Пробіглася відлунням сирена ззовні.
Прокинулась зі сну вона. Заворушилися усі й хапцем попростували в сховок.
Подалася й вона з хлоп’ям услід за усіма.
Набившивсь щільно, один до одного впритул – завмерли.
Вслухалися у звуки. Спливла година, утихомирився вогонь.
Підня́лись всі до зали, полишивши той вкриток.
Усівшись на крісла із скраю, щоби не заважати іншим – змовкли.
“Ви звідки?” – промовив голос чийсь із боку.
Пороззиралась в боки, нерозуміючи того, ізвідкілля слова оці донеслись.
Примруживсь як слід побачила, що опріч неї, злегка в тіні
Стоїть дитина, тримаючи за руку когось, проте кого?
“Пробачте… це ви до мене?” – спиталася у постаті у тіні.
“Так” – почулося натомість. “Ми звідси будем родом”. “І ми також”.
“Пробачте, хто ви?”. “Ой точно, що ж це я, пробачте за мою́ негречність” –
Сказала й вийшла, з тіні жінка. “Я бачу що і у вас дитина” – промовила вона та глянула на нього з-за матері його плеча,
Чим дуже засоромила хлоп’я, прикутим зором. “І скільки літ малому?”
“У червні буде сім. А вашій?” “Всього лиш п’ять”…
Порознайомились як слід, розговорились і здружились.
Триматись купки почали разом. Бо ра́зом значно легше, аніж тоді коли ти сам.
Ось так, ця бранькриваво-чорні, забравши так багато, майже все,
Дала натомість інше. Перемежувавши долі двох таких несхожих, різних,
Однакових в однім.
… З тим пір як познайомились вони й тепер були немов ті сестри, робили все разом на благо спільна, задля́ дітей своїх. Адже коли усе гаразд в дитини тоді гаразд і матері його.
Уставши зранку, на світанку, усе ж таки зібрались йти, як то було домовлено між ними, за день чи два до цього. Залишивши дітей у сховку на жінку у літах, яка люб’язно погоди́лась понаглядать за ними. пішли, гадаючи зо так буде безпечніш їм.
Як би ж то знали наперед, що буде потім, тоді б пішли усі разом.
Минули двері, що вели на верх, пройшли проріз у формі арки. Спинилися.
Дивилися навкруг. А навкруги, знадвору, ззовні, усе просякнуте вогнем,
Вогнем та димом, який лежить над містом смогом, та учувається із кожним вдихом. Упевнившись у тім, що зовні тихо, зітхнули, подались вперед.
Минаючи неквапом знайомі вулиці́, проспекти та алеї, не впізнавали зовсім
Їх тепер, настільки сильно вже змінилися вони, не схожі геть на себе.
А щодо міста, то що й казать його уже немає. Лишилися лиш тільки та руїна, як згадка по отім усім. Здавалося що врата до геєни відкрилися на цьому безталанному шматку землі.
І показали лик свій усьому живому, всьому світу.
На вулицяхтепер лежало значно більше, аніж тоді, понівечених, мертвих тіл, яким нічого вже не треба, які віджили тут своє і канули у безвість. Пройня́лись небуттям.
Минувши вулиці, що вкрились жахом тим всебічним, дісталися вони до дому,
Помешкання колишнього її. “О, ні” – сказала й зупинилась перед напів зруйнованим під’їздом. “Що, що таке?” – підбігла і запитала друга.
А біля входу, перед собою узріла тіло зблідле, бездиханне, що почало уже гнисти́. “Ти… ти його упізнаєш?”; “Так, це мій сусід”.
“Принаймні ним колись він був” – ледь чутно проказала, змовкла.
Тоді знічев’я здійняла́сь на ноги і знову впала, пірнула з головою в істерію, а очі вкрилися слізьми
“Ох, як де це мені набридло, остогидло. Як же мені набридла ця війна, яка лиш тільки відбирає все, без жодного розбору. Усе що ти надбав тяжкою працею своєю… Й гаразд уже, як би це було все, та ж ні, ніяк вона не вгомониться і не спиниться, допоки всіх, хто не уцілів та вижив, не погубить, не переб’є з ракет своїх й зведе у братськую могилу… Ох як же я втомилась вже… Терпіти це і жити днем єдиним, не знаючи чи буду завтра взагалі… Як буть мені надалі?...”
Спинилась. Зайнялась плачем.