зняла ланцюжок із шиї, показуючи чоловіку перстень, котрий на ньому висів.

Прикраса була так само виготовлена із срібла, що вже давно почорніло від часу. В самому центрі персня красувався великий зелений камінь, який тьмяно сяяв в освітлені свічі. Від нього, як і від годинника, віяло тією самою зловісною енергетикою.

– Задоволений? А тепер, де мої гарантії?

– Не у твоєму становищі торгуватись, – відповів молодий чоловік. – Нас четверо, а ти одна, якщо намагатимешся втекти, місіс Сміт розправиться з тобою за лічені миті.

Відьма заскреготіла зубами.

– Тоді дайте хоча б з дочкою попрощатись, – мовила вона.

– Звичайно. Скільки бажаєш, – коротко кивнув Бленкінгсайд, чемно відвернувшись.

В ту саму мить я помітила, як щось металеве блиснуло у руці відьми.

Ніж.

Я зрозуміла, що вона збирається робити. І сама не знаючи чому, закрила своїм тілом спину Бленкінгсайда.

Далі події стали розгортатися надзвичайно швидко, але я запам’ятала кожну секунду. Маленька Поллі кинулася до жінки, намагаючись схопити за руки, та їй, вочевидь, це не вдалося, тому що секунду потому я відчула гострий укол у живіт і те, як по моєму тілу розтеклося оманливе тепло. Я опустила очі додолу і побачила, що то кров розквітла кривавою квіткою у мене на сукні.

Я почула, як Маргарет, котра вже встигла стати сама собою перелякано скрикнула. Маленька Поллі вирвала з рук відьми ланцюг і грубо вдарила її в обличчя. Я подумала, наскільки сильною навіть у звичайній подобі виявилася ця дівчинка, але далі мої ноги підкосилися і всі думки сплуталися. Останнє, що я пам’ятаю це як чиїсь руки підхопили мене недаючи впасти і голос, що рошепотів мені:

– Ох, Елізабет… Я ж просив тебе не геройствувати.

А далі я ніби пірнула в чорний, густий океан, котрий накрив мене з головою і більше нічого не запам’ятала.