… Спливли найважчі у житті її, як і багатьох подібних їй, години.
Схилило сонце вже додолу, сяйнуло, зачервонило небокрай своїм останнім променем злотистим й зникло, лишивши міст що кануло в пітьму.
Настала ніч. Та не спокійна вона була.
Адже як тільки, світ погас і люди, що ще лишились у домах своїх почали снути від утоми та поринати в сон.
Сиділи, як і до цих пір, у коридорі, малий заснув і мати щойно ледь-ледь заплющила свої зіниці, коли це раптом свист і гул. Надворі почались прильоти. Ізвідусіль, у світлі ночі почали убачатися  вогні, які шматуючи на клапті небо перетворили місто на содому.
Та з поміж цього грому згуків, лише один почувсь найвиразніше їм, що розлетівся недалеко.
Від гуркоту страшного, повилітали шиби із віко́н, розсипались на землю битим склом.
Одраз ж схопилися вони на ноги. Забувши все попрямували з дому, спустились сходами разом із іншими униз, в підвал, засіли в ньому.
Розташувалися посеред людей в кутку, сиділи мовчки як і решта, просякнуті цілком тим жахом-ляком не в змозі і зронити слова.
А угорі, над ними усіма, як промінь їхньої надії на тлі цього всього жахіття, іскрів хитаючись із боку в бік вогонь, який доносивсь з лампи і при якім в лицях й очах виднівся страх і жах.
І ось приліт неподалік почувся, здригнулися усі зі страху, разом з страхом тим погас й вогонь. Настала темінь безпросвітна, в якій зчинивсь переполох людський-панічний, що налякав усіх. А надто вже дітей, що були поміж них у сховку.
Й на тлі цього́, у вихрі веремії, посе́ред теміні нічної, сиділа спершись об стіну в кутку вона, тримаючи дитину свою, що геть уся зіщулилась з перестраху і притулилася до неї щосильніш. Міркуючи про це як про найстрашніший сон, що снився був йому коли-небудь; хотів щоб цей кошмар скінчивсь щонайскоріш.
І вийняв хтось, немов почув його благання, з кишені був ліхтар. Додав до тьми цієї іскринку світла.
За нею, вслід, по-троху, почали́ стихати люди. І вже за декілька хвилин настала кладовищна тиша. Усі вслухалися у горішні звуки. Що долинали з разу в раз до них, аж до самого ранку, новоприйдешнього світанку.
Настав новий, холодно-мо́розний поранок, пройнявши всіх присутніх дрижаками;
Знадвору долинало мовчазне затишшя, опісля шквалу грому у ночі.
Узявсь хтось із сміливці, і подавсь нагору, поглянути чи все гаразд й спокійно.
Вернувшись за хвилину, їм сказав: “Здається все … Безпечно”.
Сказав й подавсь геть іщез у сірім світлі. За ним повилізали й інші.
І зупинилися усі заклякши, скам’янівши. Поглянули на місто, що бу́ло ще учора, й якого вже нема сьогодні.  Натомість, скрізь, вбачаються суцільні згарища  і румовища. На вулицях димлять будівлі, горять автівки, усе понівечене вщент.
А люди… Люди – їх майже не лишилось. А ті хто залишивсь і уцілів, тепер,мов ті мурахи, метляють все із боку в бік і розбігаються урозтіч.
Прийшли до тями, вийшли з трему і подалися хто куди.
Вона ж вернулася із сином назад до дому свого, у свою оселю.
А в домі холод дворовий ширяє. Зайшла в середину а там на місті кухні, спальні – прірва.
Велика дірка в якій видніється напізруйнований, суміжній дім.
“Мамо, куди поділася це наша спальня разом із кухнею, що були вчора?”
А мати дивиться вперед й не вірить, тому що бачить перед себе.
Не віриться їй в те що дім, її оселя, була була і зникла, канула як і місто все у безвість. В очах збирають сльози,
І пройняло її оте,  тверезе розуміння, що більше тут у цьому домі знаходитися просто недоцільно. Добрала речі теплі, накинула рюкзак на плечі й пішла покинула свою домівку, яку утратила всього лише в одну-єдину мить.
На вулиці спиняла, і питала у подорожніх, що зустрічалися у неї й сина на шляху, про те де тут найближчий сховок.
Довідавшись із вуст одного, що поряд є театр, в якому сховок чималий присутній, подалася до нього, разом з своїм хлоп’ям що увіп’явся в руку.
Минаючи шляхи й дороги, що були всіяні впереміш всім,
від скла відламків і аж до тіл, розпростерлись мертво на дорозі. В калюжі власної крові́.
Й хто зна чи знають про його/її таку кінчину, рідні. А може і вони лежать десь поруч, під шаром пилу і руїни.
Адже в такій безладній м’ясорубці як оця, коли стріляють зумисне, не навмисне в місця де проживає звичай люд, від чого гинуть всі без перебору і підряд.
І хоч би як не намагалася мати, сину очі затуляти, щоб він не бачив увесь цей слід війни навкіл,
Він – бачив, усе-одно він – бачив. Бо таке, від взору, не в змозі сховати й приховати жодная рука у світі.
І ось, нарешті, минувши поле жа́хів, дісталися вони театру.
Зайшли у середину. А там, всередині тьма-тьмуща, таких самих як і вони що полишились тут та втратили усе; лишились лиш з життя своїм.
Та й то життям це складно і назвати, а так просте нікчемне існування, в якому кожна мить ховається за пеленою часу, в якому тебе, можливо і немає зовсім.
Хто може пообіцяти те, що ти сьогодні доживеш до ночі, а надто вже у час, коли надворі брань, щонайстрашніша.
І ось стоять серед всього́ народу цього, що так різниться між собою, єдиний лиш в однім.
Це в тому горю, тій біді, яка прийшла, насунула на них хулою. Забравши все подекуди і навіть більше; покинула на призволяще скніти. Мовляв нехай собі живуть, собі чи мруть, мені яка різниця щодо інших?
Стоять разом в кутку, припершись до стіни. Малий все поглядає в зачудуванні навкруги. Таке вже се для нього дивне і цікаве, а мати, потомлена уся від недостачі сну і нервів, схилила голову, стулила очі лиш на хвильку й не зчулася як впала в сон.