У далекому королівстві, прихованому серед високих гір і густих лісів, жила чарівна принцеса Філія. Її краса була настільки неймовірною, що навколо неї розцвітали квіти, а її доброта торкалася сердець усіх, хто її зустрічав. Вона була світлом для свого королівства, але в її серці завжди було місце для ще більшого кохання.
Одного разу, під час великого фестивалю, до королівства прибув молодий музикант на ім'я Маріан. Він був мандрівним артистом, який грав на лютні такі мелодії, що кожна нота проникала в самісіньку душу слухача. Коли він вперше побачив Філію, його серце затріпотіло, як струна на його інструменті.
Їхня зустріч була як доленосний спалах. Вони знайшли одне в одному те, чого шукали все життя. Маріан, з ніжністю у голосі, грав для Філії мелодії, які говорили про його почуття краще за слова. Вони проводили разом багато часу, розповідаючи одне одному про свої мрії та сподівання. Кожен погляд, кожен дотик зміцнювали їхнє кохання.
Але одного дня Філія захворіла на невідому хворобу, яка швидко забирала її сили. Лікарі були безсилі, і вона відчувала, як її життя повільно згасає. Вона вирішила розповісти Маріану про свою долю, але зберегла в серці надію, що їхнє кохання виживе, незважаючи ні на що.
"Маріане," — прошепотіла вона, лежачи на своєму ліжку, її голос був слабким, але сповненим кохання, — "я знаю, що мій час обмежений. Але ти повинен обіцяти мені, що будеш чекати на мене тисячу років. Наше кохання не згасне, навіть якщо мене не буде. Я завжди буду з тобою, у твоєму серці."
Маріан, з сльозами на очах, взяв її руку і сказав: "Я обіцяю, Філіє. Я буду чекати тебе стільки, скільки потрібно. Наше кохання сильніше за смерть."
Філія померла в ту ніч, тримаючи руку Маріана. Її останній подих був пронизаний ніжністю і коханням, яке вона відчувала до нього. Маріан залишив королівство, не знаходячи собі місця серед стін, що нагадували йому про її відсутність.