Дощ падав сильний, він стукотів по стрісі, наче вибивав там дірки, прогинав її вниз, щоб утворилися його персональні металеві гори, вимивав сантиметри старезного пилу та бруду в кожній шпарині міста. Було не так страшно, як неприємно від постійного гудіння, яке не глушилося ні телевізором, ні чайником, що закипав раз по разу, ні музикою у навушниках.
- Він же має колись скінчитися, — відповідаю я бабі.
- То як скінчиться, вже нічо не лише!
Він й направду нашкодив не на жарт, побив квіти, збив з дерев цвіт, затопив грядки і вимив ґрунт на бруківку.
- Матка боска! — бралася за голову баба, натягаючи на себе якусь хустку і ховаючи локони волосся всередину.
Я йшла слідом за нею, то ж вся тяжкість ситуацію доходила до мене пізніше, але з емоційним голосінням засмученої жінки. Усі зламані квіти ми складали у великий кошик, щоб достояли в хаті, до пахнули своє коротке життя у теплі. Збирали гілля, розкидані вітром речі, поміняли для собаки ковдру в буді. Вода все ще стікала зі стріхи, падаючи вже і в так величезні калюжі, чи утворюючи нові, чи переповнюючи відра, що мали служити для збору дощової води. Тепер тої збираної води ще довго не буде потрібно.
- Калабаніща! — кричала далі баба.
Зелені стебла донедавна з бутонами, виднілися на половину з-під коричневої калюжі. Дерева облисіли від цвіту, але не повністю, то ж надія на врожай ще залишалася. Білі пелюстки красиво попадали на зелену траву, що здалеку нагадувало “Зоряну ніч над Роною” Ван Гога, але більш реалістично, ближче до нас — людей.
Коли тобі двадцять, і ти все рідше приїжджаєш додому, то не відчуваєш плинності часу, який відбувається там. Лише, як результат, а не процес, помітно, як виросли дерева, як сад став більше схожим на сад, а не на простір із саджанцями, з яких невідомо що буде. Але коли тобі двадцять, ти все ще причетний, невловимо, але прив'язаний до плинності часу цього саду, села і міста, в якому зростав чи зростала. У моїй пам'яті баба була енергійною, молодшою, з меншою кількістю зморшок і рідшою задишкою. І яке ж складне розуміння того, що сад виростає, а баба старіє! Усвідомлення старості на тебе накочується хвилями, грозами, які щойно пройшли у твоєму селі, тебе ніхто до цього не готує, бо всі решту живуть з цим кожного дня, помічають непомітне, вчаться з цим співбути. А ти ні. От і живи з цим.
- Кого там визираєш? — питає баба.
- Та нікого, то я просто.., дивлюся.
- Ні´чого вже дивитися, йдемо в хату.
Баба знову поставила чайник на плиту. Її руки стали тонші, “побабчилися”, земля позастрягала у її нігтях, втерлася з роками в шкіру. І тепер вже не пригадую, чи були колись її руки молодими. Я обрізала квіти так, щоб всі були однакової довжини, рівняючи їх до найменшого тюльпана і поставила у вазу.
- Занеси у свою кімнату, хай око твоє радіє.
Колись давно, я для себе вирішила, що квіти для краси більше зривати не буду. Це рішення прийшло випадково, без якихось на те підстав. Було набагато приємніше споглядати, як вони ростуть, цвітуть і в'януть на грядці. Фотографувати їх після дощу чи поливати, коли тижнями світило сонце і випалювало все життя з ґрунту. Плинність життя квітки у вазі коротше, як маленької свічки, яка ось зараз догорить і від неї залишиться лише міліметр мотузки і чайна ложка розплавленого воску. Безсоромні сподівання втримати красу.