В мене, як і в кожної людини в житті був вибір - послухати своє серце, тобто почуття, чи мозок - розум? Це питання часто виникає у ситуаціях, коли тиснуть батьки з бажанням найкращого для дитини або ж з бажанням через дитину допрожити втрачені можливості та нездійсненні надії, у виборі між кар'єрою та коханням де вибір між двома головними напрямками життя, виборі між самоповагою та любов'ю... часто воно надзвичайно важке для вирішення, але кожного разу життя підводить нас до цього обов'язкового вибору від якого залежить гілка нашої майбутньої реальності.
Важливо розуміти, що це не те питання де варто спиратись на думку мами, брата, подруги, знайомого бо то буде вибір з їхньої позиції життя та світосприйняття, хоча цей варіант частково може допомогти з його вирішенням, як і.. монетка. Цікавий психологічний трюк якщо відповідь на питання зайшла в тупик. Наприклад, піти навчатися на перекладача як хоче мама, бо це прибутково, престижно та відповідає її очікуванням - орел, або ж решка - обрати психологію яка цікавить довгий час, обрати те, до чого тягнеться душа (зі сторони, здається вибір очевидним, але все ж). Я підкидаю монетку і випадає орел - наче раціонально правильний вибір, але мені не подобається відповідь що сигналізує про те, що я вже зробила вибір але не усвідомила його або не хочу собі в цьому зізнатись.
Якщо ж продовжувати роздуми на тему саме вибору то я, на приклад, часто помічала в себе що серце - те що я хочу, як відчуваю, "куди направляє душа", а розум - як треба, часто як кажуть або вважають прийнятним в суспільстві, в оточенні і обидві сторони в різних обставинах мають право на життя. В ситуації зі спеціальністю, варіант "мозку" теж має право на існування, адже дійсно перспективний, я маю здібності до мов та все інше, але до того часу я вже наслухалась історій про те, що все життя люди працюють на небажаній роботі бо побоялись з різних причин зробити вибір що ближче до душі. В противагу, вибір "серця" був краще для мене з багатьох причин.
Перша з них - з раннього віку мала бажання та тягу допомагати іншим настільки, наскільки я це можу іноді не на користь собі, що потім переросло в більш здорове бажання допомогти розкласти в своїй голові бажане по поличкам з відсіками та маркуванням сторінок. Я часто знецінюю свої емоції та досвід, але в даному випадку вважаю що мала багато поширених та не дуже проблем з саморозумінням, банально пошуком себе справжньої, а не себе бажаної для когось та виліпленої, як я люблю це називати. Я не хотіла, а також в деякій мірі боялась звертатися за допомогою думаючи що пройде саме або ж це не настільки важливо щоб звертатись. Це призвело до пошуку способів самодопомоги способом проб та помилок що для мене в якійсь мірі є приводом для гордості та радості що я змогла. Частково це все і надихнуло мене на цей вибір.
Друга - я вважаю що цей шлях в більшості випадків занадто важкий, щоб проходити його самому, тому я щиро хочу щоб менше людей переживали сам на сам такий важливий і важкий шлях. Від банальної самооцінки, побудови особистих кордонів і впевненості до розуміння хто я справжній і що хочу саме я (а це з моєї точки зору дуже розповсюджена проблема), як жити в злагоді та дружбі зі своїми тарганами в голові, як прийняти себе таким, яким ти є. Звісно ж за умови, що це заважає людині і тільки (включаючи випадки коли це дійсно руйнує стосунки з іншими і т.п.) бо, як говориться - якщо працює то не чіпай. На мою думку тут і зараз я дійшла або досить поряд з позицією прийняття себе такою, якою я є в моменті і особисто мені це значно полегшує життя. Я не боюсь показатись якоюсь неправильною, намагаюсь навіть при перших зустрічах вести так, як хочеться, а не як треба щоб хоча б до мінімуму звести ефект "невиправданих очікувань" у майбутньому і дійсно кайфую від цього.
Третя - я вступила на психолога ще й заради того, щоб краще розуміти себе та людей з точки зору психіки, науки, а не лише емоційного інтелекту та особистого досвіду, вважаю це цікавішим. Допрацювати в собі те, що не змогла сама і можливо побачити те, що потрібно допрацювати. Мені щиро цікаво також досліджувати себе, вивчати себе з такої точки зору і аналізувати разом з цими знаннями своє теперішнє та минуле, у випадку чого корегувати.
Також, можна розглянути ситуацію "сапомовага чи любов". Сама потрапляла в ситуацію з таким вибором і чесно, обираю перше. "Любов все пробачає", або як там кажуть, але я з таким висловом я згодна, але не цілком. Пробачити я можу все, але з людиною не факт що залишусь. Із стандартного - зрада, з нестандартного - ніколи не прийму назад людину яка знецінила мої почуття та емоції навіть коли вони були нераціональними або ж неглибокими для партнера (як приклад мого особисто таргану в голові). Також, як факт (особисто мною підмічений) чим більше на щось закриваєш очі - тим більше буде таких моментів, чим більше будеш прощавати одні й ті самі речі - тим більше їх будуть з тобою вчиняти (за умови що людина не буде змінювати своє ставлення, а люди міняються вкрай рідко в таких ситуаціях. або коли вже занадто пізно). В таких випадках звісно можна і треба (!) розмовляти, домовлятись, обговорювати бо назустріч в більшій чи меншій мірі повинні, на мою думку, йти дві сторони, але якщо чесно, не завжди все працює так, як нам того хочеться. Тому, якщо присутня ситуація яка турбує або "чіпляє за живе" і ні краплі не змінюється - то я задумаюсь над тим, чи варто все це продовжувати, чи варто це моїх нервів, переживань та надій. Я намагаюсь завжди підходити з розумінням та йти на зустріч коли це потрібно, але якщо це роблю лиш я, то навіщо це все?
Як на мене, тема з чуттєвим та раціональним доволі сильно впливає на майже всі сфери нашого життя і найважливіше тут знайти баланс між ними, золоту середину. Жити лише за почуттями - може для когось непоганий вибір, але мені не пасує. Жити лише раціональністю теж не моє. В залежності від питання, від мого стану і т. п. співвідношення між ними може бути різним, але одне незмінне все ж є - враховується завжди дві сторони думки і по можливості знаходиться компроміс.