Наступного дня світило сонце і сад скидався тепер більше на новий пуп'янок, у якого є багато шансів на порятунок. Баба поралася біля квітів, але зробити могла ще мало, бо земля була як моє перше кепське тісто для пирогів, більше прилипає до пальців, ніж міситься. А у мене якраз з’явилася можливість натішитися новим велосипедом, який тато вчора купив.

Ми витягли його на вулицю і довго розглядали: висока рама, міцні колеса, 7 передач. Тато проїхався навколо будинку, а потім ще раз. Виглядав більше як завелика дитина для щойно справджених мрій.

- Колеса не сильно прогинаються?

- Ні, все гаразд.

- Тепер ти спробуй.

Я проїхала пару метрів, але було сильно незручно, я ледь досягала до педаль, а руль виявився надто високий.

- Треба опустити сидіння, я думаю. Мені високо.

Тато пішов за інструментами, а я залишилась поруч велосипеда. Перевалювалася з ноги на ногу в очікуванні. Такі моменти з татом — велика рідкість. Невловима єдність, яка між нами утворювалася, робила з нього молодшого на років десять чоловіка, його голос ставав м'якшим, вимова лагідніша і щасливіша. За роки мій мозок навчився вирізняти тони його голосу.

- Я заєбався, — він міг сказати так, що мороз пробігав по шкірі і ти завмираєш, сили є хіба, щоб підвести погляд на його обличчя. Очі ставали як чорні впадини, шкіра лиця сіріла. То ж тепер начувайся, виходь з кімнати крізь стіни, сиди тихо, мовчи, дихай рідше. У такі моменти могло трапитися все, або не трапитися нічого. Сигнал тривоги.

І навіть те, як він повертав ключ у вхідних дверях, говорило мені про його настрій. Коли ключ прокручується майже не помітно, або навпаки, наче він стогне, бо ось-ось надломиться від сили тиску.

- Ми зараз відкрутимо тут, опустимо і прикрутимо. — шепотів сам до себе тато, чим повернув мене зі спогадів.

От так стоячи і споглядаючи, як тато робить мені велосипед зручним, можна вмить зменшитися в розмірах, відчути приплив дитячої радості, передчуттів швидкості і крижаного вітру на своєму обличчі. А коли все було зроблено, я сіла на велосипед і поїхала навколо хати.

- Тепер все гаразд?

- Так, дякую!

Тато відкрив мені ворота і притримав пса, щоб той не втік.

- Ти ключі маєш? — крикнув мені вслід.

- Маю!

Їдучи вперед, минаючи бузкові кущі, розвалені сади і затоплені городи, я подумала: як це непристойно соромно, у свої двадцять, вловлювати секунди щирої батьківської турботи. Ці хвилини — як квіти, що після грози, ми поставити у вазу в хаті. Вони ще є, навіть пахнуть, але більше не ростуть.