Тіло лежало у величезній бордовій калюжі, що розтікалася по всьому бульвару. Шальдо не дихав, лише неприродно лежав зі зламаними кінцівками. Його одяг втягував червоні барви, стаючи ще жахливішим.

- Боже мій… - заговорив чоловік, що ледве протиснувся крізь весь натовп. Це був місцевий офіцер.

Бездушні очі хлопця наповнилися кров’ю. Поряд з рукою лежав пензлик, що привернув увагу старих. Офіцер підійшов ближче, намагаючись роздивитися його.

- Це єдиний екземпляр у всьому світі, Сер, - прошепотіли на вухо чоловікові.

- Що з ним трапилося? – запитав Офіцер.

- Дядечко стрибнув он звідти, - защебетала дівчинка, тицяючи пальцем в бік балкона на п’ятому поверсі.

Сивий чоловік покинув натовп, зайшовши у двері будівлі, де жив Шальдо. Її було збудовано ще при заснуванні міста, тому вигляд вона мала доволі старий. Сходинки вже не блищали, а були затерті до чорноти. Двері у покої виглядали виснажено, наче благали про допомогу.

Офіцер повільними кроками йшов до квартири митця, оцінюючи стан будинку. Двері були прочинені, наче чекали на гостей. Зайшовши всередину, чоловік завмер. Навкруги було безліч картин з пейзажами міста, але більше його здивувала кількість картин з дівчиною. Посеред кімнати стояв мольберт, повернутий до входу. На ньому був холст зі свіжим портретом. А, неподалік, на столі серед фарб вирізнялася невеличка листівка.

Чоловік підійшов ближче, намагаючись нічого не зачепити. З балкону війнуло свіже повітря, розвіявши сиві волосини.

- Принцеса Силестія.. – із захопленням прошепотів Офіцер.

Руки тряслися, наче брали на себе весь біль, що передавала ця кімната. Він потягнувся до листівки, повільно розгортаючи її та зачитуючи пошепки. Струмок сліз стікав по щоках.

- Сер, потрібна допомога? – голос позаду налякав чоловіка.

- Нам потрібно дістатися до Королівської родини. Обережно винесіть цей портрет і сідайте у карету.

Минуло близько години, коли по бульвару застукотіли копита. Карета прибула під браму замку, очікуючи, поки хтось відчинить. Коли величезні дерев’яні двері почали розсуватися, все навкруги дрижало.

- Передайте це Принцесі, - мовив Офіцер вартовим.

Вони глянули один на одного, підійшли до карети та дістали портрет. Офіцер поспішно сунув листівку одному з них та знову всівся.

У палаці відбувався королівський обід, порушивши який, можна було отримати вигнання. Проте у разі критичних ситуацій вартові могли заходити до зали.

- Вибачте, Принцесо, невідомий чоловік просив це передати вам.

Дівчина відсунула стілець, підходячи ближче. На картині вона побачила себе, і завмерла від здивування. Слів бракувало, щоб описати наскільки прекрасно була виконана робота.

- Хто це передав?

- Він не представився, але дав ще оце, - каже вартовий, простягаючи руку з листівкою.

Принцеса взяла її та вказала вартовим, де залишити картину. Щойно вони її поставили, то одразу залишили залу. Дівчина розгорнула папірець і прийнялася читати.

«Люба Принцесо,

Мені кортіло побачити Вас ближче, однак це неможливо. Я хочу подарувати цей портрет Вам і, сподіваюся, це надихне Вас знову приїжджати у наше місто й гуляти тут до самісінького заходу сонця.

Дякую Вам, що були сенсом мого існування»