У палаті мене зустріли дві сестри близнючки Соня і Домініка, яку усі називають Моня. Вони тут трохи менше року та вже змирились зі своїм становищем
- Ну що, заповіт вже написала? - розсміялась Соня
- Як помру, то поховайте мене на могилі.. Боже, я цей вірш назавжди запам'ятала - зітхнула Моня
- Ну, скоро з Шевченком зустрінешся, передаси йому привіт - сестри розсміялися
Я зовсім розгубилась. Звідки стільки позитиву у смертельно хворих?! До мене підійшла Моня:
- Ну що, розповідай, хто ти така та на скільки до нас
- Ну.. Я Аля, мені 17. Я нещодавно закінчила школу, збиралась поступити до університету мрії, зажити по-справжньому.. Але, у мене сьогодні знайшли рак, в мене є максимум 3 місяці - я тяжко зітхнула та сіла на своє ліжко
Сестри не встигли нічого сказати, бо в мене задзвонив телефон, це була Віка:
- Привіт, як ти? - бодьоро почала вона - Давай планувати, як ми проведемо ці 3 місяці. Ну що, що б ти хотіла зробити?
- Завжди мріяла подорожувати, побачити світ. Покращити стосунки з батьками, знайти хлопця.. Але як це я зроблю з палати? Тому, не знаю..
- Зрозуміло.. Аль, мені треба бігти. З тебе нормальний список "мрій" до вечора, я тобі подзвоню десь о щостій