Це літо 1996 року. Я та мій брат гралися на вулиці, такі малі, не тямущі... Якими ж безтурботними ми тоді були. Моєму брату Сергію усього 7 років від роду, а мені цілих 12! Пам'ятаю як гордо та серйозно я до цього ставився, я відчував себе таким дорослим, сильним... Наші батьки, чудові люди, кожне літо відправляли нас до бабусі. Так було економніше, свіже повітря села, а бабусі яка радість ще й яка допомога з хазяйством, як не крути одні плюси, ну краса!
        Але, звісно, не для мене. Я був пан проханий, міський, куди мені барахтатися в багнюці, вибираючи картоплю? Але мама моя була жінка непохитної волі, треба значить треба!
        Ось ми з братом, сидимо за парканом. Він пинає свого м'яча, через який ми і вимушені сидіти на задвірках. Бабця напрочуд довго терпіла витівки м'яча-безкештника, десь 5 розбитих вазонів поспіль. Я був обурений, коли мене змусили пересісти з м'якого дивана на тверду лавку з напівгнилої дошки, але мусив слідкувати за братом. Часи зараз такі, страшні і темні.
— Гей, лови подачу! — немов би розганяючи всі мої думки, Сергійко кинув мені свою вогненну подачу.
      Бум...! Від такої несподіванки я навіть не встиг ніяк відреагувати і м'яч смачно врізався в моє обличчя і з рештою виявилося, що моє обличчя не погано грало би у волейбол, подача була така сильна, що м'яч в мить перелетів через сусідський паркан.
— Ну і що це за викрутаси такі? Навіщо ж так з ненацька! — трохи підвищив голос я на брата, можливо через біль у районі носу, а може через хвилювання, а чи не розбив наш бешкетник щось сусідська... або ще гірше, чи не розлютив якусь злу сільську ворожку?
      Перший варіант я в мить зміг відкинути, адже звуків битого скла я наче не чув... Тай злих прокльонів відьми чути не було, тим не менш я почув тихе сопіння. Сергійко розплакався.
— Ну все, все, не плач, вибач, що накричав, це я винен, що зовсім з тобою не грав, лише ґав ловив... — я простягнув руку до брата та погладив його по бембешці, — ну от що з тобою робити, цей твій прийом зовсім не чесний, змушуєш мене тута свою провину відчувати.
— Вибач... — просопів він, підійшовши ближче.
— Ну все, досить соплі вішати, гайда краще м'яча вивільнять!
        Сергійко вмить перемінився і побіг стучати в сусідську хвіртку, але мені і досі було трохи боязко... Факт існування злої відьми ворожки за цим високим бетонним парканом ніхто не відміняв! Я силоміць став відганяти дурнуваті думки, дивлячись на те, як малий плаксій без жодного боягузтва відчинив хвіртку, мені навіть стало трохи соромно за ці думки, коли я побачив чудові, доглянуті квіти, красивий та акуратний будинок.
     Насправді я бачив пару раз нашу сусідку, тітку Галю, але ніколи навіть і уявити не міг, хто жив за цим непрохідним парканом, тому вночі, перед сном, дивлячись у велике вікно на сусідський паркан я уявляв всяке страшне, не справжнє...
      Біля нашого м'яча сиділа дівчинка, вона розгойдувала його зі сторони у сторону, знову і знову... Темні пасма волосся, прикривали її спину, так, що світло-зелений сарафан майже не було за ними видно. Вона була десь мого віку, може трохи молодша, хто зна? Дивно, що бабуся ніколи не згадувала про нашу сусідку, адже ми могли проводити час разом і може наші канікули були б втрьох не такими нудними.
— Дівчинко, це наш м'яч... Ми з моїм братом, той-во, хотіли вибачитися, що випадково закинули його до вас, ми не навмисно, — сказав Сергій.
       Але на диво, вона навіть не подивилася в нашу сторону... Усе сиділа і розгойдувала м'яч, я навіть ненароком подумав, що вона привид, або ще хтось з потойбіччя...
      На її обличчя впав неслухняне пасмо кучерявого волосся, так вона була схожа на ті вінтажні фото з американських журналів моєї мами, найчастіше їх використовували для реклами чогось дитячого, наче саме так і виглядає щасливе дитинство. Моя б бабуся точно сказала б, що дівчинка, немов "жива лялька". Можливо американці з системою образів таки не помилилися...
        Побачився, що сусідка і далі не реагує на наші слова, я нерішуче підійшов і навіть наважився доторкнутися до плеча дівчинки-ляльки. Тоді дівчинка в мить підірвалася з місця, трохи налякана та згодом зніяковіла. На мить я подумав про те, яка вона гарна... Ярко-червоні тонкі губи, обличчя вкрите ластовинням, особливо ніжний, тонкий носик з горбинкою та пухкі щоки, чорні брова, що від здивування здійнялися будиночком та великі каро-янтарні очі, відблиски сонця в яких грали, немов сонячні зайчики... Вона була не висока, трохи нижча від мене.
      Дівчинка усміхнулася нам, так нічого і не відповівши. З рештою, я прокашлявся від того, як довго ми стояли тут на місці просто розглядаючи один-одного. Дівчинка підняла руки до гори і почала активно жестекулювати. Не треба бути генієм, аби зрозуміти такі прості жести... Від вуха до низу, руки нахрест, це означало «Я не чую».
      Мій брат з сильним подивом дивися на на неї. Я вже бачив людей, що говорили в громадському транспорті таким чином, моя мама вчила мене бути ввічливим і з особливою повагою ставитися до таких людей, ніколи не сміятися і не кривлятися. Але це і так було для мене малого зрозуміло, я і поняття не маю як це, не чути світу навколо себе... Окрім поваги і захоплення жагою до життя таких людей, марно і шукати інші емоції.
        На ґанок вийшла жінка, років 30, тоді я одразу подумав, що це мама дівчинки. Вона встала за спиною дівчинки, та в свою чергу декілька разів подивилася, то на мене з братом, то на свою мати. Вони вдвох із жінкою обмінялися декількома жестами. Дивовижно, що жінка рухала губами, наче допомагаючи собі в спілкуванні жестами, але жодного звуку... Тиша.
— Хлопці, ви ж онуки Марії Павлівни? — спитала жінка.
— Так, ми в неї тут кожне літо, — сухо відповів я, перебираючи все, що побачив у голові.
— А ми тута в м'яча грали... І випадково до вас закинули, прийшли попросити пробачення, ми не хотіли, — з посупленою головою відповів мій брат.
— Ну, головне, що нічого не зламали, — усміхнулася жінка. — Бачу, ви познайомилися з Гануською, мене звати Олена Миколаївна, можна просто тітка Лєна.
       Так я дізнався її ім'я, Ганна... Вона стояла, усміхаючись нам із братом, а в її очах все так само гралися сонячні відблиски.
— А чому вона не балакає? — сказав зненацька мій брат.
       Мені зненацька стало так соромно тоді. Таке краще не питати, це не тактовно, і... Ну словом, не правильно! Але моєму брату все зійшло з рук, ну він же малий ще, що з нього взяти?
— Про таке не питають, дурбелик, — прошипів тихо я.
— Нічого страшного, — трохи сумно сказала жінка, — я поясню. Справа в тому, що Аня не чує з народження і говорити також не може.
— Справді не може? — з подивом відповів малий.
— Так, сонечко, не всім дається така можливість з дитинства, говорити, чути, бачити, ходити... Таке буває, — терпляче пояснила жіночка.
— Вов, мені так шкода таких людей! — щиро відповів мій брат, дивлячись на мене. — А їх можна якось вилікувати? — з надією подивися він на жінку, а потім на Гану.
— Нажаль, не можна, — тяжко видихнула жінка, дивлячись у небо, — маю надію, що колись вчені знайдуть ліки від цього всього, лишень би дожити.
— Ну, нам з братом вже час, бабця буде нервувати. До побачення,— я взяв брата за руку, другою схопив м'яча і вивів нас.
      Коли я вийшов на вулицю, то відчув дивне полегшення... Більше брат не спитає про всілякі дурниці і не поставить мене в дурне становище.
— Гей, ну і чого ти знов починаєш, Вов... — заскиглив Сергійко.
— Не треба заважати чужим людям своїми питаннями. Міг би і мене потім запитати, я б тобі все пояснив!
      В одну мить ми з братом повернули голови, мов справжні роботи, до нас на зустріч підійшла мати Ганни.
— Хлопчики, ви якщо що – приходьте до Ганночки погратися, а то вона тут зовсім одна. Я зайнята домашніми справами, а муж працює в тракторній бригаді, додому пізно вертається. А так вона не сама буде, і мені спокійніше буде. Ви їй сподобалися. А я вас пригощу солоденьким, згода?
— Ну... Добре, тільки бабусі скажемо, — відповів я, насправді я був навіть радий, не знаю чому саме – цукеркам чи новій подрузі.
      Ганна на прощання помахала нам рукою, наче проважала в довгу дорогу. Тоді маленький будиночок з сіро-білими стінами став зникати з нашого поля зору, а брат сердито профиркав:
— От бачиш, їй грати ні з ким, а ти зі своїми йдемо-йдемо! Треба з нею бути, а то вона тут на самоті зовсім знудиться.
       Мій брат завжди був таким, добрим до всіх та і відношення до всього в нього було не по дитячому серйозне, іноді навіть він вів себе більш відповідально, а ніж я. Завжди наполегливий, справедливий, справжній лідер.
— Вибач, але такі питання не варто задавати ось так зразу, це не добре.
— Але ж ми до неї в гості ще прийдемо? Я хочу погратися з Ганною, — ігноруючи мою відповідь продовжив брат, він так хотів дізнатися про неї більше, чого гріха таїти, я б теж був не проти цього.
       В селі у нас було мало знайомих, хоча я був тут не один раз, жодного місцевого жителя так і не зміг запам'ятати в обличчя. До того, як Сергійко не підріс, мене тут не залишали на такий довгий час, мама мала стежити за братом, тому, зазвичай, я бував тут пару днів, допомогав бабусі, а потім назад у місто.
— Та, підемо-підемо... — видихнув я з деякою ноткою роздратованості, — Не хвилюйся ти. Що ти так до цієї дівчинки прилип... Кажу ж, треба бабусі сказати.
— Ну тоді гайда бігом! — нетерпляче сказав той, стрибаючи з боку в бік, по всій вулиці, Сергійко.
      Пам'ятаю, як ми зайшли в будинок до бабусі, як пахло там овочевим супом. Сергійко одразу підбіг до бабусі питатися її про все підряд, на мить мені здалося, що він забув про сусідську дівчинку, але це було не так. «А можна нам піти погратися з сусідкою Ганною?» – пролунало дуже голосно це. Бабуся усміхалася, і мені було все зрозуміло, звичайно, що можна, але тільки після кількох настанов. Я тоді зовсім не розумів ці всі хвилювання батьків, бабусі та всіх інших. Я вважав себе достатньо дорослим, щоб розуміти такі прості речі, тому справедливо думав, що ці настанови радше були для мого брата, а не для мене.
       На мій подив, бабуся відпустила нас доволі швидко, мій брат був неймовірно цьому радий, а я скоріше йшов чисто із цікавості і від нічого робити.
     Коли ми зайшли у двір, нашим очам знов відкрився чудовий пейзаж з біло-сіримм стінами та центром цієї картини була дівчинка, що сиділа на ґанку, пестячи маленьке кошеня. Ганна повернулася до нас з такою ніжною і доброю усмішкою, що одні спогади про неї зігрівають все моє тіло.
       Спочатку я відчував себе не на своєму місці, тоді я був сором'язливим хлопцем, але мій брат був навпаки відкрит світу, зажди напоготові прийняти всіх підряд і записати їх в ряди своїх товаришів. Іноді я заздрив такій його самовпевненості та неупередженості, таке ще ввічливо називають – дитячою безпосередністю.
       В кінцевому підсумку ми були в дівчинки Ганни тоді цілий день, час промайнув так непомітно, я і не помітив як моя сором'язливість зникла за теплим та дружнім настроєм і хоча ця дівчинка не могла говорити, вона була для мене цікавішою від усіх моїх однокласників. Спілкувалися ми за допомогою зошита та олівця, бо мови жестів я тоді не знав. Пам'ятаю, як ми по декілька разів стирали грифель з аркушів, аж до самих дірок, знову і знову.
        З кожним днем я все сильніше прив'язувався до Ганни, я навіть не помітив, як став проводити з нею та братом майже увесь час, але на диво, мені зовсім не набридало. Неможливо й передати наскільки сумним було тоді те прощання. За це літо дівчинка на ім'я Ганна стала для нас як сестра.
       Після цих канікул і я, і мій брат з нетерпінням чекали наступного літа. Сергійко весь час говорив про Ганну, тоді вона цікавила його найбільше за все, ми обидва дуже сильно до неї прив'язалися.
        Не дивно, що канікули стали для нас важливіше школи, а село стало важливіше за місто.
     Одного разу мій брат захворів і батьки вирішили відправити мене самого, на допомогу бабусі. Мені вже виповнилося 16 років, але впевненості я так і не мав, дивно було сподіватися, що вона з'явиться сама із віком, тому я довго ненаважувся сам піти до Ганни, без мого брата, але ввечері я все-таки взяв себе у руки і пішов.
      Вона сиділа на ґанку, наче в той самий день, коли ми вперше пішли гратися з нею, звичайно Ганна не почула звуку відкриття хвіртки, зате вона чудово мене бачила. Її вуста були червоними і прекрасно тонкими, а очі наче з найдорожчого янтарю в світі. За стільки років дівчинка Ганна стала прекрасною дівчиною.
      Вона усміхнулася, побачивши мене, випустила кота з рук та міцно стисла мене в обіймах, щось в середині  змінилося, охопило дивне відчуття тепла, ейфорії, радості? Щоб це не було, я не хотів більше прощатися з цим.
      За ці пару років, я встиг самостійно опанувати мову жестів, все для того, щоб вміти розуміти її. Вона випустила мене зі своїх обіймів та засипала мене питаннями «Я сумувала. Чому ти довго не приходив? Де Сергійко? Все добре?».
     Коли я розповів про брата, її обличчя було повне жалю, спантеличене, але я швидко розвіяв її страх, повідомивши, що з ним все добре. Мені завжди було так цікаво спостерігати за змінами в її міміці.
       Ганна запропонувала піти на пагорб, де ми зазвичай грали, коли були поменше. Ми сіли на траву, чи варто казати наскільки гарним був захід сонця в той день? І так ми сиділи тоді, поки Ганна не встала. Вона схопила свої балетки та хитро посміхнулася до мене. Я знав цю посмішку, як ніхто інший, це могло означати лише одне: «Наздожени, якщо зможеш!».
     Вона босоніж бігла по траві, а я намагався наздогнати її. Але це було марно, я так і не зміг її схопити, доторкнутися. Вона завжди бігала краще мене, можливо вся справа в сільській екології. Я завжди думав про те, що вона могла бути чудовою спортсменкою.
      Коли ми нарешті дісталися її будинку, ми вдвох, стомившись впали на траву. За цей час небо з ніжно-рожевого наповнилося темно-синьою фарбою. Я повернув своє обличчя до неї, вона дивилася прямо на мене, я відчував її тепло поряд. Я хотів був взяти її за руку, але швидко зрозумів, що тоді не зможу сказати те, що так довго хотів. «Я кохаю тебе». Ганна ще раз усміхнулася, поцілувала мене в щоку і швидко здійнялася з місця. Скільки ж енергії у цієї дівчини? Я закарбував цей момент назавжди в пам'яті, як один із найважливіших для мене.
        Несподівано нашу ідилію хтось посунув своєю тихою ходою. Це була Олена Миколаївна. Мама Ганни зробила нам зауваження за те, що ми сиділи на холодній землі. Я не знав, чи бачила вона як Ганна мене поцілувала.
        Наприкінці літа я пообіцяв їй, що обов'язково повернуся до неї після навчання. Ту ж обіцянку я дав і собі. У результаті після кількох років навчання та армії я повернувся до села. За ці роки багато чого сталося. Моя бабуся померла і її будинок спорожнів. Будинок, в якому я провів найкращий час свого життя, – літні канікули. Я відкрив двері в дім і увійшов. Усередині все було вкрите пилом, мені тоді стало так сумно на душі. Я згадав бабусю, як тут було затишно колись, як завжди пахло смачною домашньою їжею, працювало архаїчне дротове радіо, ті безтурботні літні дні та Ганну.
       Але я приїхав не лише заради спогадів, я був тут заради неї. Я нарешті зважився зробити пропозицію. Таким рішучим я ще ніколи не був. Я довгі роки плекав надію, що одного разу я зможу прийти до неї і ми ніколи не розлучимося знов – проживемо разом ціле життя.
І ось я підійшов до старої хвіртки. Вона була тоді темно-зеленого кольору. Хвіртка відкрилася зі скрипом. Будинок з біло-сірими стінами був таким, як і в моїх спогадах.
На порозі будинку я зібрався з думками і постукав. Двері відчинила мама Ганни. Це для мене було і не дивно. Вона не почула б стукіт у двері. Жінка не впізнала мене одразу, а потім запитала:
— Вова? — її мати була тоді дуже здивована.
— Так, я. Добрий день, пані, це вам, — я простяг їй букет квітів, який заздалегідь купив.
— Аню привести? — на її зморшкуватому обличчі сяяла усмішка, вона була рада моєму візиту.
— Так, будь ласка, — я був серйозно налаштований, але моє серце немов було ладне вистрибнути з грудей.
       Олена Миколаївна швидко вирушила до будинку, залишивши двері відчиненими. За мить Ганна стояла на місці своєї матері. Вона була чудовою. Її волосся було зібране в косу, а сукня від вітру розвивалася в різні боки. Несподівано для мене вона заплакала, ніби не вірила, що я зараз тут. Але я був тут перед нею і більше не хотів її залишати.
       Я став на одне коліно і простягнув їй обручку. Все це відбувалося майже в абсолютній тиші, хіба що схлипи її та матері, що стояла за нею руйнували це. Дівчина дала мені свою руку і я одягнув на неї обручку. Вона опустилася навколішки поряд зі мною і простягла руки до мого обличчя, притягаючи мене до себе, поцілунок. Якими ніжними були її губи!
      Вона встала і сміхнулася, як завжди посміхалася. Ми трималися за руки і дивилися один одному у вічі. Я зрозумів тоді, що вона посміхається, бо нічого не може сказати. А може, й не хоче. Мені також не хотілося говорити. Ми розуміли один одного душею, серцем і абсолютно без слів. Жести зачекають. У мене ще буде можливість вразити її, але зараз, хоч Ганна і не могла вимовити жодного звуку, тиша її голосу була для мене найгучнішою у цілому світі.