Роки перетворилися на десятиліття, десятиліття — на століття. Маріан мандрував світом, граючи на своїй лютні, втілюючи в мелодії свою тугу і вірність. Його музика стала відомою далеко за межами королівства, а легенда про його кохання до Філії поширилася серед людей.
Маріан не старів. Його обіцянка і кохання до Філії давали йому силу жити далі. Він чекав на неї, вірячи, що одного дня вони знову будуть разом. В його серці завжди жила надія, і кожен вечір, дивлячись на зірки, він шепотів її ім’я, як молитву.
Пройшло сто років, потім двісті, триста... але Маріан не втрачав віру. Він знав, що їхнє кохання було вічним і могло подолати будь-які перепони. Його серце було сповнене ніжності і болю водночас, але він вірив у силу їхнього кохання.
Через тисячу років, в одному з далеких сіл, люди почали помічати старого чоловіка з лютнею, який завжди сидів біля озера і грав сумні мелодії. Вони говорили, що це Маріан, який чекає на свою кохану Філію. Його музика торкалася сердець кожного, хто її чув, і нагадувала про те, що справжнє кохання вічне.
Одного вечора до Маріана підійшла молода дівчина. Вона була зворушена його мелодіями і запитала, чому він так сумує. Маріан розповів їй свою історію і про те, як чекає на Філію вже тисячу років.
"Ваше кохання настільки сильне, що воно пережило час і простір," — сказала дівчина, тримаючи його за руку. "Але, можливо, настав час відпустити її і знайти спокій для себе."
Маріан, зі сльозами на очах, зрозумів, що його кохання було настільки вічним і сильним, що навіть через тисячу років воно не згасло. Він подивився на зірки, які так часто споглядав разом із Філією, і відчув, що вона поряд. Його серце наповнилося миром, і він знайшов спокій.
Легенда про Маріана і Філію залишилася в серцях людей, нагадуючи про те, що справжнє кохання може подолати час і простір, і навіть якщо воно трагічне, його сила вічна. І кожен, хто почув цю історію, відчув надію і віру в те, що справжнє кохання існує і може пережити навіть найтемніші часи.