Якщо бути відвертою, то я і зараз не можу сказати що до кінця розгадала всі потаємні кутки своєї душі, але дійсно прагну до цього. Для мене пізнання справжньої себе стало захопливою подорожжю фібрами своєї душі, подорожжю між страхами та болем, між щирістю та безмежною добротою. Це виявилося важкою, але занадто різнобарвною та хочеться сказати різнотекстурною дорогою в якої напевно немає кінця, але не дивлячись на це я не хочу спинятися та відходити назад. Наразі я дійсно люблю та приймаю себе такою, якою я себе відчуваю, сприймаю, ту яку я відкрила на момент "зараз", але так було не завжди.
Суспільство та можливо наш менталітет змусив повірити у власну неповноцінність, недосконалість та в якійсь мірі потворність. Я свято вірила в це, тому що це спершу йшло з середини, а оточуючі лиш підтверджували мої думки. Я дивилася у дзеркало та мріяла бути ким-небудь, лиш не собою. Інший колір волосся, інші очі, ніс, фігура... Я завжди бачила красу в інших, лиш не в собі. Думаючи про це зараз, я розумію що в мене не було реального бачення себе, це було так, ніби я дивилася у "криве" дзеркало, які є зазвичай у кімнаті сміху. Ніс був для мене особливо болючою темою після того як я надивилася в інтернеті "ідеальних картинок" та була під великим впливом що я повинна бути такою як більшість, як хоче бачити мене суспільство. Я вірила в те, що він занадто широкий, незграбний, негарний, порівнювала себе з якимось примарним стандартом краси. Як і всі, я завжди несвідомо порівнювала себе з кимось, шукала та знаходила недоліки та підтверджувала потворність в своїй голові знову і знову.
Зараз дивлячись на фото з того часу я бачу шалену невпевненість в собі та відчуження навіть на зовнішньому рівні, чітко бачу по очам, позах на фото, по скутості. Це доволі популярна тема, але все життя в будь-якій вазі я чула що я жирна, що мені треба худнути з усіх боків - у школі, за столом з родичами, вдома. Це сильно вплинуло на мене - я їла по разу в день, могла не їсти взагалі, сиділа на інтервальному голодуванні, бувало що змушувала себе думати що не хочу їсти, голодувала і звісно ж потім зривалась. В якийсь момент ці всі махінації привели до результату - я дійсно схудла та була стрункою для своєї будови тіла, але мені цього було недостатньо, я хотіла ще. Навіть в ідеальній своїй вазі я дивилась у дзеркало і бачила себе квадратною, непривабливою, недостатньо худою для того, щоб мене нарешті сприйняло суспільство. Всі вважали для себе обов'язковим сказати що я жирна наче я ніколи не дивилась у дзеркало, особливо ті, хто генетично більш схильний до худоби і не приділяв для цього ні граму зусиль. Я й далі чула що мені треба худнути, треба менше їсти, треба, треба... З часом все ж з'явилася думка - кому треба?, для чого треба?, коли нарешті буде достатньо? Залишки цього "чудового" досвіду переслідують мене й досі - я навіть зараз не до кінця налагодила свої стосунки з їжею та тілом.
Якщо говорити про внутрішній план, то як будь-хто з вас знає є "поділення" емоцій на дві категорії - позитивні або негативні, а якщо більш глибше зрозуміти це поняття як воно є в суспільстві, то прийнятні та неприйнятні відповідно. У випадку з дівчатами більш неприйнятними є злість, агресія, у випадку з хлопцями так звана "слабкість" - сльози, сум, розпач. У моєму теперішньому баченні та сприйнятті світу важливі всі емоції, неможливо зрозуміти цінність радості не переживши відчай та сум. Кожна емоція існує для чогось як біологічно так і психологічно, наш організм доволі розумний щоб тримати в собі дійсно непотрібні навички та речі скрізь довгі роки існування виду хомосапіенс. На мене несвідомо тиснуло нічим (маю на увазі логічно та обгрунтовано) не підкріплене "правило": злість - погано, сльози - слабкість, говорити про біль - низькість. Я страшно боялась неприйняття та відокремлення мене від соціуму, тієї соціальної групи в якій я знаходилася в той період життя хоча я ніколи повноцінно в неї і не входила. З дитинства я була максимально чутливою, емоційною, вразливою натурою що завдало мені не мало проблем. В ті моменти коли мене ображали, завдавали болю я не могла постояти за себе і попросити допомоги мені було соромно. Щоб якось вижити в цьому світі я вирішила що найкращим рішенням буде тупо змусити себе повірити у те, що я не відчуваю всього переліченого вище, що я залізна леді і завдати мені болю задачка не з легких. По суті, це подіяло, але взвалило на мої плечі більше ваги та нещирості до себе бо в той момент я не побудувала ще цю раціональність та залізність, а лиш успішно грала в неї перед іншими.
Напевне, включно через це все я вчасно не почала будувати особисті кордони та багаточисленні пунктики "зі мною так не можна", бо злість, яку я подавляла, нерідко як раз про те, що порушуються особисті кордони, неважливо фізичні чи емоційні. З часом я почала ще більше подавляти "небажані" емоції і робити перед собою вигляд наче нічого не сталося навіть не задумуючись чим це закінчиться для мене. Не буду тримати інтригу, закінчилось це все важким моральним станом та меншим розумінням що ж я врешті решт зараз відчуваю. В моменти "відкату" хотілось просто постійно плакати щоб хоч якось випустити все, що ховалось місяцями. В один момент життя я знайшла для себе "прекрасне" та надзвичайно розумне рішення як вберегти себе від болю - я щиро побажала та попросила у когось вищого нічого не відчувати. Це було фатальною помилкою про яку я частково й досі жалкую. Я не сумую за людьми, за якимось періодом життя, я страшно сумую за можливістю так само відчувати це життя навіть в "негативних" та болісних моментах на повну, так, як могла раніше. Тоді для мене це було покаранням, тяготою, але зараз для мене це одна з найбільших цінностей та з якоїсь сторони дар який я на якусь частину втратила. Але я не опускаю руки та знаю що колись, а бажано не через величезний проміжок часу я поверну собі цю можливість, цей дар, як я його назвала бо це реально надзвичайна цінність в моїх очах.
Емоційність та вразливість, чутливість від яких я так тікала стали для мене бажаною ціллю та частинкою себе, яку б я хотіла повернути. Дивлячись на весь цей шлях та перебудовування все ж вважаю що все що було зроблено - правильно для мене, хоча б в той момент. Якщо б я не зробила, не прожила це все - то була б не я і не змогла б в цьому минулому "недоліку" віднайти теперішню цінність. Всі помилки були моїм шляхом до чогось кращого і через них я з часом розуміла куди все ж таки мені краще йти. Раніше я себе сварила за все це, вважала себе дурою, якщо говорити відверто, але я вдячна тій собі за досвід, за мужність яку вона проявила щоб захистити себе та адаптуватись до оточуючого середовища, щоб не страждати далі. З 17 років моєю ціллю стало стати собою, як би це смішно не звучало, повернути себе собі. Віднайти межу мій моїм справжнім нутром та необхідною мірою для виживання.