Якщо бути відвертою, то я і зараз не можу сказати що до кінця розгадала всі потаємні кутки своєї душі, але дійсно прагну до цього. Для мене пізнання справжньої себе стало захопливою подорожжю фібрами своєї душі, подорожжю між страхами та болем, між щирістю та безмежною добротою. Це виявилося важкою, але занадто різнобарвною та хочеться сказати різнотекстурною дорогою в якої напевно немає кінця, але не дивлячись на це я не хочу спинятися та відходити назад. На разі я дійсно люблю та приймаю себе такою якою я себе відчуваю, сприймаю, ту яку я відкрила на момент "зараз", але так було не завжди.
Суспільство та можливо наш менталітет змусив повірити у власну неповноцінність, недосконалість та в якійсь мірі потворність. Я пам'ятаю дійсно багато моментів коли страшно бажала змінити свій зовнішній вигляд якщо починати з занадто поверхневого та простого.
Я дивилася у дзеркало та мріяла бути русявою або рудою, а не шатенкою, мріяла мати інший ніс, інші губи, іншу форму обличчя, фігуру, колір очей та навіть інші ступні ніг. Я не могла якийсь час сприймати себе без макіяжу, без масок в телефоні, не могла побачити красу в собі такій яка я є, а не такою як на обкладинках журналів. Думаючи про це зараз я розумію що в мене не було реального бачення себе, це було так, ніби я дивилася у "криве" дзеркало, які є зазвичай у кімнаті сміху. Із найбільш яскравих моментів впливу соціуму на моє сприйняття зовнішності була ситуація коли я дивилася на своє відображення і думала про зменшення губ та носу. Ніс був для мене особливо болючою темою після того як я надивилася в інтернеті "ідеальних картинок" та була під великим впливом що я повинна бути такою як більшість, як хоче бачити мене суспільство. Я вірила в те, що він занадто широкий, незграбний, негарний. Що цікаво, всі свої "недоліки" в зовнішності сприймалися лише через призму бачення себе для себе ж, не для інших. Тобто навіть коли я комплексувала через ніс я його не ховала, не прикривала, але для себе продовжувала бачити його не таким. Також я особливо не сприймала свій колір очей через те, що він "занадто звичайний", нецікавий як наприклад сині або зелені очі. Я заходила на сайти що пропонують різноманітні лінзи, цікавилася про операцію про зміну карого кольору очей на синій назавжди, застосовувала якісь фільтри щоб колір був "цікавіше". Я завжди несвідомо порівнювала себе з кимось, шукала та знаходила недоліки та знаходила потворність в собі знову і знову. Для мене зараз є великим подивом що я дійсно прикопалася навіть до своїх стоп і вважала їх негарними, не хотіла показувати, хоча маю звичайні, акуратні ноги. Навіть зараз дивлячись на фото з того часу я бачу шалену невпевненість в собі та відчуження навіть на зовнішньому рівні, чітко бачу по очам. Також якщо говорити вже за тіло, я не могла цілісно та об'єктивно оцінити свою фігуру і звісно ж прийняти її. Я маю фігуру пісочний годинник з добре вираженою талією, але у відображенні я бачила себе буквально квадратною без натяку на якийсь вигин. Навіть коли я була для себе худою я думала що я жирна, неприваблива, що недостатньо худа і починала їсти по разу в день, сидіти на інтервальному голодуванні або ж зривалась і переїдала до нудоти маючи при цьому досить худу статуру для своєї будови тіла. Я всюди більшу частину свідомого життя чула що мені треба худнути, треба менше їсти, треба, треба... Тоді я про це не думала, але потім все ж ця думка з'явилася в моїй голові - кому треба?, для чого треба?, коли нарешті буде достатньо?. Передивляючись переписки того часу та згадуючи деякі ситуації я щиро дивуюся що вважала себе занадто жирною, занадто широкою, незграбною.. Залишки цього "чудового" досвіду переслідують мене й досі - я навіть зараз не до кінця налагодила свої стосунки з їжею, намагаюсь слухати своє тіло. Також доволі відчутним для мене стало те, що "конвенційно" гарною знайомі та незнайомі люди сприймали мене лиш в більш худому стані що лише посилює деяку стереотипність думок, як на мене.
Якщо говорити про внутрішній план, то як будь-хто з вас знає є "поділення" емоцій на дві категорії - позитивні або негативні, а якщо більш глибше зрозуміти це поняття то прийнятні та неприйнятні відповідно. У випадку з дівчатами більш неприйнятними є злість, агресія, у випадку з хлопцями так звана "слабкість" - сльози, сум, розпач. У моєму баченні та сприйнятті світу важливі всі емоції, неможливо зрозуміти цінність радості не переживши відчай та сум. Кожна емоція існує для чогось як біологічно так і психологічно, наш організм доволі розумний щоб тримати в собі дійсно непотрібні навички та речі скрізь довгі роки існування виду хомосапіенс.
На мене несвідомо тиснуло нічим (маю на увазі логічно та обгрунтовано) не підкріплене "правило": злість - погано, сльози - слабкість, говорити про біль - низькість. З часом додалось ще одне, але про нього згадаю пізніше. Раніше я страшно боялась неприйняття та відокремлення мене від соціуму, тієї соціальної групи в якій я знаходилася в той період життя. Я тупо змусила себе повірити у те, що я не відчуваю всього переліченого вище, хоча з дитинства я максимально емоційна та чутна, відчуваюча та вразлива натура. Напевне включно через це я вчасно не почала будувати особисті кордони та багаточисленні пунктики "зі мною так не можна", бо злість нерідко як раз про те, що порушуються особисті кордони, неважливо фізичні чи емоційні. З часом я почала все більше і більше подавляти "небажані" емоції і робити вигляд наче нічого не сталося навіть не задумуючись чим це закінчиться для мене. Ось, про що я говорила вище, що теж додалось до цього всього переліку. В один момент життя я знайшла для себе "прекрасне" та надзвичайно розумне рішення як вберегти себе від болю - я щиро побажала та попросила у когось вищого нічого не відчувати. Це було фатальною помилкою про яку я частково жалію. Я не сумую за людьми, за якимось періодом життя, я страшно сумую за можливістю відчувати це життя навіть в "негативних" та болісних моментах на повну, так, як могла раніше. Тоді для мене це було покаранням, тяготою, але зараз для мене це одна з найбільших цінностей та з якоїсь сторони дар який я на якусь частину втратила. Але я не опускаю руки та вірю що колись, а бажано не через величезний проміжок часу я поверну собі цю можливість, цей дар, як я його назвала бо це реально надзвичайна цінність в моїх очах.