Мене звати Джон Рональд Льюїс. До семи років я був звичаюною, нічим не примітною дитиною з кучерявим волоссям і густим ластовинням на обличчі. Хоча ні, дещо таки робило мене незвичним. Я ріс замкнутим, у мне ніколи не було справжніх друзів, усі мої однолітки цуралися мене, а на тих одиниць, що наважувалися зі мною подружитися, чекали невдоволені погляди їхніх батьків, які у будь-який спосіб намагалися огородити своїх чад від спілкування з «отим диваком Джоном». Чому вони називали мене диваком, я тоді ще не міг зрозуміти, проте щоразу, коли я навертався на очі якійсь літній пані чи простому робочому, що проходив повз, вони нагороджували мене поглядом, в якому чітко читалася злоба, ненависть і навіть незрозумілий мені страх, а потім поспішно відводили від мене очі і йшли мовчки або додавали декілька «лагідних» слів, мовляв: «Чого верячилось, щеня?», – чи щось на кшталт того. Чи була для мене така поведінка образливою? Не буду лукавити, так, була. Я частенько запитував маму, чому жителі міста так мене не люблять, але вона завжди була дуже заклопотаною жінкою і їй ніколи було звертати увагу на мої запитання. Ще б пак, адже окрім мене у неї було ще четверо моїх малолітніх братиків і сестричок, які до слова, також не надто любили моє товариство, що вже казати про сторонніх осіб.

Проте через місяць потому як мені виповнилося сім років, в моєму житті сталася жахлива подія, що навіки змінила його. Того ранку я, як і завжди сам-самісінький грався у дворі поблизу мого будинку. Раптом я помітив як сусідський хлопчик, Вільям Бейтс, і його закадичні товариші по бійкам і різноманітним пакосним витівкам, мучили безпритульного старого пса. Він був настільки кволим і немічним, що навіть не міг опиратися, а просто скавчав, мовчки терпівши копняки та образи. Мені тут таки стало шкода тварини, щось у ньому нагадало мені мене самого і я, благородний дурень, вступився за собаку.

– Не чіпайте його! – вигукнув я, загороджуючи пса своїм кволим дитячим тільцем.

Вільям Бейтс, який був явно ошелешений таким поворотом подій, вмить перевів свій гнів на мене.

– Га-га, – придуркувато зареготав він. – Ви тільки погляньте: одна шавка заступається за іншу. Ану хлопці провчімо цього жовторотика, щоб знав наступного разу своє місце, – мовив Вільям, по-діловому закатавши рукава і вперши руки в боки.

Один з Бейтсових приятелів (Божечки, я навіть не пам’ятаю, як його було звати!) вдарив мене в обличчя і розсік верхню губу. Від болю і образи по моєму тілу пробігла хвиля шаленої люті, я стиснув кулаки так, що мої нігті болячи врізалися в шкіру. Несподівано я відчув шалений приплив енергії у руках, це було так, наче мене хтось обілляв з відра, в якому були усі багатовікові образи, які мені доводилося терпіти і я відчував, що мені треба помститися за це. Ось тоді я і надумав скоїти найжахливіший вчинок у своєму житті.

Недалеко від мене і шайки Вільяма Бейтса лежав плаский камінь з загостреним кінцем. Він був завбільшки з добрячу долоню дорослого чоловіка, він і досі сниться мені у кошмарах, то ж не дивуйтесь, що я так добре можу його описати.

Я простягнув руку і наказав каменю летіти в бік мого кривдника. Раптом хлопчик зойкнув, скрутився від болю і упав на зелену траву.

Мертвий.

Камінь влучив, як раз у скроню бідоласі. Після того випадку моїй сім’ї навіть довелося переїхати в інше місто, та легше від того не стало. Я всі свої двадцять сім років був відлюдником і тільки моя кохана дружина змогла хоч трішки прикрасити моє сіре самотнє життя. Я дивувався, як така мила і чарівна дівчина погодилася вийди за мене заміж, але дні прожиті разом із нею були, безсумнівно, найщасливішими у моєму житті.

Три місяці тому у нас народилася прекрасна донечка з ніжними рум’яними щічками, як у її матері, і трішки керпатим носиком (це у неї, на жаль, від мене), та не встиг я як слід натішитися радощами простого сімейного життя, як став помічати за малою дивні, просто-таки жахаючі речі. Якось я читав своїй крихітці стару ірландську казку перед сном і відчув, що книга, яку я тримав у себе в руках, проти моєї волі сама почала підніматися в повітря. Вона зависла на декілька секунд у просторі, а тоді майже безшумно впала мені під ноги.

Дівчинка гучно розсміялася через свою витівку, але мені від того сміху стало тільки лячно. Я розумів, що з нею відбувається, тому що те саме колись відбувалося зі мною. А що як моя донечка стане таким же малолітнім вбивцею, як і її батько? В думках промайнула знайома сцена з Вільямом Бейтсом і його компанією.

Ні, нізащо.

Якщо моя донька має виростити таким самим монстром, як і я, то як люблячий батько, я у будь-який спосіб маю огородити її від цього. Не гаючи часу, я наступного ж ранку, коли ще всі спали, поцілував маленьку на прощання і зібравши необхідні речі, відправився у місто мого дитинства. Місто, де все почалося.

13 серпня

Як і слід було очікувати мене там ніхто не впізнав і я зміг розговорити місцевого п’яничку, який повідав мені дуже цікаву історію, звичайно ж, за умови, що я пригощу його безкоштовною випивкою.

– Ну-у, – протягнув чоловік, спорожнивши чергову склянку, – не знаю як щодо людей, які рухають предмети поглядом, але мій татусь розповідав мені, що колись був закоханий у справжню відьму, що жила у місті, де виріс мій татко, хай земля йому буде пухом. Казала йому мати, щоб він менше пив, а той не слухав, і от після чергової гулянки зі своїми друзяками напився аж до чортиків. Потім поплентався додому, та так і не дійшов. Перечіпився десь і впав замертво. Моя дружинонька, гримза стара, теж мене пиляє, мовляв, що і я так колись закінчу, та я ж не мій батько, у мене і здоров'я міцніше, і дозу я свою знаю, – мовив він, наостанок гучно гикнувши, мов індик.

«Угу. Дозу він свою знає, а вже п'яту чарку захлеснув», – подумав тоді я.

– Так, так. Усе це неймовірно цікаво, але що там їз тією відьмою? В якому місті вона жила? – перервав я свого нового приятеля.

– Нордрівер, – відповів той, – всього за декілька миль звідси.

Так доля занесла мене до маленького сірого містечка, що звалося Нордрівер. Мені несказанно поталанило, адже рідна сестра тієї самої нордріверської відьми була ще живою. Вона переїхала в інше місто, тому мені довелося добре покружляти навколо світу, щоб знову її відшукати. Жінці вже стукнув дев’яносто один рік, вона була абсолютно сліпою і недочувала на одне вухо, але ще мала достатньо клепок, аби розповісти мені таємницю їхньої родини.

– Коли це сталося мене ще на світі не було, – почала тремтячим голосом бабця. – Наші батьки прилаштували Вірджинію куховаркою в дім Блайтів. До слова, голова сімейства, Олівер Блайт, був заможним підприємцем і найвпливовішою людиною в нашому місті. У нього було троє синів, найстарші по досягненню повноліття злізли з шиї батька і побудували свою власну сім’ю, що не можна було сказати про молодшого синка, Ніколаса. Високий, золотоволосий – такий підкорював жіночі серця одним-єдиним поглядом. Не стало виключенням і серце моєї старшої сестрички. Молодий гульвіса запевнив наївну дівчину, що як тільки його батько передасть управління сімейним бізнесом в його руки, вони обов’язково одружаться. Але минали місяці, а Ніколас Блайд навіть і не думав брати собі за дружину просту куховарку. Більше того, він заручився з дочкою банкіра Річарда Сайфера, що розбило усілякі надії юної дівчини на щастя. Мабуть, тоді вона й почала займатися цим.

– Чим саме? – не зрозумів я.

– Окультизмом, юначе, а чим же іще? – відповіла вона так, ніби це були звичайні буденні речі. – Ви колись чули про магію крові?

Я зробив круглі очі і тільки похитав головою. Стара зітхнула з мого невігластва і додала:

– Магія крові вважається найдревнішою, а від цього найсильнішою магією в світі. Той, хто нею володіє може підкорювати своїй волі цілі народи. Ех… – стара приглушено зітхнула і продовжила:

 – Через півроку Ніколас Блайт і Клариса Сайфер одружилися. Моя сестра незабарилася і через місяць також узяла шлюб з сином місцевого фермера, Гаррі Смітом. Батьки тоді не тямили себе від щастя. Вони гадали, що Вірджинія нарешті схаменулася і заживе спокійним сімейним життям, але усього-на-всього через тиждень після весілля вона безцеремонно заявилася у дім Блайтів, вимагаючи негайної розмови з Ніколасом. Про що вони тоді говорили назавжди залишиться таємницею, але вранці після приходу Вірджинії, молодого Блайта і його дружину знайшли мертвими у власному ліжку. Нещасна служниця, яка прийшла тоді, щоб перевірити чому її господарі ще досі не прокинулися, побачила просто жахаючу картину. Білі подушки, на яких спало подружжя, були залляті кров’ю і стали криваво-червоними. З ліжка на підлогу безперервно стікали важкі краплі пурпурової крові. Звук, з яким вони це робили, міг би видатися справжньою мелодією смерті. Лікар, який згодом приїхав, аби оглянути тіла, зробив висновок, що за ніч у молодят витікла уся кров, яка тільки текла у їхніх венах.

Після того випадку містяни регулярно стали знаходити трупи молодих чоловіків, з яких, як і з подружжя Блайтів, за ніч витікала вся, до останньої краплі, кров, при цьому жодних слідів порізів чи укусів на тілах не знаходили. Тоді містом прокотилася хвиля паніки і в усьому, звісно, звинуватили мою сестру. В ніч на 5 липня жителі Нордрівера зібралися біля будинку, де зі своїм новим чоловіком жила Вірджинія, вимагаючи від Гаррі видати їм його власну дружину, а коли той відмовився, то спалили будинок, разом з усіма його мешканцями. На ранок, коли полум’я згасло, нордріверці з жахом зрозуміли, що тіла Вірджинії не було на місті пожарища. Вона безслідно зникла і більше в Нордрівері її ніхто не бачив, – завершила стара.

Від цієї історії у мене морозець пройшов по шкірі. Я навіть не знаю, кого мені було шкода більше, нордріверців чи нещасної відьми з її чоловіком, яких ті хотіли спалити живцем. Та магія крові не надто нагадувала мені мою власну, тому я вирішив розширити діапазон пошуків.

Наступного ж дня я виїхав з Ірландії і винайняв невеличкий будиночок на сході Англії, звідти я й почав нові пошуки. Я, мов шаленець, скуповував книги з окультизму і чорної магії. Сусіди почали косо на мене поглядати, вони вважають мене не то монстром, не то відьмаком. Що ж, можливо, так воно і є, адже я й сам не знаю, хто я.

19 вересня

Щойно повернувся з крамниці. Купив чергову книгу про міфічних істот, вона називається «Рідкісні міфи та легенди народів світу», сподіваюсь, вона дасть відповіді хоч на якісь питання.

20 вересня

У мене тремтять руки, коли я пишу ці рядки. Я таки не прогадав, купивши книгу, в ній дійсно описано дуже багато істот з надприродними здібностями, але найголовніше в ній розповідається про людей, званих кратенами, що володіли здатністю силою думки преміщувати предмети у просторі.

Автором книги є такий собі Едмунд Бленкінгсайд, сьогодні ввечері я відправив йому листа з проханням зустрітись. Надіюсь, він пристане на мою пропозицію, а не подумає, що я божевільний.

30 вересня

Цілих 10 днів я з нетерпінням чекав відповіді і ось, нарешті, лист прийшов. Едмунд Бленкінгсайд пропонує мені зустрітись в місті Вортерфол у пабі «Темна конячка». Не зволікаючи я склав свої речі, яких і так було не дуже багато та виїхав до міста.

2 жовтня

День зустрічі. Я нервово вертю склянку віскі у руці. В кожному відвідувачі мені вважається автор книги. Бленкінгсайд призначив зустріч мені на шосту, зараз же чверть на сьому, мій компаньйон запізнюється вже майже на цілу годину. А якщо він передумав і вирішив залишитися дома в теплому затишному будинку, а не пертися в бозна-яку далечінь на зустріч з якимось явно пришмаленим типом?

Зрештою я прийняв рішення почекати до сьомої, а тоді якщо містер Бленкінгсайд так і не прийде, відправитися в нове місто.

19:01

Так я і думав! Схоже Бленкінгсайд віддає перевагу теплому ліжку, а не брудній запилюженій стійці пабу. Та чи варто мені на нього злитися? Якби мені теж написав якийсь шаленець, що прочитав одну із моїх книг про міфічних звірів і стверджував ніби-то він один із них, то на його місці я подумки послав би цього ненормального під три чорти, навіть не вважаючи за потрібне писати відповідь.

– Містер Джон Рональд Льюїс? – окликнув мене чийсь незнайомий, проте досить милозвучний голос, вирвавши з задуми.

Я перевів погляд із склянки з віскі, яку вже мучив майже дві години, на високого, молодого брюнета з ясними темно-зеленими очима. Чомусь я одразу впізнав у ньому Едмунда Бленкінгсайда, але не буду лукави, мої уявлення про нього спершу були дещо іншими. Я очікував побачити підстаркувато зализаного професора з здоровезним пузом і ще з не меншим шнобелем посеред обличчя, але аж ніяк не стрункого, вдягнутого за останньою модою джентельмена, приблизно мого віку, а може й молодшого.

Отже, як я вже й сказав, як істинний джентельмен, містер Бленкінгсайд вибачився за запізнення і примостився навпроти мене.

– З потягом були якісь неполадки і він прийшов на півгодини пізніше ніж зазвичай, до того ж з висадкою в сусідньому місті, тож довелося винаймати кеб, аби потрапити у Вотерфол, – пояснив Бленкінгсайд.

– А чому б нам було не зустрітися у вашому будинку? – запитав я.

– Бачте… гм… це не то щоб дім, як у такому розумінні, – чомусь зам’явся він. – Одним словом, це не надто підходяще місце для співбесід. У своєму листі, – поспішив змінити тему Бленкінгсайд, – ви писали, що знаєте людину, яка вміє рухати речі силою думки (ну так довелося трішки прибрехати, хтозна ким би виявився цей чоловік, може б разом з ним до Вотерфола прибули б і санітари з гамівними сорочками!). Скажу чесно, я вам не одразу повірив, занадто вже багато людей мене обманювали, а особливо у моїх мандрівках.

– Запевняю вас, майже усе, що я написав у своєму листі щира правда, – завірив його я.

– Знаю, інакше б не приїхав. Ви не схожі на людину, яка вміє брехати, принаймні настільки, – додав він. – Тож, де ваш знайомий кратен?

– Він перед вами, вибачте, що одразу не зізнався. Це і є та єдина брехня, на яку я здатен.

– У такому разі, – мовив Бленкінгсайд, спохмурнівши, – ви розумієте, що тепер мені потрібні докази вашої правоти?

– Так, – кивнув я.

Я випростав руку і пильно поглянув на порожню склянку передімною (я таки домучив те трикляте віскі!). Подібних речей я не робив ось уже двадцять літ, але, очевидно, що сили, яка живе в мені, не так то й легко позбутися. Вона просто спала всі ці роки, слухняно чекаючи наказу. І ось така мить настала.

Склянка спершу смикнулася, а тоді рвучко ковзнула по столі і опинилася прямо у мене в руці. У Бленкінгсайда на обличчі промайнула тінь, мабуть, він не дуже вірив у те, що мені вдасться зрушити її з місця. Чоловік озирнувся, аби переконатися, що окрім нас із ним цього фокуса більше ніхто не бачив.

– Браво, – сказав він, обертаючись до мене. – Тепер я вам вірю. Але все-таки я не можу збагнути чого ви хочете від мене?

– В Ірландії в мене залишилася малесенька донечка, я підозрюю, що моє прокляття передалося і їй.

– Але це дар, а не прокляття! – заперечив Бленкінгсайд, щиро дивуючись з моїх слів. – У вмілих руках ця сила принеси своєму власнику тільки щастя.

– Поки що вона приносила тільки одні біди, – похмуро зауважив я.

– Я можу навчити вас, – з запалом сказав він. – Ви вже не перший кратен, з яким мені випало познайомитись.

– Дякую, – стримано мовив я. – Але я хочу, щоб ви допомогли б мені позбутися цієї сили, а не опановувати її.

– Ви добре подумали? Тільки й уявіть скільки всього визначного ви могли б зробити з вашим талантом.

– Талант, дар, прокляття – називайте це як хочете, та я вже все обміркував двадцять років тому.

– Що ж, якщо це ваше останнє слово… – повільно мовив він, ніби даючи мені ще час передумати.

Я кивнув.

– … тоді у мене немає вибору. Не буду приховувати, ваше рішення відверто мене засмутило, але це ваше життя і я приймаю ваш вибір. Не знаю чи це правда, особисто я з таким ще не зіштовхувався, – почав Бленкінгсайд, – але на південь звідси існує місце, що зветься Відьомське Коло, його жриці мають здатність як наділяти даром, так і відбирати його, тому якщо вам вдасться знайти те місце і пройти всі випробування, то відьми допоможуть вам провести обряд на вигнання сили кратена. Але будьте обережні, ті місця дуже гиблі, я не знаю ще ні однієї людини, якій би вдалося вибратися звідти. Благополучно.

– Що ви маєте на увазі? – не зрозумів я його.

– Було декілька випадків на моїй практиці, але всі ті люди зрештою збожеволіли і не прожили й п’яти років, – відповів чоловік.

– Заради своєї родини я готовий на все, – рішуче сказав я.

Бленкінгсайд зітхнув.

– Через деякі обставини, я не можу піти з вами, хоча дуже хочу вам допомогти…

– Ви вже й так багато зробили для мене, навіть більше, ніж того від вас вимагалося. Однак, – я призамислився, – є ще дещо про що я хотів би вас попросити.

– Я виконаю будь-яке ваше прохання, – твердо відповів він.

– Якщо через місяць я не повернуся передайте моїй сім’ї ось цей щоденник, в середині є аркуш з адресою.

– Так, звичайно, – промовив Бленкінгсайд.

3 жовтня

Сьогодні я роблю останні записи у моєму щоденнику, тому що через годину я передам його містеру Бленкінгсайду. Люба донечко, якщо ти читаєш цей щоденник, значить мене давно вже немає серед живих. Я хочу зізнатись, увесь цей час я вів його для тебе, аби ти не думала, що твій тато тебе покинув, адже цю подорож я здійснив виключно заради тебе, щоб тобі не довелося пережити те, що пережив я. Пробач, що не виправдав твоїх сподівань. Пробач, що попри мої зусилля, тобі таки доведеться жити з тим проклятим даром. Будь сильною і ніколи не падай у відчай, пам’ятай, що твій тато любить тебе понад усе на світі, навіть понад своє життя. Прощавай, моя люба Елізабет, я завжди житиму в твоєму серці…