Блог
Всі
Перший пост
Новини, Різне, Особисте
Вітаю читачі та читачки. Мене звати Martin і я вирішив спробувати щось нове, та опублікувати своє експериментальне оповідання. Оскільки я вважаю і є початківець, мені було б дуже приємно отримати якийсь фідбек з вашого боку, задля того, аби побачити свої сильні та слабкі сторони. Або ж, банально збагнути, що те що я пише, є банальним графоманством і жодної літературної цінності у собі не містить. Хай там як, я був би неоціненно вдячний, вашому прочитанню мого оповідання. І хоч воно не велике за обсягом, я все ж вирішив розділити його на частини. які публікуватиму у четвер та неділю. Це власне все. І на останок, як приємна нота у кінці, бажаю вам приємного, направду, читання.
4
164
Книги
Всі
Вірші
Всі
№18
Кінець
Я стою на краю скелі
Позаду прірва, чути звуки
Моря, голодного прибою
Який облизує внизу каміння.
Переді мною вбивця, а у руці у нього гострий ніж.
Я в пастці це – кінець. Нарешті...
Світ завжди був холодним і байдужим, жорстоким і чужим мені.
Тому не дивно те, що зараз
Я отут, на краю бездни, у глухім куті.
Але хіба я не молив його про це
Усім своїм серцем? Змилуватись й убити, спинити біль, страждання,
Душевні муки, банальне серцебиття.
І ось, нарешті, через стільки часу,
Літ;із дня, коли промовив цю молитву, я врешті решт – почутий.
Та не аби-ким, а самим світом.
Що взяв уважив і прийшов,
Набравши цю людську подобу,
Яка стоїть переді мною тут й тепер. Але чомусь чекає.Невже гадає, що я боюся, або що
Передумав? Ехх. Коли вже так,
Що світ не важиться зробити крок
І діяти, тоді це зроблю я натомість.
І закричу, давай, примушу діяти і
Вгамувати лютий, божевільний
Шал, що не дає мені спокою...
Старання ці, передостанні,
На диво, за усе моє життя не були
Все ж намарні, дарма, що Справдились вони лиш тільки
Зараз. Та байдуже.
Адже я й так вже не живець, а мрець.
Із волі не когось, а свої, бо я
Так сам був захотів.
Вважає дехто, що самогубця – це
Слабак. Ну що ж нехай він думає про це отак, хоч я все ж не
Гадаю так.
Оскільки, якщо замислитись,
Бодай на хвильку, мить, побачимо,
Щоби для того, аби піти живому,
Супроти власного життя, потрібно
Силу й волю мати, аби вчинити
Саме так. А це непросто зовсім так.
А ті, хто думає інакше...Ну й нехай.
Нехай же кожен, держиться свого,
Лише щоби не шкодив цим своїм для решти.Спливає час.
Із моря дме холодний вітер,
А з неба накрапає дощ.
Мабуть що скоро буде буря.
На віддалі спалахує вогонь
І ось, нарешті, він робить крок,
Прямує в напрямі моїм.
А я стою і не ворушусь,
Чекаю лиш на той кінець.
Дійшов впритул і зупинився.
Поглянув у глибінь очей моїх.
А я натомість зазирнув в його.
У них побачив не шаленство
Лють чи гнів, а тільки смуток
Й невимовний біль, що каменем
Лягло на серце.
За інших випадків, обставин
Він би не став робить цього
Але тут... Тут він – мусить.
Бо той хто не зазнав від світу
Ані краплини радості, добра,
Або ж такого задля чого варто
Жити, має право, прости будь-що,
Щоправда тільки – раз.Продовжує дивитися на мене
І ридає. Так не кортить робить
Цього йому. Та сльози вже не
Вирішать нічого. Вони лиш
Марнота і більш нічого.
Його рука, як власне ціле тіло, піддалось холоду-страху й Дрижить. Моє ж, напрочуд
Тихе та спокійне. Я розумію,
Що і тут, я мушу помогти йому. Тому я чиню вдруге тут і
Незліченно вкотре за життя
Свій власний, вільний та Свобідний акт.
Хапаю його руку і підводжу до
Грудей своїх опісля глибоко Вдихаю і кажу:
"Будь ласка, я тебе прошу, допоможи мені хоч тут".
У відповідь на це він злегка
Лиш киває і натискає лезом Уперед. Воно проходить
Легко й м'яко. Так наче це одна із Багатьох тих благодать.
І в мить коли те гостре лезо
Цілує холодом своїм моє
Знекровлене й зіпсуте – серце,
Я відчуваю, хоча і на коротку мить. Якесь печіння та коління,
Що переходить плавно в
Холод-сон.
Мої вічі поволі склепаються,
Тож я із останніх сил, усміхаюся
Йому щиро й вичавлюю із себе
Своє останнє , таке щире та
Багатозначне : "Дякую".
Опісля я роблю крок назад і...
І лечу із краю вниз, заплющуючи
Очі, цього разу навічно.
2
3
303
17
Коли я умру, я не буду у раї чи пеклі.
Коли я умру, мене поховають в землі, в дерев'яній коробці.
Ніхто не проллє і сльозинки.
Ніхто не прийде, бо не знає про те що я є, жив поряд з ними.
Коли я умру, я нарешті спочину,
Полишу страждання, думки і тривоги.
Сяйну до небес, але впаду у море.
Втоплюся у ньому ізнову,
Порину із рибами в путь,
Посягати новí, невідомі простори.
Коли я умру, я не попаду
Ні у рай ні у пекло.
Бо для раю самовбивство – це зло. А для пекла занадто вже добре.
Вбити лиш тільки себе, не образивши більше нікого...
Не може у сироти бути хоч хтось.
Хто по-правді жаліє,
Хто по-правді гріє,
У серці до нього любов.
2
0
164
№16
Не плач матінко, не плач батенько, так я уже не повернусь.
Лежу ж бо я тепер вже непорушно, бездиханне
Десь на узліссі, укритий шаром снігу, ґрунтом, не почуваючи нічого.
Але воно не варте того, сивого волосся, ані тих сліз пекучих, що роз’їдають душу.
Я розумію, що вам болить, а надто вже тепер коли ще рана зовсім свіжа, та все ж таки прийміть оце, як є, як дане, що ніяк
Не змінеш й назад вернути не вернеш.
Збагніть, ви мої любі, я радий був би повернутись, та не можу, тому що я уже пішов на поклик вітру, дикими ланами в незвідані світи, з яких назад вже не вертають.
Тому не плачте рідні мої, прошу я вас навстанок
Натомість проживіть життя – за мене… заради мене.
… Не плачте… вже… не треба.
1
0
139
