Частина перша
Йоркширд – це маленьке непримітне містечко на півночі Англії. Триста шістдесят днів на рік тут іде дощ і тільки п’ять світить сонце. Мене звати Елізабет Редроуз, я народилася у сонячному місті Мельбуроні, що за сотні миль звідси, але я його майже не пам’ятаю, тому що моя мати, Ребекка Редроуз, померла, коли мені було п’ять. Незабаром, не витримавши біль утрати, цей світ покинула й моя люба бабуся Сьюзан, так я залишилася зовсім сама у цьому великому і жорстокому світі. Місцевий пастор, який був у добрих відносинах з моєю сім’єю, прилаштував мене до школи Сітні, поблизу Мельбурона. Так, ця добра і простодушна людина, скоїла найбільший гріх у своєму житті, адже немає нічого гіршого за навчання в тій триклятій школі. Її виховательки, дуже сварливі і товсті жіночки, не гребували при найменшому проступку побити свою підопічну так, що та місяць могла не вставати з ліжка. Одна добра дівчинка на ім’я Вуді Клок допомогла мені втекти з того злощасного місця і ось я вже третій рік скитаюся вулицями міста Йоркширда у пошуках хоча би найменшого шматочка черствого хліба, чи принаймні одного пенні, за якого я могла б його купити. Ви спитаєте як мені вдається виживати ввесь цей час? Усе просто – я крадійка. Кожного ранку я відправляюся на Йоркширдський ринок у пошуках чергової жертви. Спочатку це були старі підсліпуваті жіночки, що так довірливо крокували ринком з повними гаманцями грошей. Потім я набила руку, якщо у моєму становищі так можна висловитися, і моїми новими жертвами ставали навіть бюндючні багатії, яких якимось дивом заносило в наше сіре місто.
Гадаєте, як юна дівчинка з гарним вихованням змогла стати справжнім майстром грабунку? На початку мені дійсно було нелегко, але холод, а що найбільше голод, змушує навіть наймиліших янголят вдаватися до найогидніших речей. Що вже осуджуєте мене? Гадаєте моїм вчинкам немає виправдання і мені потрібно покаятися? Тоді знайте, я була просто малим, переляканим дівчам без рідних і близьких, без зв’язків і без жодного пенні за душею, я мала якось вижити, а бідну кістляву сироту не дуже то й хотіли приймати на роботу. Тому вибір був прийнятий сам по собі.
Перші крадіжки були важкими, частенько я навіть попадалася і тільки якимось дивом мені вдавалося уникнути покарання, але потім я втягнулася, стала вигадувати нові, безпечніші схеми і майже кожен день мала щонайменше декілька пенсів, за які могла придбати такий-сякий обід.
Після «роботи» я відправлялася до покинутого старого будинку на окраєні Йоркширда. Дах халупи （тому що у мене язик не повернеться назвати її якось краще）протікав і в повітрі постійно стояв гидкий землянистий запах плісняви. Із меблів там було тільки старе, що от-от мало розвалитися ліжко, на якому не те що ковдри, а й навіть подушки не було. Єдиною розрадою, що хоч якось втішав мене і зігрівав холодними ночами був такий же вуличний, як і я, пес на прізвисько Леонардо. У нього були великі, темні очі, які з величезною вдячністю дивилися на мене щоразу, коли я поверталася з ринку з шматком задубілої булки, яку я ділила разом з ним. Але тиждень тому чоловік, що тримав неподалік від мого пристанища ферму, застрелив його з мисливської рушниці. Виявилося, що пес з’їв одного з його добірних півней і фермер-месник вирішив відплатити собаці за крадіжку.
Те саме могло чекати й на мене, якби він знав чим насправді я займаюся на ринку. Але я намагалася не потрапляти йому на очі і за всі роки, що я тут мешкаю, ми з ним бачилися раз чи двічі, та я навіть не певна чи помітив він мене взагалі. Я була худющою, блідою жебрачкою, яких у Йоркширді повно, не думаю, що хтось узагалі звертав увагу на моє існування. Люди зазвичай цуралися мене. Не знаю чому, але вони бачили в мені загрозу для себе і своїх дітей, тому коли я намагалася влаштуватися гувернанткою до Йоркширдських багачів, адже завдяки школі Сітні я досить непогано знаю французьку і латину, вони щоразу виставляли мене за двері, навіть не глянувши мені в вічі. Ось чому ринок був моїм єдиним шансом на таке-сяке існування. Того ранку, ранку, який змінив усе моє життя, я прокинулася, і як завжди не снідавши ( за останні три роки я навіть забула, що таке сніданки), голодна відправилася на «роботу».
Йоркширдський ринок був більшим ніж саме місто. Тут збиралися торговці з усієї Англії, усіх національностей, які тільки є в світі. Одні продавали ароматні прянощі, від яких крутило в носі, інші – здоровенні шматки свіжого, червоного м’яса, яке варто було хача б на секунду уявити смаженим на сковороді, щоб просто таки залятися слиною. В самому центрі ринку один пан, на прізвисько Біллі Хрустка Скоринка, продавав найсмачніші в світі пиріжки з різними начинками, від одного погляду на які у мене завжи зводило шлунок. Тож, якби не одвічний запах риби і нутрощів, зарізаних м’ясником тварин, ринок можна було б вважати цілкам затишним.
Отже, я обрала підходяще місце для сьогоднішнього дня. Найкраще стати біля входу в ринок, адже саме в тій частині найбільше нороду і витягнути у якоїсь роззяви гаманець не є великою проблемою. Та через подібне заняття, щоб не викликати підозру, я не маю права залишатися на одному місці, тому сьогодні я обрала східну частину ринку, де менше відвідувачів. Через хвилин двадцять після марних блукань, я помітила низькорослу стару пані, що обирала кращий шмат м’яса у м’ясника.
Я підійшла до неї, роблячи вигляд, що теж планую придбати той чи інший шматочок, хоча у мене не було грошей, навіть на черству булку, не кажучи вже про шмат відмінної, соковитої яловичини.
Судячи з вигляду жінки, вона працювала або кухаркою, або гувернанткою у якоїсь заможної родини. Коли майже живеш на ринку і кожен день бачиш тисячі нових облич, то для тебе не буде великим клопотом прочитати їх, наче стару книгу. У жіночки була горда постава і витончені риси обличчя, посивіле волосся акуратно зібране і заховане під капелюшком. Сукня її була занадто сірою, але акуратною і чистою, що виказувало в ній дуже стриману людину. Обличчя старої було покрите зморшками, але ще зберігало красу минулих літ.
– Як ви гадаєте, юна леді, який краще купити шматочок цей чи цей? – заговорила вона до мене, дуже лагідним голосом. – Сьогодні я збираюся приготувати для господаря будинку, в якому я працюю, вишукану вечерю, тому все має бути ідеальним.
– Як на мене, то вони всі чудові, – відповіла я їй, злегка усміхнувшись. Жіночка розвернулась обличчям до ятки і вже збиралася придбати один зі шматків. З її блідих старечих рук випала біла мереживна хустка, впавши на брудну землю.
– Ви дещо впустили, місіс, – сказала я, простягуючи хустку.
– Ой, яка я неуважна! – скрикнула стара. – Дуже дякую, мила дівчинко, хай небеса відплатять тобі за твою доброту, – мовила вона.
Ага, ще й як відплатять.
– Ну що ви, не варто, – сказала я, усміхнувшись, а тим часом вже майже тримала її гаманець у своїх тремтячих руках. Але тут сталося те, що я аж ніяк не могла передбачити.
М’ясник, який увесь цей час спостерігав за цією картиною, неочікувано вигукнув:
– Стій, злодійко! Пані, дивіться вона намагається поцупити ваш гаманець!
Не встиг він договорити останні декілька слів, як я вже накивала п’ятами, не розбираючи дороги. Я забігла в темний, смердючий провулок і притулившись спиною до холодної стіни, стала виглядати чи не несеться слідом за мною товпа оскаженілих мешканців Йоркширда з м’ясником на чолі.
Але чи то я була надто везучою, чи за два роки на ринку я всигла добре натренувати ноги, та коли я обернулася, то з полегшенням зрозуміла, що за мною ніхто не гнався.
– Я була кращої думки про тебе, юна леді, – прозвучав старечий голос у мене за спиною.
Я обернулася і з жахом зрозуміла, що стара, яку я мала намір пограбувати, стояла просто передімною.
– Ще один крок і я проб’ю твій череп, стара шкапо, – пригрозила їй я, беручи до рук дошку, яка валялася на землі.
Так, знаю, не дуже чемно, але вся ця ситуація з невдалим пограбуванням подобалася мені дедалі менше.
Стара гучно розсміялася з таких моїх слів і додала:
– Ну-ну, юна леді, заспокойтесь. Я не завдам тобі шкоди.
– Годі мене так називати! – випалила я. – Ніяка я вам не леді, я вулична крадійка, що втекла зі своєї школи і вже третій рік поспіль скитаюся по цьому смердючому ринку. В моїй крові немає ані краплі благородства.
Така її заява тільки змусили мене ще дужче схопитися за прогнившу дошку. Тепер мені справді хотілося якомога швидше розпрощатися з цією навіженою старою і заховатися в своїй холодній, але безпечній халупі подалі звідси.
– Чого ви хочете? Якщо я образила вас, то приношу свої вибачення, я не хотіла вас грабувати, просто у мене не було іншого вибору… ніякого вибору, – додала я.
– О, моє бідне, голодне диття, я знаю, – сказала вона вже не таким моторошним тоном. – Я знаю про усі твої біди. Люди цураються тебе, наче ти проказна. Вони не беруть тебе на роботу, дивляться на тебе так, ніби ти прибула з іншого світу.
У мене щелепа відвисла. Звідки старій було про все це відомо?
– Хто ви така? – спитала я, отямившись від шоку.
– Скажімо так, я твій останній шанс на порятунок, – промовила вона, примруживши одне око. – Я пропоную тобі дім, справжній дім, а не ту брудну нору, в якій ти живеш. Там буде сухо і тепло, і тобі не доведеться ділити свою вечерю з пацюками, які голодні не менше за тебе. Я пропоную тобі місце, де достатньо їжі, щоб відгодувати твоє кістляве тільце. В холодну пору вогнище в каміні там ніколи не гасне, а подушки набагато м’якіші за ті дерев’яні колоди, на яких ви спали в школі Сітні. А тепер, моя люба, опусти цю нікчемну, запліснявілу дошку, якою ти не те що мене, а й навіть здихляву мишу не змогла би прибити.
Я вже відкрила рот, щоб запитати її звідки вона знає про Сітні, але в ту саму мить його й закрила, згадавши про вічно смердючий ринок, про сирий, увесь покритий дірами, дах моєї халупи.
– Що це за місце таке? – запитала, опустивши дошку я.
– Пансіон Чорний Блават, – проскрипіла стара. – Якщо ти не проти кожного ранку вставати зі сходом сонця, мити підлогу допоки та не скрипітиме, застилати ліжка вибагливим гостям, з повними кишенями грошей, то це місце стане справжнім для тебе раєм.
– На півночі Йоркширда, – відповіла вона. – Погоджуйся, кращого варіанта для тебе просто не існує.
Я знала Йоркширд, як свої п’ять пальців. Я облазила усі його вулички, але навіть мені вистачило клепки ніколи не пертися у північну частину міста, що поблизу лісу. Я згадала, як колись одна матуся лаяла своє чадо за те, що той сильно вередував. Бідолаха дуже хотів аби мати купила йому дерев'яного солдатика, але судячи з вигляду жінки, справи в неї йшли не краще ніж у мене. Так от, між уривками фраз я встигла почути як мати сказала малому: « Якщо ти не припинеш погано поводитися, я відішлю тебе до Чорного Блавату. Кажуть, що там водяться привиди». На хлопця це подіяла моментально, але я вже давно виросла з того віку, коли віриш у примар, до того ж в знаки давався кількаденний голод і чи то він, чи я, вирішили пристати на пропозицію дивної старої.
– Я згодна, – зрештою сказала я.
Стара посміхнулася і промовила до мене:
– Молодець, я знала, що ти приймеш правильне рішення. А тепер ходімо, я нагодую тебе свіжою випічкою і куплю нову сукню. Не показувати ж тебе містеру Бленкінгсайду в такому вигляді, та ще тоді, коли в тебе бурчить в животі голосніше, ніж співає хор у церкві.
Я натянуто усміхнулась і попрямувала слідом за нею. Карга привела мене до самого центру ринку, де той самий пекар на ім'я Біллі Хрустка Скоринка продавав смачнючі рум'яні пиріжки, від запаху яких мій живіт став волати ще дужче.
– По одному для мене і молодої леді, – сказала продавцю стара.
– З якою начинкою ви бажаєте? – запитав пекар.
– Люба, з якою начинкою ти хочеш? – звернулася ця мила літня жіночка （якою вона мені тепер здавалася） до мене.
– Я? – перепитала, вирячивши на неї очі. Вона була першою за довгі роки людиною, якій була цікава моя думка.
– З яловичиною, сер.
Продавець простягнув мені гарячий, рум’яний пиріг і я повільно, ніби чекаючи якогось підступу, взяла його в руки. Стара розплатилася за нас обох і ми пішли в тихе місце, щоб з’їсти пироги, поки вони ще теплі.
Я хутко розправилася зі своєю порцією, а от стара ще навіть не надкусила свого пиріжка. Натомість вона відламала від нього шматочок, пригощаючи безпритульну кішку, яка, очевидно, прийшла на запах. От зараза блохаста, краще б стара віддала його мені.
З глузду з’їхати, я заздрю кішці.
– То цей містер Бленкінгсайд, чи як там його, гарна людина, він хороший роботодавець? – запитала я, вирішивши хоч якось зайняти себе, поки стара годувала тварину.
– Дивлячись, який з тебе вийде працівник, – відповіла жінка. – Та не хвилюйся, він чесна і справедлива людина, тому якщо ти добре будеш виконувати свою роботу, він видасться тобі найкращим роботодавцем у цілому всесвіті.
– Це добре, – мовила я, притулившись до стіни.
– Вибачте, ви не могли б зачекати мене біля центрального входу в ринок, я дещо забула, – сказала я, рвучко обернувшись і вже біжучи.
Дорога з ринку до халупи зазвичай займала в мене добрих дві години, але сьогодні я летіла так, що навіть не торкалася ногами землі. Вицвілі двері рипнули і я зайшла до свого пристанища. Сірі стіни видавалися мені ще більш ненависними ніж колись. На одній з них висіла стара картина – єдина окраса цієї діри. На ній було зображено море під час бурі. Я підійшла до неї ближче і подумки промовила: «Прощавай, сира халупо, прощавай назавжди». Я схопила з ліжка шалик і, зачинивши за собою двері, побігла до ринку ще швидше ніж раніше.
Там, як ми й домовлялися, на мене вже чекала стара з екіпажем.
– А ти, виявляється, дуже швидка, – промовила жінка, розплившись у посмішці.
– З моєю професією інакше не можна, – огризнулася я.
– Гм.., – мугикнула вона. – Тепер у тебе нова професія, – додала старенька, запрошуючи мене до екіпажу.
Варто сказати, що дорога до Чорного Блавату була не надто комфортною, нас постійно трясло, ще й, як на зло, під кінець поїздки пішов дощ. Наш екіпаж декілька разів застрягав у болоті, тож коли ми приїхали до пансіону було вже темно.
– Я віднесу на кухню продукти, а ти тим часом іди до будинку, твоя кімната справа в самому кінці коридору, – мовила стара, коли ми вийшли з екіпажу. Тільки зараз я помітила повні торби продуктів, що вона тримала в руках. «І коли вона тільки встигла, мене ж не було всього декілька годин?» – подумала я, а сама промовила:
– Гаразд, та може я вам допоможу? – з увічливості сказала я, насправді ж мені зовсім не хотілося їй допомагати.
– Ти втомилася з дороги, краще ляж і відпочинь, ато з тебе зараз мало користі, – відповіла стара.
– Місіс Сміт, – знехотя процідила жінка, але руки мені так і не потисла. – А тепер, моє миле дитя, марш до ліжка. Пам’ятай: ти маєш встати завтра зі сходом сонця.
Дещо розчарована я забрала руку і пішла до будинку. Він і спаравді був схожий на будинок з привидами. Скрипуча підлога наводила жах, а сірі стіни нагадували мені про школу Сітні. Незважаючи на страх, який навіювало це місце, мені стало до чортиків цікаво, яким є ввесь будинок. Я знаю, що ви зараз скажете: «Елізабет, не будь дурепою, послухайся стару і лягай спати». Можливо іншого разу я саме так і вчинила б, але зараз я була схожа на маленьке неслухняне дитя, якому хочеться порушити всі заборони.
На першому поверсі, очевидно, жили слуги, тому навряд чи тут можна було побачити щось цікаве. Тож, я тихо, як мишка, піднялася сходами на другий поверх. Тут висіли портрети дуже витончених, вродливих людей, мабуть, аристократів. На другому поверсі посеред коридору стояли абсолютно чорні двері, на яких були вирізьблені різноманітні ажурні узори. Моя бліда, худюща рука вже було потягнулася, щоб їх прочинити, але тоненький, писклявий голосок змусив мене обернутись.
– Це кімната містера Бленкінгсайда, нам не можна туди заходити, – це сказала маленька восьми-семирічна дівчинка з двома довгими, аж до пояса, косами. – Твоя кімната знаходиться внизу, навпроти моєї, якщо хочеш я тебе до неї проведу.
– Так, якщо тобі не важко, – сказала їй я, усміхнувшись. Дівчинка й собі усміхнулася мені у відповідь.
– Мене звати Поллі, а тебе як? – запитала мала, коли ми вже підійшли до моєї нової кімнати.
– Елізабет, – відповіла я. – Ти теж тут працюєш?
– Щось на кшталт того, я допомагаю місіс Сміт на кухні, – відповіла Поллі.
– А в будинку ще є слуги, крім тебе і місіс Сміт?
– Так, – затрясла вона головою, – з нами ще живуть дві близнючки Дейзі та Маргарет, вони покоївки, і конюх на ім’я Генрі. Якщо по секрету, то Дейзі й Маргарет закохані в нього по самі вуха, тільки тсс-с, бо це секрет, – вона приставила вказівний палець до своїх пухкеньких червоних губ, щоб я не розголосила її таємницю.
Я зробила те саме з таким виразом обличчя, ніби мене хоч трохи обходило з ким там крутять шури-мури покоївки.
– Ніколи нікому, – сказала я, примруживши очі.
Дівчинка хіхікнула і побажала мені доброї ночі. Те саме в свою чергу сказала і я, зачиняючи за собою двері.
Моя кімната була такою ж темною і моторошною, як і решта будинку. В ній не було нічого зайвого, тільки необхідні речі, але й це здалося мені справжньою розкішю в порівняні з моєю колишньою халупою на окраєні Йоркширда і, недовго думаючи, я плюхнулася на своє м’яке, чисте ліжко і від задоволення заснула.
＊＊＊
Я проспала цілу ніч, обличчям в подушку і вже незчулася, як настав світанок. Мене розбудив тихий стукіт у двері і я неохоче підняла голову, тільки щоб запитати:
– Хто там?
– Це я, Дейзі, – почувся дзвінкий дівочий голос за дверима. – Місіс Сміт сказала мені принести твою нову сукню і гарячу воду для вмивання.
– Заходь, – сказала я, відчинивши двері, й протираючи руками заспані очі.
Поки я милася і приміряла сукню, Дейзі розказала мені про мої нові обов’язки. Як виявилося рук у пансіоні не вистачало, тому мені належало виконувати роботу і покоївки, і посудомийки ще й на додачу я мала у вільний час допомагати місіс Сміт на кухні. Хоча з таким щільним графіком він навряд чи міг у мене з’явитися.
Потім Дейзі, весела, русява, ясноока дівчина, провела мене на кухню, де місіс Сміт відрекомендувала мою персону решті слуг і ми, помолившись, сіли їсти. Сніданок виявився розкішним （як на мене） я вже забула, як смачно пахне домашня їжа, а не ті помиї, якими нас годували в школі Сітні. Після сніданку місіс Сміт відправила мене та Маргарет до кімнати, гості якої нещодавно виселилися й наказала там прибрати.
Маргарет, як вже досвідчена покоївка, стала мене повчати, як застелити ліжко так, щоб на ньому не залишилося жодної складки, а ще іншим маленьким хитрощам, які мені належало запам'ятати.
– А тепер, Елізабет, візьми цю брудну білизну і віднеси в пральню. Дейзі видасть тобі нову і ти покажеш мені чого ти навчилася, коли будеш її застилати, – сказала Маргарет, вручивши мені чималу піраміду з простирадл і наволочок.
Я обережно спустилася сходами, щоб нічого випадково не впустити. Чесно кажучи, це було важко, адже через гору білизни у мене перед носом, я майже нічого не бачила, до того ж я з дитинства була ще тою незграбою, через що мені частенько перепадало від виховательок школи. Але коли я проминула останню сходинку і вже повертала в бік пральні сталося дещо невиправне. Щось врізалося в мене на неймовірній швидкості і я впала, а разом зі мною і вся та гора білизни, що я несла.
– Ой, пробачте міс. Ви не забилися, давайте я вам допоможу?
Забравши з обличчя наволочку, яка за іронією долі, приземлилася на мою нещасно голову, я побачила перед собою вродливого юнака з красивими синіми очима. Він зігнувся надімною, простягаючи тендітну білу руку, щоб я могла встати. Я торкнулася своє рукою його руки і повільно встала, але ми ще й досі стояли так, один навпроти одного, тримаючись за руки. Після сором'язливої мовчанки він все-таки відпустив мою руку і відрекомендувався.
– Гарольд Кеннінг.
– Елізабет, просто Елізабет, я працюю покоївкою в пансіоні. А ти один з наших гостей? – безцеремонно запитала я.
– Так, ми з моїм дядечком Ендрю тиждень тому приїхали в Йоркширд, відвідати чудодійне джерело, що недалеко від пансіону.
Дядечко останнім часом себе погано почуває, а лікарі ніяк не можуть зрозуміти чому. Тому це джерело остання його надія.
– Мені дуже прикро, – сказала я з вдаваним сумом, і нахилилася, щоб прибрати розкидану постіль.
– О, я допоможу, – сказав юнак і нахилився слідом за мною, та так різко, що наші лоби стукнулися один об одного.
– Краще я сама, – мовила я, потираючи лоб.
– Елізабет! Незграбне дівчисько, подивись, що ти накоїла! Негайно збери всю білизну і віднеси в пральню, – це був голос місіс Сміт, яка саме спускалася сходами вниз.
– Прошу, місіс, не лайте цю милу дівчинку. У тому, що сталося її провини немає, – вступився за мене Гарольд.
– Містере Кеннінг, не варто виправдовувати це ледащо, – відрізала місіс Сміт. – Пройдіть краще до своєї кімнати, ваш чай вже на вас чекає. Ти ще тут?! – гримнула на мене економка.
– Уже іду, – поспіхом сказала я, зібравши речі.
＊＊＊
– А цей Гарольд дуже милий, чи не так, Елізабет? – з уїдливою посмішкою спитала мене Дейзі, яка, мабуть, стиха спостерігала за всією тією сценою з падінням в холі.
– Звичайний собі розбалуваний багатій, нічого особливого, – сказала я з кам'яним виразом на обличчі.
– Судячи з того як ти на нього дивилася, то по тобі не скажеш, що ти так насправді думаєш, – ніяк не вгавала покоївка, ще й штовхнула мене в бік ліктем.
– А ти звідки знаєш? – обурилася дівчина. – Це все та мала капосниця Поллі. Так? Ну попадись ти мені, язиката Хвесько, я навчу тебе, як тримати язик за зубами.
– Що я вже не так зробила? – запитала Поллі сумним голосом, і жалібно округлила, мов безпритульне кошенятко, очі. Але очікуваного ефекту ця картина не справила, частково це було через те, що маленька ласунка невстигла добре прожувати останній шматочок печива і її жалісний голосочок прозвучав трішки фальшиво.
– Це ти всім розпатякала, що бачила, як ми з Генрі цілувалися біля конюшні? Відповідай негайно! – гримнула на малу покоївка, добряче ляснувши її по сідницям.
– Ай! – пискнула та. – Я нічого такого не говорила. Елізабет, рятуй, вона зараз мене вб'є, – мовила дівчинка, заховавшись за моєю спідницею.
– Ану йди сюди, – ревіла покоївка. – Умій відповідати за свої вчинки, – сказала Елізабет, наміряючись знову вдарити бешкетницю. Але та так вправно прошмигнула в неї поміж ніг, що дівчина тільки й встигла ахнути.
Зрештою перший робочий день минув непогано. Я до блиску вимила підлогу, прибрала з картин пил, приготувала з Поллі й місіс Сміт вечерю. І навіть сама королева простирадл і наволочок Маргарет, похвалила мене, сказавши, що я швидко вчуся. Але після вечері, коли всі, окрім мене та місіс Сміт розійшлись, а я залишилася тільки для того, щоб помити посуд, на мене чекала непроста розмова.
– Елізабет, – почала економка, – я хочу прояснити сьогоднішню ситуацію з простирадлами.
– О, місіс Сміт, чесне слово такого більше не повториться, надалі я буду дуже обережною... – затароторила я.
– Не перебивай, – урвала вона мене на півслові. – Мова піде не про саму білизну, а про те, що через неї сталося. Я знаю, ти молода й вродлива, але людям такого походження, як ми, не варто випробовувати долю з такими, як вони, – вона зробила акцент на слові "вони". – Тож, Елізабет, люба, пообіцяй, що ти ніколи не плекатимеш марних надій до хлопчини Гарольда і тим паче до містера Бленкінгсайда.
– А до чого тут цей стариган? – випалила я, адже саме таким він мені чомусь тоді здавався. – Вже про кого, як про кого, а от про містера Бленкінгсайда вам точно не варто хвилюватись.
– Ну-ну, – двозначно протягнула стара. – Сподіваюсь, надалі ти не зміниш своєї думки.
– Обіцяю, – з сліпучою усмішкою відповіла я.
Але стара навіть не думала усміхнутися мені у відповідь. Вона мовчки підійшла до дверей і прочинила їх.
– Я серйозно, Елізабет, не повторюй чужих помилок, – наостанок сказала економка.
Гадаєте, як юна дівчинка з гарним вихованням змогла стати справжнім майстром грабунку? На початку мені дійсно було нелегко, але холод, а що найбільше голод, змушує навіть наймиліших янголят вдаватися до найогидніших речей. Що вже осуджуєте мене? Гадаєте моїм вчинкам немає виправдання і мені потрібно покаятися? Тоді знайте, я була просто малим, переляканим дівчам без рідних і близьких, без зв’язків і без жодного пенні за душею, я мала якось вижити, а бідну кістляву сироту не дуже то й хотіли приймати на роботу. Тому вибір був прийнятий сам по собі.
Перші крадіжки були важкими, частенько я навіть попадалася і тільки якимось дивом мені вдавалося уникнути покарання, але потім я втягнулася, стала вигадувати нові, безпечніші схеми і майже кожен день мала щонайменше декілька пенсів, за які могла придбати такий-сякий обід.
Після «роботи» я відправлялася до покинутого старого будинку на окраєні Йоркширда. Дах халупи （тому що у мене язик не повернеться назвати її якось краще）протікав і в повітрі постійно стояв гидкий землянистий запах плісняви. Із меблів там було тільки старе, що от-от мало розвалитися ліжко, на якому не те що ковдри, а й навіть подушки не було. Єдиною розрадою, що хоч якось втішав мене і зігрівав холодними ночами був такий же вуличний, як і я, пес на прізвисько Леонардо. У нього були великі, темні очі, які з величезною вдячністю дивилися на мене щоразу, коли я поверталася з ринку з шматком задубілої булки, яку я ділила разом з ним. Але тиждень тому чоловік, що тримав неподалік від мого пристанища ферму, застрелив його з мисливської рушниці. Виявилося, що пес з’їв одного з його добірних півней і фермер-месник вирішив відплатити собаці за крадіжку.
Те саме могло чекати й на мене, якби він знав чим насправді я займаюся на ринку. Але я намагалася не потрапляти йому на очі і за всі роки, що я тут мешкаю, ми з ним бачилися раз чи двічі, та я навіть не певна чи помітив він мене взагалі. Я була худющою, блідою жебрачкою, яких у Йоркширді повно, не думаю, що хтось узагалі звертав увагу на моє існування. Люди зазвичай цуралися мене. Не знаю чому, але вони бачили в мені загрозу для себе і своїх дітей, тому коли я намагалася влаштуватися гувернанткою до Йоркширдських багачів, адже завдяки школі Сітні я досить непогано знаю французьку і латину, вони щоразу виставляли мене за двері, навіть не глянувши мені в вічі. Ось чому ринок був моїм єдиним шансом на таке-сяке існування. Того ранку, ранку, який змінив усе моє життя, я прокинулася, і як завжди не снідавши ( за останні три роки я навіть забула, що таке сніданки), голодна відправилася на «роботу».
Йоркширдський ринок був більшим ніж саме місто. Тут збиралися торговці з усієї Англії, усіх національностей, які тільки є в світі. Одні продавали ароматні прянощі, від яких крутило в носі, інші – здоровенні шматки свіжого, червоного м’яса, яке варто було хача б на секунду уявити смаженим на сковороді, щоб просто таки залятися слиною. В самому центрі ринку один пан, на прізвисько Біллі Хрустка Скоринка, продавав найсмачніші в світі пиріжки з різними начинками, від одного погляду на які у мене завжи зводило шлунок. Тож, якби не одвічний запах риби і нутрощів, зарізаних м’ясником тварин, ринок можна було б вважати цілкам затишним.
Отже, я обрала підходяще місце для сьогоднішнього дня. Найкраще стати біля входу в ринок, адже саме в тій частині найбільше нороду і витягнути у якоїсь роззяви гаманець не є великою проблемою. Та через подібне заняття, щоб не викликати підозру, я не маю права залишатися на одному місці, тому сьогодні я обрала східну частину ринку, де менше відвідувачів. Через хвилин двадцять після марних блукань, я помітила низькорослу стару пані, що обирала кращий шмат м’яса у м’ясника.
Я підійшла до неї, роблячи вигляд, що теж планую придбати той чи інший шматочок, хоча у мене не було грошей, навіть на черству булку, не кажучи вже про шмат відмінної, соковитої яловичини.
Судячи з вигляду жінки, вона працювала або кухаркою, або гувернанткою у якоїсь заможної родини. Коли майже живеш на ринку і кожен день бачиш тисячі нових облич, то для тебе не буде великим клопотом прочитати їх, наче стару книгу. У жіночки була горда постава і витончені риси обличчя, посивіле волосся акуратно зібране і заховане під капелюшком. Сукня її була занадто сірою, але акуратною і чистою, що виказувало в ній дуже стриману людину. Обличчя старої було покрите зморшками, але ще зберігало красу минулих літ.
– Як ви гадаєте, юна леді, який краще купити шматочок цей чи цей? – заговорила вона до мене, дуже лагідним голосом. – Сьогодні я збираюся приготувати для господаря будинку, в якому я працюю, вишукану вечерю, тому все має бути ідеальним.
– Як на мене, то вони всі чудові, – відповіла я їй, злегка усміхнувшись. Жіночка розвернулась обличчям до ятки і вже збиралася придбати один зі шматків. З її блідих старечих рук випала біла мереживна хустка, впавши на брудну землю.
Це був мій шанс.
Я збиралася підняти хустку і віддавши її старій якомога ближче підібратися до гаманця.
– Ви дещо впустили, місіс, – сказала я, простягуючи хустку.
– Ой, яка я неуважна! – скрикнула стара. – Дуже дякую, мила дівчинко, хай небеса відплатять тобі за твою доброту, – мовила вона.
Ага, ще й як відплатять.
– Ну що ви, не варто, – сказала я, усміхнувшись, а тим часом вже майже тримала її гаманець у своїх тремтячих руках. Але тут сталося те, що я аж ніяк не могла передбачити.
М’ясник, який увесь цей час спостерігав за цією картиною, неочікувано вигукнув:
– Стій, злодійко! Пані, дивіться вона намагається поцупити ваш гаманець!
Не встиг він договорити останні декілька слів, як я вже накивала п’ятами, не розбираючи дороги. Я забігла в темний, смердючий провулок і притулившись спиною до холодної стіни, стала виглядати чи не несеться слідом за мною товпа оскаженілих мешканців Йоркширда з м’ясником на чолі.
Але чи то я була надто везучою, чи за два роки на ринку я всигла добре натренувати ноги, та коли я обернулася, то з полегшенням зрозуміла, що за мною ніхто не гнався.
– Я була кращої думки про тебе, юна леді, – прозвучав старечий голос у мене за спиною.
Я обернулася і з жахом зрозуміла, що стара, яку я мала намір пограбувати, стояла просто передімною.
– Ще один крок і я проб’ю твій череп, стара шкапо, – пригрозила їй я, беручи до рук дошку, яка валялася на землі.
Так, знаю, не дуже чемно, але вся ця ситуація з невдалим пограбуванням подобалася мені дедалі менше.
Стара гучно розсміялася з таких моїх слів і додала:
– Ну-ну, юна леді, заспокойтесь. Я не завдам тобі шкоди.
– Годі мене так називати! – випалила я. – Ніяка я вам не леді, я вулична крадійка, що втекла зі своєї школи і вже третій рік поспіль скитаюся по цьому смердючому ринку. В моїй крові немає ані краплі благородства.
Гадки не маю, чому я їй тоді це сказала. Можливо, в мені просто багато чого накипіло. Зараз я маю достатньо часу, аби подумати над цим, але тоді у мене відняло мову, як тільки я почула її наступні слова:
– О, моя юна дівчинко, ти навіть не уявляєш, яка насправді цінна твоя кров, – процідила вона з ледь відчутним смішком у голосі.Така її заява тільки змусили мене ще дужче схопитися за прогнившу дошку. Тепер мені справді хотілося якомога швидше розпрощатися з цією навіженою старою і заховатися в своїй холодній, але безпечній халупі подалі звідси.
– Чого ви хочете? Якщо я образила вас, то приношу свої вибачення, я не хотіла вас грабувати, просто у мене не було іншого вибору… ніякого вибору, – додала я.
– О, моє бідне, голодне диття, я знаю, – сказала вона вже не таким моторошним тоном. – Я знаю про усі твої біди. Люди цураються тебе, наче ти проказна. Вони не беруть тебе на роботу, дивляться на тебе так, ніби ти прибула з іншого світу.
У мене щелепа відвисла. Звідки старій було про все це відомо?
– Хто ви така? – спитала я, отямившись від шоку.
– Скажімо так, я твій останній шанс на порятунок, – промовила вона, примруживши одне око. – Я пропоную тобі дім, справжній дім, а не ту брудну нору, в якій ти живеш. Там буде сухо і тепло, і тобі не доведеться ділити свою вечерю з пацюками, які голодні не менше за тебе. Я пропоную тобі місце, де достатньо їжі, щоб відгодувати твоє кістляве тільце. В холодну пору вогнище в каміні там ніколи не гасне, а подушки набагато м’якіші за ті дерев’яні колоди, на яких ви спали в школі Сітні. А тепер, моя люба, опусти цю нікчемну, запліснявілу дошку, якою ти не те що мене, а й навіть здихляву мишу не змогла би прибити.
Я вже відкрила рот, щоб запитати її звідки вона знає про Сітні, але в ту саму мить його й закрила, згадавши про вічно смердючий ринок, про сирий, увесь покритий дірами, дах моєї халупи.
– Що це за місце таке? – запитала, опустивши дошку я.
– Пансіон Чорний Блават, – проскрипіла стара. – Якщо ти не проти кожного ранку вставати зі сходом сонця, мити підлогу допоки та не скрипітиме, застилати ліжка вибагливим гостям, з повними кишенями грошей, то це місце стане справжнім для тебе раєм.
Я замислилась.
– Це далеко звідси?– На півночі Йоркширда, – відповіла вона. – Погоджуйся, кращого варіанта для тебе просто не існує.
Я знала Йоркширд, як свої п’ять пальців. Я облазила усі його вулички, але навіть мені вистачило клепки ніколи не пертися у північну частину міста, що поблизу лісу. Я згадала, як колись одна матуся лаяла своє чадо за те, що той сильно вередував. Бідолаха дуже хотів аби мати купила йому дерев'яного солдатика, але судячи з вигляду жінки, справи в неї йшли не краще ніж у мене. Так от, між уривками фраз я встигла почути як мати сказала малому: « Якщо ти не припинеш погано поводитися, я відішлю тебе до Чорного Блавату. Кажуть, що там водяться привиди». На хлопця це подіяла моментально, але я вже давно виросла з того віку, коли віриш у примар, до того ж в знаки давався кількаденний голод і чи то він, чи я, вирішили пристати на пропозицію дивної старої.
– Я згодна, – зрештою сказала я.
Стара посміхнулася і промовила до мене:
– Молодець, я знала, що ти приймеш правильне рішення. А тепер ходімо, я нагодую тебе свіжою випічкою і куплю нову сукню. Не показувати ж тебе містеру Бленкінгсайду в такому вигляді, та ще тоді, коли в тебе бурчить в животі голосніше, ніж співає хор у церкві.
Я натянуто усміхнулась і попрямувала слідом за нею. Карга привела мене до самого центру ринку, де той самий пекар на ім'я Біллі Хрустка Скоринка продавав смачнючі рум'яні пиріжки, від запаху яких мій живіт став волати ще дужче.
– По одному для мене і молодої леді, – сказала продавцю стара.
– З якою начинкою ви бажаєте? – запитав пекар.
– Люба, з якою начинкою ти хочеш? – звернулася ця мила літня жіночка （якою вона мені тепер здавалася） до мене.
– Я? – перепитала, вирячивши на неї очі. Вона була першою за довгі роки людиною, якій була цікава моя думка.
Від запашного аромату слина ллялася з мого рота водоспадом і я випалила перше, що спало мені на думку.
– З яловичиною, сер.
Продавець простягнув мені гарячий, рум’яний пиріг і я повільно, ніби чекаючи якогось підступу, взяла його в руки. Стара розплатилася за нас обох і ми пішли в тихе місце, щоб з’їсти пироги, поки вони ще теплі.
Я хутко розправилася зі своєю порцією, а от стара ще навіть не надкусила свого пиріжка. Натомість вона відламала від нього шматочок, пригощаючи безпритульну кішку, яка, очевидно, прийшла на запах. От зараза блохаста, краще б стара віддала його мені.
З глузду з’їхати, я заздрю кішці.
– То цей містер Бленкінгсайд, чи як там його, гарна людина, він хороший роботодавець? – запитала я, вирішивши хоч якось зайняти себе, поки стара годувала тварину.
– Дивлячись, який з тебе вийде працівник, – відповіла жінка. – Та не хвилюйся, він чесна і справедлива людина, тому якщо ти добре будеш виконувати свою роботу, він видасться тобі найкращим роботодавцем у цілому всесвіті.
– Це добре, – мовила я, притулившись до стіни.
Повів холодний вітер і сонце закрилося хмарами. Я з сумом усвідомила, що забула свій старий малиновий шалик в халупі. Все б нічого, та це єдина річ, яка залишилася мені від матері, і якщо вже стара має намір надати бідолашній сироті новий дім, то мені б не хотілося залишати в старому дорогу мені річ.
– Вибачте, ви не могли б зачекати мене біля центрального входу в ринок, я дещо забула, – сказала я, рвучко обернувшись і вже біжучи.
Дорога з ринку до халупи зазвичай займала в мене добрих дві години, але сьогодні я летіла так, що навіть не торкалася ногами землі. Вицвілі двері рипнули і я зайшла до свого пристанища. Сірі стіни видавалися мені ще більш ненависними ніж колись. На одній з них висіла стара картина – єдина окраса цієї діри. На ній було зображено море під час бурі. Я підійшла до неї ближче і подумки промовила: «Прощавай, сира халупо, прощавай назавжди». Я схопила з ліжка шалик і, зачинивши за собою двері, побігла до ринку ще швидше ніж раніше.
Там, як ми й домовлялися, на мене вже чекала стара з екіпажем.
– А ти, виявляється, дуже швидка, – промовила жінка, розплившись у посмішці.
– З моєю професією інакше не можна, – огризнулася я.
– Гм.., – мугикнула вона. – Тепер у тебе нова професія, – додала старенька, запрошуючи мене до екіпажу.
Варто сказати, що дорога до Чорного Блавату була не надто комфортною, нас постійно трясло, ще й, як на зло, під кінець поїздки пішов дощ. Наш екіпаж декілька разів застрягав у болоті, тож коли ми приїхали до пансіону було вже темно.
– Я віднесу на кухню продукти, а ти тим часом іди до будинку, твоя кімната справа в самому кінці коридору, – мовила стара, коли ми вийшли з екіпажу. Тільки зараз я помітила повні торби продуктів, що вона тримала в руках. «І коли вона тільки встигла, мене ж не було всього декілька годин?» – подумала я, а сама промовила:
– Гаразд, та може я вам допоможу? – з увічливості сказала я, насправді ж мені зовсім не хотілося їй допомагати.
– Ти втомилася з дороги, краще ляж і відпочинь, ато з тебе зараз мало користі, – відповіла стара.
Я вже збиралася йти, та раптом дещо згадала.
– До речі, ми так і не познайомилися. Елізабет Редроуз, – сказала я, простягнувши руку.– Місіс Сміт, – знехотя процідила жінка, але руки мені так і не потисла. – А тепер, моє миле дитя, марш до ліжка. Пам’ятай: ти маєш встати завтра зі сходом сонця.
Дещо розчарована я забрала руку і пішла до будинку. Він і спаравді був схожий на будинок з привидами. Скрипуча підлога наводила жах, а сірі стіни нагадували мені про школу Сітні. Незважаючи на страх, який навіювало це місце, мені стало до чортиків цікаво, яким є ввесь будинок. Я знаю, що ви зараз скажете: «Елізабет, не будь дурепою, послухайся стару і лягай спати». Можливо іншого разу я саме так і вчинила б, але зараз я була схожа на маленьке неслухняне дитя, якому хочеться порушити всі заборони.
На першому поверсі, очевидно, жили слуги, тому навряд чи тут можна було побачити щось цікаве. Тож, я тихо, як мишка, піднялася сходами на другий поверх. Тут висіли портрети дуже витончених, вродливих людей, мабуть, аристократів. На другому поверсі посеред коридору стояли абсолютно чорні двері, на яких були вирізьблені різноманітні ажурні узори. Моя бліда, худюща рука вже було потягнулася, щоб їх прочинити, але тоненький, писклявий голосок змусив мене обернутись.
– Це кімната містера Бленкінгсайда, нам не можна туди заходити, – це сказала маленька восьми-семирічна дівчинка з двома довгими, аж до пояса, косами. – Твоя кімната знаходиться внизу, навпроти моєї, якщо хочеш я тебе до неї проведу.
– Так, якщо тобі не важко, – сказала їй я, усміхнувшись. Дівчинка й собі усміхнулася мені у відповідь.
– Мене звати Поллі, а тебе як? – запитала мала, коли ми вже підійшли до моєї нової кімнати.
– Елізабет, – відповіла я. – Ти теж тут працюєш?
– Щось на кшталт того, я допомагаю місіс Сміт на кухні, – відповіла Поллі.
– А в будинку ще є слуги, крім тебе і місіс Сміт?
– Так, – затрясла вона головою, – з нами ще живуть дві близнючки Дейзі та Маргарет, вони покоївки, і конюх на ім’я Генрі. Якщо по секрету, то Дейзі й Маргарет закохані в нього по самі вуха, тільки тсс-с, бо це секрет, – вона приставила вказівний палець до своїх пухкеньких червоних губ, щоб я не розголосила її таємницю.
Я зробила те саме з таким виразом обличчя, ніби мене хоч трохи обходило з ким там крутять шури-мури покоївки.
– Ніколи нікому, – сказала я, примруживши очі.
Дівчинка хіхікнула і побажала мені доброї ночі. Те саме в свою чергу сказала і я, зачиняючи за собою двері.
Моя кімната була такою ж темною і моторошною, як і решта будинку. В ній не було нічого зайвого, тільки необхідні речі, але й це здалося мені справжньою розкішю в порівняні з моєю колишньою халупою на окраєні Йоркширда і, недовго думаючи, я плюхнулася на своє м’яке, чисте ліжко і від задоволення заснула.
＊＊＊
Я проспала цілу ніч, обличчям в подушку і вже незчулася, як настав світанок. Мене розбудив тихий стукіт у двері і я неохоче підняла голову, тільки щоб запитати:
– Хто там?
– Це я, Дейзі, – почувся дзвінкий дівочий голос за дверима. – Місіс Сміт сказала мені принести твою нову сукню і гарячу воду для вмивання.
– Заходь, – сказала я, відчинивши двері, й протираючи руками заспані очі.
Поки я милася і приміряла сукню, Дейзі розказала мені про мої нові обов’язки. Як виявилося рук у пансіоні не вистачало, тому мені належало виконувати роботу і покоївки, і посудомийки ще й на додачу я мала у вільний час допомагати місіс Сміт на кухні. Хоча з таким щільним графіком він навряд чи міг у мене з’явитися.
Потім Дейзі, весела, русява, ясноока дівчина, провела мене на кухню, де місіс Сміт відрекомендувала мою персону решті слуг і ми, помолившись, сіли їсти. Сніданок виявився розкішним （як на мене） я вже забула, як смачно пахне домашня їжа, а не ті помиї, якими нас годували в школі Сітні. Після сніданку місіс Сміт відправила мене та Маргарет до кімнати, гості якої нещодавно виселилися й наказала там прибрати.
Маргарет, як вже досвідчена покоївка, стала мене повчати, як застелити ліжко так, щоб на ньому не залишилося жодної складки, а ще іншим маленьким хитрощам, які мені належало запам'ятати.
– А тепер, Елізабет, візьми цю брудну білизну і віднеси в пральню. Дейзі видасть тобі нову і ти покажеш мені чого ти навчилася, коли будеш її застилати, – сказала Маргарет, вручивши мені чималу піраміду з простирадл і наволочок.
Я обережно спустилася сходами, щоб нічого випадково не впустити. Чесно кажучи, це було важко, адже через гору білизни у мене перед носом, я майже нічого не бачила, до того ж я з дитинства була ще тою незграбою, через що мені частенько перепадало від виховательок школи. Але коли я проминула останню сходинку і вже повертала в бік пральні сталося дещо невиправне. Щось врізалося в мене на неймовірній швидкості і я впала, а разом зі мною і вся та гора білизни, що я несла.
– Ой, пробачте міс. Ви не забилися, давайте я вам допоможу?
Забравши з обличчя наволочку, яка за іронією долі, приземлилася на мою нещасно голову, я побачила перед собою вродливого юнака з красивими синіми очима. Він зігнувся надімною, простягаючи тендітну білу руку, щоб я могла встати. Я торкнулася своє рукою його руки і повільно встала, але ми ще й досі стояли так, один навпроти одного, тримаючись за руки. Після сором'язливої мовчанки він все-таки відпустив мою руку і відрекомендувався.
– Гарольд Кеннінг.
– Елізабет, просто Елізабет, я працюю покоївкою в пансіоні. А ти один з наших гостей? – безцеремонно запитала я.
– Так, ми з моїм дядечком Ендрю тиждень тому приїхали в Йоркширд, відвідати чудодійне джерело, що недалеко від пансіону.
Дядечко останнім часом себе погано почуває, а лікарі ніяк не можуть зрозуміти чому. Тому це джерело остання його надія.
– Мені дуже прикро, – сказала я з вдаваним сумом, і нахилилася, щоб прибрати розкидану постіль.
– О, я допоможу, – сказав юнак і нахилився слідом за мною, та так різко, що наші лоби стукнулися один об одного.
– Краще я сама, – мовила я, потираючи лоб.
– Елізабет! Незграбне дівчисько, подивись, що ти накоїла! Негайно збери всю білизну і віднеси в пральню, – це був голос місіс Сміт, яка саме спускалася сходами вниз.
– Прошу, місіс, не лайте цю милу дівчинку. У тому, що сталося її провини немає, – вступився за мене Гарольд.
– Містере Кеннінг, не варто виправдовувати це ледащо, – відрізала місіс Сміт. – Пройдіть краще до своєї кімнати, ваш чай вже на вас чекає. Ти ще тут?! – гримнула на мене економка.
– Уже іду, – поспіхом сказала я, зібравши речі.
＊＊＊
– А цей Гарольд дуже милий, чи не так, Елізабет? – з уїдливою посмішкою спитала мене Дейзі, яка, мабуть, стиха спостерігала за всією тією сценою з падінням в холі.
– Звичайний собі розбалуваний багатій, нічого особливого, – сказала я з кам'яним виразом на обличчі.
– Судячи з того як ти на нього дивилася, то по тобі не скажеш, що ти так насправді думаєш, – ніяк не вгавала покоївка, ще й штовхнула мене в бік ліктем.
От нахаба! Зараз я тобі рота закрию.
– А тобі яке до того діло? – скипіла я. – Наскільки мені відомо, тобі подобається Генрі, чи простий хлопець нашій принцесі більше не до вподоби?– А ти звідки знаєш? – обурилася дівчина. – Це все та мала капосниця Поллі. Так? Ну попадись ти мені, язиката Хвесько, я навчу тебе, як тримати язик за зубами.
На лихо малої Поллі, вона саме з'явилася у дверях, жуючу печиво. Її тоненькі пальчики були вкриті шаром цукрової пудри, а в кутку рота виднілася маленька пляма від шоколаду.
– Що я вже не так зробила? – запитала Поллі сумним голосом, і жалібно округлила, мов безпритульне кошенятко, очі. Але очікуваного ефекту ця картина не справила, частково це було через те, що маленька ласунка невстигла добре прожувати останній шматочок печива і її жалісний голосочок прозвучав трішки фальшиво.
– Це ти всім розпатякала, що бачила, як ми з Генрі цілувалися біля конюшні? Відповідай негайно! – гримнула на малу покоївка, добряче ляснувши її по сідницям.
– Ай! – пискнула та. – Я нічого такого не говорила. Елізабет, рятуй, вона зараз мене вб'є, – мовила дівчинка, заховавшись за моєю спідницею.
– Ану йди сюди, – ревіла покоївка. – Умій відповідати за свої вчинки, – сказала Елізабет, наміряючись знову вдарити бешкетницю. Але та так вправно прошмигнула в неї поміж ніг, що дівчина тільки й встигла ахнути.
Маленька базіка з швидкістю дикого гепарда пробігла через усю пральню і я вже чула, як її маленькі ніжки тупали, піднімаючись сходами. Дейзі поспішила слідом за нею, та судячи з криків і лайки, навряд чи з цього щось вийшло.
Зрештою перший робочий день минув непогано. Я до блиску вимила підлогу, прибрала з картин пил, приготувала з Поллі й місіс Сміт вечерю. І навіть сама королева простирадл і наволочок Маргарет, похвалила мене, сказавши, що я швидко вчуся. Але після вечері, коли всі, окрім мене та місіс Сміт розійшлись, а я залишилася тільки для того, щоб помити посуд, на мене чекала непроста розмова.
– Елізабет, – почала економка, – я хочу прояснити сьогоднішню ситуацію з простирадлами.
– О, місіс Сміт, чесне слово такого більше не повториться, надалі я буду дуже обережною... – затароторила я.
– Не перебивай, – урвала вона мене на півслові. – Мова піде не про саму білизну, а про те, що через неї сталося. Я знаю, ти молода й вродлива, але людям такого походження, як ми, не варто випробовувати долю з такими, як вони, – вона зробила акцент на слові "вони". – Тож, Елізабет, люба, пообіцяй, що ти ніколи не плекатимеш марних надій до хлопчини Гарольда і тим паче до містера Бленкінгсайда.
– А до чого тут цей стариган? – випалила я, адже саме таким він мені чомусь тоді здавався. – Вже про кого, як про кого, а от про містера Бленкінгсайда вам точно не варто хвилюватись.
– Ну-ну, – двозначно протягнула стара. – Сподіваюсь, надалі ти не зміниш своєї думки.
– Обіцяю, – з сліпучою усмішкою відповіла я.
Але стара навіть не думала усміхнутися мені у відповідь. Вона мовчки підійшла до дверей і прочинила їх.
– Я серйозно, Елізабет, не повторюй чужих помилок, – наостанок сказала економка.
Я й забула, що колись ця жінка була такою ж юною, як і я. Хтозна скільки любовних історій могла б вона мені розповісти, якби була хоч трішечки говіркішою.
Коментарі
Упорядкувати
- За популярністю
- Спочатку нові
- По порядку
Показати всі коментарі
(1)
Частина перша
Проду
Відповісти
2019-09-23 13:15:50
Подобається