Олександр:
– Алло, ти де? Я вже тут хвилин п’ятнадцять як чекаю на тебе. Ти сьогодні вирішив пропустити тренування?
У телефоні пролунав голос друга Олександра, якого звали Сергієм:
– Ні, я уже йду. Вибач, що сьогодні так виходить, але я сам цього не розумію. Коли я вдома збирався, то думав, що це займе п’ять хвилин, а як виявилося, на мої збори пішло наба-гато більше часу, не думав, що так вийде. Потрібно частіше дивитись на годинник, а не літати в своїх думках.
Олександр:
– Я вже тебе чекаю біля залу протягом п’ятнадцяти хвилин. Стою і думаю, будеш ти чи ні. Ось, вирішив тобі зате-лефонувати і дізнатися, чи не проспав ти тренування.
Сергій:
– Вибач, друже. Я не знаю, як так вийшло. Можливо, я про щось задумався і не подивився на годинник і тому так довго збирався. Почекай кілька хвилин, добре?
Олександр:
– Я розумію, що ти за п’ять хвилин будеш, але хвили-ни на місці не стоять і йде вперед. Сьогодні в мене один-єдиний вихідний день. Я думав якнайшвидше прийти в зал і потренуватися, а потім удома зайнятися своїми справами, але вже щонайменше двадцять хвилин пішло в нікуди, а точ-ніше – на очікування. Я чекаю на свого найкращого друга вже двадцять хвилин. Я не повірю, що ти так довго збирався. Чому ти так довго збирався?
Сергій:
– Я вже сказав, чому у мене так склалося. Вибач. На-ступного разу буду складати сумку не вранці, а ввечері, і вра-нці одразу виходитиму. Більше такого не повториться.
Олександр:
– Добре, я ще почекаю п’ять хвилин, і якщо тебе не буде, то піду в зал і почну тренуватись.
Сергій:
– Не поспішай іти в зал. Обіцяю, що за п’ять хвилин я буду. Я уже недалеко, біля п’ятиповерхового будинку. Я ду-маю, ти знаєш, де це знаходиться.
Олександр:
– Ні, не знаю, тут усі будинки в п’ять поверхів, і я тебе не бачу.
Сергій:
– Цей будинок стоїть на повороті. Від нього до залу йти кілька хвилин.
Олександр:
– Я сподіваюся, що ти кажеш правду, а то мені здаєть-ся, що в тебе якось лічильник хвилин зіпсувався і, можливо, в тебе замість п’яти хвилин – десять хвилин, а то й більше. Ти не розумієш коли потрібно вийти з дому, а в мене все за роз-кладом. З тим, що ти запізнюєшся, потрібно щось робити.
Сергій:
– У мене все добре з моїм лічильником. Я удома заду-мався і так воно склалося. Ну, з ким не буває?
Олександр:
– Зі мною не буває. Якщо ти спізнюєшся на тренуван-ня, то який сенс ходити в зал?
Сергій:
– Щоб бути красивим і здоровим, і від цього отриму-вати задоволення.
Олександр:
– Так, згоден, зал дає багато позитивних якостей.
А ще потрібно привчати себе до дисципліни і до того, щоб розраховувати, коли потрібно виходити із дому і не за-пізнюватися, а найголовніше – завжди приходити вчасно. Я розумію, що в тебе нічого не виходить, і якщо ти не забув, то це вже в тебе не вперше, коли ти спізнюєшся на тренування. У тебе є свої справи, ти втомлюєшся на роботі, але все ж таки потрібно привчати себе до режиму, хоч би як там не було важко, завжди потрібно приходити до тренажерного залу вчасно. Якщо ти не забув, то для мене це вже святе місце. Якби не цей тренажерний зал, то я не знаю, яким би я зараз жив життям, і це те саме місце, яке мені приносить задово-лення. Я не хочу спізнюватися на тренування. Якби не всі ці штанги і гантелі, що знаходяться в залі, то я був би зовсім іншим. Я дуже вдячний, що у мене така спортивна форма, яка зараз є у мене.
Сергій:
– Я так розумію, в тебе вже щось із головою? Можли-во, тобі потрібно трохи перепочити, а то ти вже до штанг і гантелей ставишся як до людей.
Олександр:
– Так, я вже перед ними зобов’язаний. Я розумію, що це залізо, яке не має життя.
Сергій:
– Добре, що ти не сказав, що у штанги є душа, а то ме-не це якось насторожило і я думаю, що уже якось з обережні-стю почав би з тобою спілкуватися.
Олександр:
– Ти, правда, через це перестав би зі мною спілкувати-ся?
Сергій:
– Ні, звісно, я жартую. Я б із тобою не перестав спілку-ватися. Я б краще в такому разі все тобі пояснив і розповів, щоб не виникало непорозумінь. Ти ж знаєш мене вже не один день. Ми тренуємося понад шість місяців і, я думаю, цього достатньо, щоб зрозуміти один одного. Так що не пе-реживай, у нас ніколи не виникне непорозумінь.
Олександр:
– Я теж сподіваюся, що в нас буде все добре і ти зро-зумієш моє ставлення до залу. Мені іноді здається, що шир-шою стає людина, то більше з неї виникає конфліктів. Мож-ливо, це внутрішні недоліки, але вони всі відображаються зовні.
Сергій:
– Ні, у мене такого немає. І це все залежить від людини, і не важливо, якого вона розміру – великого чи маленького. У маленьких людей так само виникає багато розладів душі, і якщо такій малень-кій людині дати можливість організувати себе й накачати великі м’язи, вона стане великою, то це нічого не змінить, і навпаки. Так що тут можна бути спокійним, це все залежить від самої людини. Якщо вона конфліктна, то й буде конфліктною. Ти можеш бути спокійним, я не конфліктна людина. Я дуже сильно ціную те, що мені приносить життя і тренажерний зал. Навіть ці маленькі гантелі, які лежать у залі і ними ніхто не тренується, також мають свій сенс. Іноді перед тим, як почати тренуватися, я їх беру в руки, починаю розминатися ними, і вони мені приносять задоволення.
Олександр:
– Я так само ціную зал.
Сергій:
– Вибач, я б ніколи не міг подумати, що в тебе таке серйозне ставлення до залу, і ти його цінуєш, наче щось це святе зі святих. Мені іноді здається, що коли ми підходимо до залу, то спочатку вклоняєшся і тільки потім йдеш тренувати-ся.
Олександр:
– Так, правильно, потрібно кланятися тренажерному залу. Завдяки йому ми отримуємо те, що ніколи в житті б не отримали. От уяви, якщо б не було залу, то щоб ти зараз ро-бив? Лежав удома і дивився телевізор або пішов кудись із друзями попити пива, або просто без думок гуляв вулицями, а години йшли у нікуди.
Сергій:
– Так, згоден, я б зараз ще спав і прокинувся ввечері, а потім поїв і знову ліг спати з думками, як у мене все погано в житті і нічого не змінюється.
Олександр:
– Ось бачиш! А зараз ми йдемо займатися важливою справою, оздоровлювати своє тіло, змінювати свою форму. І все це – нам на користь. Тренуємося і не робимо великих навантажень, а головне – не робимо жодних помилок, вико-нуємо вправи повільно й обережно для того, щоб не нашко-дити собі. Ти сам бачиш результат.
Сергій:
– Знаю, зал змінив усе моє життя, я став інакшим і все це бачу на власні очі. Але в мене зараз виникає цікаве запи-тання, якщо ти не проти.
Олександр:
– Що ти в мене хочеш запитати?
Олександр:
– Ти ще не написав якусь свою молитву для тренаже-рного залу? Можливо, з цього залу для тебе потрібно зроби-ти святий храм?
Олександр:
– Не потрібно так жартувати. У залі я як удома, і перед тим, як заходити в зал, я вимовляю слова подяки. Я вдячний залу, що він є в нашому житті і несе користь моєму здоров’ю. Я тверезо ставлюся до цього і все чудово розумію. Можливо, для когось це надто завуальовано звучить, але все ж таки потрібно оцінити те, що є, і бути цьому вдячним. Ми зараз зустрінемося і поспілкуємося на різні теми, а якщо б не було залу, то ми б не спілкувалися. І я впевнений, що наша тема розмови має свій сенс і дає якусь користь. До тренажерного залу я ніколи не цікавився приготуванням їжі, а зараз у мене одні думки, як смачно поїсти після того, як потренувався. Після тренування дуже хочеться їсти, так хочеться, як ніко-ли, і на це потрібно звертати увагу. Ще я почав правильно харчуватися, більше стежити за своїм здоров’ям і зовнішнім виглядом. Я став менше хворіти і у мене покращився емоцій-ний стан.
Сергій відповів:
– Так, я ціную те, що тобі й мені дає зал. У житті я знайшов те, що мені приносить радість. Я з тобою повністю згоден. Я там почав зустрічати різних людей, спілкуватися з ними. Дізнався багато чого цікавого.
Олександр:
– Зал розвиває не тільки м’язи, а й розум, і люди ста-ють здоровішими не тільки фізично, а й інтелектом, і почи-нають набагато більше в житті розуміти різні обставини.
Сергій:
– Ті, хто в залі, живуть своїм життям і так само знають багато чого цікавого, і я від них так само дізнаюся багато чого, а вони – від мене. Але ж у кожного своє життя, і насправді цікаво послухати того, хто живе не так, як я. І я став зовсім по-іншому спілкуватись, краще, я багато в чому змінився, і вже спілкуюся не так, як раніше, а це тихо та сором’язливо. Все вже зовсім по-іншому, і мій голос став упевненим. Я ціную, як ти, те, що в годину тренування можна поговорити на різні теми і навіть поділитися рецептами приготування страв, призначе-них для качків. На роботі мало кому цікаво тема, як краще приготу-вати їжу, а в залі у багатьох це викликає інтерес, і я навчився готувати завдяки залу, а до того харчувався абияк, і жодного разу не звертав уваги на смакові якості.
Олександр:
– У мене так само було, до залу я так само не звертав особливої уваги на їжу.
Сергій:
– Справді, після тренування завжди хочеться їсти. Ра-ніше я ніколи не готував. Бувало так: прийшов додому, взяв щось із холодильника, кинув у каструлю або на сковорідку. І на цьому все моє приготування їжі закінчувалося. Ніколи не звертав уваги на смак. Траплялося, що я пересмажував або не досмажував картоплю, і мені було байдуже, і я їв.
Олександр:
– Я з тобою згоден.
Сергій:
– Я ніколи не міг подумати, що для тебе це святе міс-це. Для мене це гарне місце для відпочинку, зміна свого тіла, покращення свого здоров’я і для багато чого іншого.
Олександр:
– Він дає стільки всього, що я навіть не можу це все освоїти й усвідомити. Я іноді думаю, що мої знання не дають мені розуміння всього, що відбувається в тренажерному залі. Я тренуюсь і слухаю різну музику, таку, яку я б ніколи не слухав, коли був сам, і згодом я почав переходити на таку музику, яка лунає в тренажерному залі. Мені подобається, що в ньому є телевізор. Іноді між підходами, коли є хвилина відпочинку, можна подивитись якийсь кліп, відпочити й відволіктися. Це також приносить задоволення. Здається, що це каз-кове місце і мені дуже сильно пощастило, що я вирішив піти тренува-тися.
Сергій:
– Це справді зовсім інший світ. І мені здається, з часом ми станемо качками.
Олександр:
– А я думаю, що ні. У нас набагато менший розмір м’язів, ніж у тих, хто набрав більше м’язової маси і той є кач-ком. А так, ми не маємо великих об’ємів, щоб ними бути. Як-би у мене було більше грошей для того, щоб купити більше їжі, то я б більше тренувався, і моя м’язова маса була б ін-шою, але зараз так, як є. І ще, я тренуюся настільки, наскіль-ки в мене вистачає грошей. Адже після кожного тренування мені ще потрібно витратитися трошки грошей на смачну їжу з білками, і я розумію, якщо б я заробляв більше, я б купував більше їжі, і довше тренувався, і я був би набагато більшим.
Сергій:
– Я не качок, а хлопець спортивної статури. Я взагалі спортивний, і я не качок. Не потрібно мене називати качком. Я все роблю не надмірно і впевнено. Не уявляю себе з вели-кими м’язами.
Олександр:
– Не потрібно говорити, що ти не качок. А ти ніколи не хотів мати великі м’язи?
Сергій:
– Ні, ніколи не хотів, і я не качок, я ходжу в зал для підтримання форми і гарного самопочуття.
Олександр:
– Був би ти великих розмірів, то тобі б довелося їсти втричі більше, ніж зараз, і це зайняло б чимало часу. У нас на роботі обід півгодини, і, я думаю, нам на обід потрібна була година, якби ми мали великі об’єми м’язів. Чим більші м’язи, тим більше потрібно їсти.
Сергій:
– А ти не забувай, що для такого харчування нам пот-рібна велика сума грошей, а її немає, і звідки нам брати сті-льки їжі, ось тому я не качок, а людина, яка стежить за собою і своїм зовнішнім виглядом, і це мені допомагає набагато краще себе почувати, ніж до відвідування залу. А ще б нам довелося довго тренуватися, більше, ніж зараз, і в нас були б зовсім інші тренування і вага жиму та інших вправ. Мені та-кого не треба.
Олександр:
– Я цілком впевнений, що в тебе був би зовсім інший зовнішній вигляд, а так через те, що тобі щоранку доводить-ся їхати на роботу, а після неї йти до тренажерного залу, і через це ти приділяєш не стільки часу, як інші спортсмени, які ходять до залу й протягом цілого дня качають м’язи.
Сергій:
– І радий, що я займаюсь в залі набагато менше, ніж вони. Мені вистачає години. Я б ніколи не хотів бути таким накачаним. Було б незручно ходити, а мені подобається бути собою та відчувати по всьому тілі легкість. Я люблю цей стан, і тому зайві м’язи можуть виявитися непотрібними. Я розу-мію, що декому подобається бути великих розмірів і ходити повільно, а головне – мати великі виразні м’язи. Але кожен сам обирає, як він буде тренуватися і яку він хоче мати фор-му. Адже форму можна змінювати залежно від комплексу вправ.
Олександр:
– Так, форму завжди можна змінювати.
Сергій:
– Хтось робить комплекс вправ для того, щоб стати з велете-нськими м’язами, а хтось – для того, щоб підтримувати себе у формі, не маючи зайвої ваги, і почуватися здорово.
Олександр:
– Гаразд, ти мене повністю переконав. У кожного свій вибір, і кожен, хто приходить у зал, сам вирішує, що йому потрібно. Якщо він сам того не знає, то до нього підходить тренер і все йому роз’яснює, а іноді пропонує свою програму тренувань. Я пам’ятаю, ти мені розповідав, що в тебе було не так, ти сам вибрав, як тобі тренуватися, і сам вирішив, що тобі потрібно. Ти ніколи ні в кого нічого не питав, а робив те, що тобі хотілося зробити. Я також сам все робив, і вчився, і сам собі розробив програму тренувань, але хочу сказати, що спочатку я нічого не розумів, і виходило не завжди так, як хотілося.
Сергій:
– Ти хоч правильно одягав диски?
Олександр:
– Не смішно. Так, я правильно одягав диски і про за-хисні замки так само не забував. Коли було перше тренуван-ня мені все розповіли й показали, що, як і куди потрібно одя-гати. Це є обов’язковою умовою техніки безпеки. Я думаю, нікому не потрібно, щоб комусь на ногу впав диск вагою в двадцять кілограмів. І я б теж не хотів, щоб мені на ногу або руку впала така вага. Так що першого разу, коли відвідав тренажерний зал, мене багато про що поінформували, а далі я вже тренувався сам.
Сергій:
– Це добре, що тобі показали і пояснили, як потрібно робити. Я думаю, якщо б тобі ніхто нічого не пояснив, то після першого тренування там мало б що вціліло, і на інше тренування ти б не прийшов. Адміністратор заборонив би ходити до залу за неправильне ставлення до інвентаря.
Олександр:
– Так, я став саме таким, яким я хотів стати, і не ін-шим, і після кожного тренування я дедалі більше розумів, які потрібно буде робити наступного разу вправи, щоб у мене були симетричні форми, і не було того, коли верх великий, а низ маленький, а це маленькі, не прокачані ноги. Я сам для себе написав програму вправ.
Сергій:
– Краще знайти себе, ніж не знати, що тобі потрібно і що краще, а що гірше. Я теж довго думав, що мені потрібно і як накачати м’язи, і яких бути розмірів. У мене була думка накачати руки, але про все інше я забув, а коли почав робити вправи на руки, то побачив, що, окрім рук, у дзеркалі більше нічого не було видно, і я почав працювати над усім тілом, і так, щоб жоден основний м’яз не відставав. Спочатку я бага-то чого не розумів і виконував неправильні для мене вправи, і тільки згодом дійшов висновку, що вони мені не потрібні. Я ніколи не хотів бути великим качком, мені подобається бути собою і відчувати себе легко, і навіть у моїй уяві не було та-кого, що я колись міг стати величезних розмірів, і вагою в сто двадцять кілограмів. Ні, мені це ніколи не було цікаво. Потрі-бно бути не худим, і не великим, а середнім для свого зросту і ваги. У кожного своє ставлення до цього. Хтось хоче мати великі руки, і тому той, кому це потрібно, більше робить вправ на м’язи рук. Або ж хтось хоче великі ноги, величезних розмірів, той більше робить вправи для ніг. Кожен сам оби-рає свою програму та мету тренувань.
Олександр:
– Потрібна своя програма для того, щоб прокачати ті м’язи, які людина хоче накачати й надати їм об’єму. Так, я знаю, що є професійні спортсмени, які тренуються в трена-жерному залі з певною метою, щоб показувати своє тіло на публіці, і в них уже зовсім інше ставлення до тренувань. Вони тренуються по-своєму, а я, як проста людина з вулиці, яка сама вирішила тренуватися, щоб поліпшити своє, як фізичне здоров’я, так і емоційне. Ми тренуємося для себе, а не для якихось виступів чи змагань. Для них потрібно мати свій підхід тренувань і жорсткий режим.
Сергій:
– Тому я ще не звик до того, що потрібно вчасно бути біля тренажерного залу і не підводити свого друга.
Олександр:
– Через відсутність жорсткого режиму, а ти ходиш у зал так, для себе, і на все інше не звертаєш уваги, і як вихо-дить, так виходить.
Сергій:
– Ні, у мене є свій режим, але не такий, щоб бути в залі хвилина в хвилину.
Олександр:
– Ти так завжди живеш?
Сергій:
– Ні… Я скоро прийду.
Олександр:
– Але я не бачу тебе. Мені здається, тобі ще йти і йти.
Сергій:
– Я скоро буду, ще кілька хвилин – і я прийду.
Олександр:
– Я вже тут стою цілу вічність, а тебе все немає.
Сергій:
– Я вже скоро буду.
Олександр:
– Мені не хочеться чекати. Усі, хто виходить із залу, дивляться на мене якось дивно. А я все стою і розмовляю по телефону і не заходжу до залу.
Сергій:
– Не поспішай бігти в зал, дочекайся мене. Я скоро прийду, і ми разом підемо в зал і будемо тренуватися. Чуєш?
Олександр:
– Та чую.
Сергій:
– Краще поговоримо на іншу тему. Так хвилини очі-кування минають набагато швидше.
Олександр:
– На яку тему ти хочеш поговорити?
Сергій:
– Мене радує, що ми самостійно тренуємося.
Олександр:
– Чого тебе тішить, що ми одинаки і самі всього на-вчилися?
Сергій:
– Нам пощастило, що ми самостійно тренуємося. По-дивися на це з іншого боку. Ми нікого не просимо жодних порад, і тому до нас ніхто не підходить і не вказує, як і що нам робити. Ми тренуємося за своєю програмою, і приходи-мо в зал тоді, коли хочемо.
Олександр:
– Ні, ми приходимо в зал тоді, коли можемо прийти. У мене не так багато вихідних для відвідування залу. Було б більше часу, я б більше тренувався, але не настільки, щоб потім стати величезних розмірів. У мене все в міру, і міру я свою знаю. Була б можливість, я б трохи довше затримувався в залі, замість години я б тренувався дві.
Сергій:
– Так, згоден, але все ж таки класно, коли ти сам тре-нуєшся і робиш те, що тобі хочеться, і за своєю програмою, і не чекаєш, доки хтось тобі покаже й розкаже, або ж скаже, що й коли робити, а так ти сам приходиш до залу, робиш ро-зминку і тренуєш ті м’язи, які ти хочеш, і так само повторно робиш стільки, скільки тобі треба.
Олександр:
– Тут є своя правда, але все ж таки я роблю норму під-ходів у кожній вправі, як ти пам’ятаєш, чотири підходи на кожну вправу. Це і є норма для кожної вправи. Якщо ти хо-чеш, то можеш робити більше і так само більше відпочивати, або ж менше, але це не дасть бажаного результату, тож від норми я не відходжу і не переборщую з кількістю повторів у вправі. Мені цього вистачає, щоб нормально почуватися.
Сергій:
– Згоден. У мене так само є своя норма, і теж виконую чотири повтори на вправу, але іноді роблю й п’ять повторів, якщо мені не вистачило себе прокачати, але ж на п’ятому повторі м’язи ще більше зростають і розвиваються, тому я не завжди роблю п’ятий раз.
Олександр:
– Ось-ось, я вже щонайменше дві вправи із сьогоднішнього дня проґавив, стоячи біля залу й чекаючи на свого друга, який мені десять хвилин тому говорив, що буде за п’ять хвилин.
Сергій:
– Я незабаром прийду. Встигнеш ще зробити свої під-ходи на вправи. Я сьогодні нікуди не поспішаю, і ми можемо набагато довше побути в залі, ніж зазвичай.
Олександр:
– Але ж у мене сьогодні ще є справи. Ти ж за мене не прибереш у квартирі і не приготуєш вечерю, ще я хочу трохи відпочити і підготуватися до нелегкого тижня.
Сергій:
– Усе буде добре, я скоро буду і ми підемо качати бі-цепс. Головне – не зробити так, щоб одна рука була більшою, ніж інша. Ти ж пам’ятаєш, одну руку качати не потрібно, а слід дві.
Олександр:
– Я завжди знав, що потрібно качати дві руки, а не од-ну. Так, спочатку був випадок, коли я вперше в залі взяв ган-телі. Я настільки захопився, що забув про другу руку, але, коли закінчив вправу і вирішив почати робити іншу, згадав про неї.
Сергій:
– Так, про другу руку не варто забувати, щоб потім не було так, що одна рука більша за другу.
Олександр:
– Хоч із ногами у мене так не було. Мені навіть склад-но уявити, щоб одна нога була більшою, а друга – меншою.
Сергій:
– Справді, таке складно уявити. Найголовніше в залі – не нашкодити собі. Завжди все потрібно робити повільно, ніколи не слід поспішати.
Олександр:
– Я жодного разу нічого подібного не робив, завжди все робив повільно й обдумано.
Сергій:
– Так, завжди потрібно починати з бази вправ.
Олександр:
– Так, з найпростішого слід починати.
Сергій:
– Яку ти робиш базу вправ? Розкажи мені, будь ласка, а то мені здається, що навіть бази вправ для початківців не знаєш, коли таке кажеш. Приходиш у зал, робиш вправу і йдеш далі виконувати програму тренувань чи ти вже став професіоналом?
Олександр:
– От не треба наді мною насміхатися, я за рік багато чого дізнався, не вважаю себе стажером і розумію, що таке база вправ і для чого вона потрібна. Це є основа в тренажер-ному залі на початку перших досягнень у спорті. Ці вправи потрібні для загального розвитку і росту тіла, а всі інші до-повнюють і домальовують різні м’язи, щоб вони були більш чіткими й виділялися на тілі.
Сергій:
– Так, база потрібна саме для цього, щоб почався за-гальний ріст м’язів по всьому тілу, і ти почав набирати вагу або ж скидати її. Все залежить від статури і твоєї мети, і база потрібна всім, хто приводить до залу, незалежно від твоїх цілей. Я думав, ти про це нічого не знаєш, і коли приходиш до залу, то переодягаєшся і робиш те, що тобі хочеться і ні на що не звертаєш уваги.
Олександр:
– Ти знову насміхаєшся? Кожен повинен знати, що в залі потрібно спочатку виконати базу вправ, а потім – все інше.
Сергій:
– У залі потрібно не тільки вміти качати м’язи, а ще багато чого іншого знати, як правильно це все робити, і зав-жди про це пам’ятати. Зал розвиває не тільки тіло, а й розум. Потрібно бути розумною людиною, щоб ходити в зал і там тренуватися, а то можна так собі накачати м’язи, що не тіль-ки одна рука буде більшою за іншу, а й нога і все інше теж, або будуть великі плечі та маленькі ноги, коли робити впра-ви на плечі без вправ на ноги та інші частини тіла. Якщо не так робити вправи, то можна перекосити все тіло і зробити собі ще гірше, ніж було. І тому до занять у тренажерному залі потрібно підходити з розумом і все робити в комплексі. І вся програма має бути комплексною, а не побудованою на впра-вах для однієї або двох груп м’язів. І обов’язково слід пам’ятати про черговість у вправах.
Олександр:
– Згоден з тобою, я все це знаю. Я сам, коли тренував-ся, помічав, як багато чого роблю не так. Навіть по собі від-чував, коли робив щось не так, а потім виправляв. Згодом, читаючи спеціальну літературу з Інтернету, розумів, у чому була моя помилка, і згодом робив усе правильно і без поми-лок.
Сергій:
– Мене теж тішить, що є Інтернет і в ньому я можу за бажан-ня знайти різну літературу про спорт та тренажерний зал і немало чого навчитися.
Олександр:
– Я теж багацько читав, і повно чого залишилось в го-лові, і тоді я сам для себе беру найголовніше, і мені цього вистачає. До того, як я прийшов до залу, я багато чого не знав, і мені було так страшно, що я боявся підійти до штанги і доторкнутись до неї, а коли почав читати різну літературу, я спочатку тренувався малою вагою і вже за місяць сміливо підходив до штанги і тиснув від грудей достатньо нелегку для мене вагу в сімдесят кілограмів.
Сергій:
– Спочатку всім страшно, коли вперше приходиш у зал і не знаєш, що і як робити та боїшся до рук взяти гантелі чи штангу, а ще більше боїшся підійти до тренажера і почати тренуватися.
Олександр:
– А найголовніше, і про це ніколи не потрібно забува-ти, з чого ти почав і що тобі довелося пережити, коли ти впе-рше взяв штангу. Мені теж було нелегко в перший раз. Як зараз пам’ятаю, коли я прийшов до залу, а навколо мене було стільки різних тренажерів, що мені було страшно, я не мав поняття, як на них тренуватися, однак все ж таки я знайшов у собі сили і почав з ними працювати, але вправи на м’язи живота я одразу зробив, і донині після кожного тренування я роблю декілька повторів на вправу живота.
Сергій:
– Вправа для живота так само є основою для моєї ба-зи, я про неї ніколи не забуваю. Мені подобається така впра-ва, і вона приносить чимало користі.
Олександр:
– А всі інші вправи я осягав протягом двох місяців і не одразу розумів, як і що робити, а потім, коли я всього навчи-вся, було вже набагато легше.
Сергій:
– У мене так само було, щоб трохи звикнути до того, що я бачив навколо себе. Я багато працював, щоб зал став домівкою. Спочатку було якось не по собі, і я боявся зробити зайвий крок убік, а потім, коли в мене з’явилися невеликі м’язи, мені стало легше і вільніше перебувати в залі.
Олександр:
– Нелегко бути в приміщенні з тими, у кого великі м’язи, а в тебе їх немає. Я теж спочатку комплексував.
Сергій:
– Ми за допомогою телефонної розмови пізнаємо один одного. Більше, ніж наживо, а то ти мені раніше такого не розповідав. Ти, коли тренувався, не завжди буваєш такий балакучий.
Олександр:
– Я намагаюся відволіктися від твого запізнення. Ти де?
Сергій:
– Де я? Та скоро буду. Я ж не на машині їду, а йду.
Олександр:
– Коли ти будеш?
Сергій:
– Скоро буду, але моє запізнення багато чого про тебе розповіло, і я дізнався багато цікавого, а то ти, як завжди, замкнений і в собі, а тут розповів стільки усього, що я б ніко-ли не міг подумати, що ти стільки знаєш. Я думав, ти просто качок.
Олександр:
– Коли я в залі, то завжди зосереджений на вправах і мало відволікаюся, а так, крім залу, ми більше ніде не бачи-мося. Я ж приходжу в зал тренуватися, а не базікати.
Сергій:
– Я так само в зал приходжу тренуватися, а не базіка-ти, і в мене зараз виникла думка, а може мені частіше запіз-нюватися і дорогою, коли я йтиму в зал, ми будемо розмов-ляти і ще більше одне одного пізнаємо.
Олександр:
– Ні, такого робити не варто. Завжди слід вчасно при-ходити в зал. Якщо в тебе є бажання, то ми можемо погово-рити між повторами у хвилини відпочинку, але я не знаю, як це в нас вийде, якщо не дотримуватимемося режиму трену-вання.
Сергій:
– А ми швидко будемо говорити, а потім робити впра-ву.
Олександр:
– Не знаю, вийде у нас таке спілкування чи ні.
Сергій:
– Потрібно спробувати, а то, правда, між повторами ми відпочиваємо і дивимося один на одного.
Олександр:
– Ми ж прийшли в зал тренуватися, а не розмовляти.
Сергій:
– Це правда, але потрібно якось поєднувати, а то ми так особливо не розмовляли. І крім п’яти хвилин у роздяга-льні ми довше й не говорили.
Олександр:
– Згоден, багато хто, і ми так само, приходимо у зал, тиснемо штангу і йдемо.
Сергій:
– Слід щось змінити в наших тренуваннях, потрібно довше спілкуватися.
Олександр:
– Добре, можна спробувати, але більше не спізнюйся. Сподіваюся, наше спілкування не вплине на результат тре-нувань.
Сергій:
– О, я тебе бачу. Ти стоїш біля залу і розмовляєш по телефону. Тебе здалеку видно. Ти сильно впадаєш у вічі, що тебе складно не помітити, я твою статуру бачу здалеку.
Олександр:
– Я розумію, що згодом, коли змінився, я почав приве-ртати до себе увагу. Я ось уже стою, напевно, хвилин два-дцять, а то й більше, і люди не можуть зрозуміти, чому я стою біля тренажерного залу і не заходжу. Можливо, вони дума-ють, що мені страшно туди йти.
Сергій:
– Люди можуть думати що завгодно, може, вони ду-мають, ти прийшов до залу поговорити по телефону із дівчи-ною, і зал надає тобі хоробрості для розмови з нею.
Олександр:
– Так, у цьому є свій сенс, і не так легко поговорити з дівчиною по телефону, потрібно бути хороброю людиною, і це ще важче, ніж вперше підійти до тренажера.
Сергій:
– Ти мене розсмішив.
Олександр:
– Я сам себе теж розсмішив. Але можу точно сказати, що я не з дівчиною говорю, а з другом, і тут теж потрібна сила волі, щоб не лаяти його за запізнення на тренування.
Сергій:
– Згоден. Я теж думаю, як ти терпиш моє запізнення, але, як ти пам’ятаєш, я вибачився і вже скоро буду.
Олександр:
– Ти скоро? Я ж не можу тут стояти до безкінечності. Мені здається, що зал сам відчиняє двері, щоб я якнайшвид-ше зайшов всередину і почав тиснути штангу, а ти все це за-доволення тягнеш і розтягуєш, і я вже не знаю, як тебе ще почекати дві хвилини.
Сергій:
– А ти, головне, не дивись на зал, а краще розмовляй зі мною і відволікайся.
Олександр:
– А як тут не дивитися, якщо я стою біля залу і чую стукіт заліза, і він ще більше мене спокушає.
Сергій:
– Ти краще слухай мій голос і не звертай уваги на сту-кіт заліза, і все буде добре.
Олександр:
– Я постараюся не звертати увагу. І зроблю вигляд, що я просто стою і дихаю свіжим повітрям.
Сергій:
– Я скоро буду. І не поспішай туди заходити, нехай на тебе подивляться люди і побачать, що таке тренажерний зал і яку він приносить користь.
Олександр:
– Я що тут стою для того, щоб на мене дивились лю-ди? Ні, я так не хочу.
Сергій:
– Нехай дивляться, можливо, ти зовнішнім виглядом допоможеш багатьом змінити життя.
Олександр:
– Як я допоможу?
Сергій:
– Вони подивляться на тебе і побачать твоє струнке підкачане тіло і, можливо, теж захочуть таким бути, їх це зацікавить, і вони за хочуть піти тренуватися в зал, а ти як-раз стоїш біля залу.
Олександр:
– Непогано, непогано. Не знаю, допоможе це людям чи ні, але можу сказати, що я впевнений: багато в чому зал допомагає, людина стає здоровішою і змінюється на краще. Після залу завжди гарній настрій.
Сергій:
– Якби не зал, я б ніколи тебе не зустрів.
Олександр:
– Згоден, і я б нікого не чекав.
Сергій:
– Мені залишилося кілька хвилин, і я буду біля тебе. Я вже тебе бачу.
Олександр:
– Це добре. А ти знаєш, що найголовніше для качка і тих, хто в залі змінив себе?
Сергій:
– Що головне?
Олександр:
– Ніколи не зазнаватися і завжди дотримуватися моральних принципів та вчасно приходити на тренування. Може, ти через це вирішив запізнитися і не подумав увечері перед сном, що потрібно скласти сумку?
Сергій:
– Ні, я не зазнаюсь, і я насправді забув, а вранці, коли прокинувся, попив чаю і вже тоді склав сумку. Я не думав, що так станеться. А ти все ніяк не можеш заспокоїтися?
Олександр:
– Я спокійний, як ніколи. Я просто вже чекаю на тебе дуже довго, такого в моїх планах на сьогодні не було. Думаю, що уже б робив другу вправу, а натомість стою і прохоло-джуюся на вулиці.
Сергій:
– Ще залишилася хвилина, і я буду біля залу. Я бачу тебе, а ти мене бачиш?
Олександр:
– Так, я вже тебе бачу, але коли я на тебе дивлюся, то мені здається, ти не квапишся, а насилу йдеш.
Сергій:
– Це після минулого тренування у мене ще не відійш-ли м’язи ніг, я тоді дав чудове навантаження на вправи для ніг і зробив три вправи, і тому мені ще потрібно відновити сили.
Олександр:
– Ти не копіюєш тих качків, які вдвічі більші й ширші та ходять дуже повільно і перевалюються з боку в бік?
Сергій:
– Ні, я нікого не копіюю, я на минулому тренуванні добре потренувався, і зараз у мене крепатура по всьому тілу. Якось було так, що після тренування я насилу дійшов додому і не міг пересувати ногами. Тому завжди потрібно робити вправу в міру і не поспішати з додаванням ваги. А я ось пос-пішив і тиждень ходив набагато повільніше, ніж зараз.
Олександр:
– Я думав, ти йдеш і копіюєш качків, які насилу хо-дять. І зараз жартуєш, щоб розважати людей.
Сергій:
– Ні, у мене не такі габарити, і я просто трохи пере-займався.
Олександр:
– Це дуже добре, що ти не хочеш таким бути, кожному своє, а може, в тебе все ще попереду і ти згодом зміниш свою думку і станеш більших розмірів. І тоді я точно кожне трену-вання чекатиму на тебе по двадцять хвилин, доки ти дійдеш до залу.
Сергій:
– Я думаю, такого не станеться, і ти не будеш так жар-тувати, як би тобі хотілося.
Олександр:
– А було б смішно і мені б хотілося тебе побачити у вазі сто двадцять кілограмів при зрості сто вісімдесят санти-метрів.
Сергій:
– Ні, я не хочу таким бути.
Олександр:
– І потім ти б ходив вулицею і тебе всі боялися, і всі люди тебе б обходили стороною побачивши які у тебе м’язи.
Сергій:
– Ні, такого не було б. Я завжди пам’ятаю, що потрібно дотримуватися моральних цінностей і культури, і я не хотів би, щоб мене боялися люди і веду себе дуже тихо. І зал не для того, щоб накачати м’язи, а потім ходити і лякати людей, він для здоров’я. Після залу я став позитивно думати і все моє життя почало змінюватися.
Олександр:
– Згоден, і ще зал покращує емоційний стан, і в де-якому роді зал – це найкращий терапевт. Сходив у тренажер-ний зал, потренувався, і тобі стало краще, і ти щасливий. Я теж став веселішим, ніж був. Це краща радість у моєму житті. Раніше я був закритим від усіх і мало з ким спілкувався, а зараз я почав більше розмовляти з людьми і посміхатися. І перестав на багато речей звертати увагу, як це було раніше, і спокійніше почуваюся.
Сергій:
– Я те саме помічав у собі. Від залу одні поліпшення в житті, і жодних мінусів, якщо все робити розмірено і не пос-пішати.
Олександр:
– Це добре, що ми вже змогли обговорити зал і те, як він на нас впливає, і уявити твоє майбутнє, і те, яким ти міг бути, і ти не хочеш стати величезних розмірів, і в мене зараз виникає ще одне питання.
Сергій:
– Яке? Я знаю на нього відповідь?
Олександр:
– Думаю, ти знаєш на нього відповідь, але я жодного разу не почув, що це правда.
Сергій:
– Запитуй.
Олександр:
– Ти скоро прийдеш? Я бачу тебе, але в мене склада-ється враження, ніби ти стоїш на місці й нікуди не йдеш. Ти знову вирішив пожартувати і зупинився посередині дороги, вдаючи, ніби наближаєшся?
Сергій:
– Та я йду, не переживай. Ось ще хвилина – і я вже бу-ду біля тебе. Чому ти так метушишся? Заспокойся. Ти ж мене бачиш?
Олександр:
– Так, бачу, але я ще бачу, що ти не наближаєшся, а стоїш на місці.
Сергій:
– Усе добре, я ж розмовляю з тобою по телефону і я вже майже підійшов. Ще хвилина, і ми підемо тренуватися. Я розумію, що ти хочеш якнайшвидше забігти в зал і почати тиснути штангу, але дочекайся мене. І ми разом підемо тре-нуватись, я вже майже прийшов. До речі, тобі потрібно поча-ти збільшувати вагу у вправах.
Олександр:
– Навіщо?
Сергій:
– Щоб більше сил витрачати в залі. І якщо б ти на по-передньому тренуванні робив вправи з великою вагою, то тобі не так хотілося б якнайшвидше опинитися в залі як за-раз. Ти б краще приберіг сили для сьогоднішнього трену-вання.
Олександр:
– Не зараз, я десь через місяць тренувань буду у всіх вправах збільшувати вагу. Зараз ще рано. Якщо я, як ти, почну із себе вичав-лювати максимум, то наступного разу вже ти мене будеш чекати, і набагато довше, ніж я. Думаю, не варто додавати вагу, це потрібно зробити через два місяці, я так думав.
Сергій:
– Я вже майже прийшов.
Олександр:
– Я радий, що ти йдеш, і вже недалеко від мене, і про-довжуєш розмовляти зі мною по телефону. У тебе мабуть гарний настрій.
Сергій:
– Так. Ще кілька секунд, і ми підемо тренуватися.
Сергій підійшов до Олександра, потиснув йому руку, відключив мобільний телефон і поклав його в кишеню.
Олександр:
– Йдемо тренуватись?
Сергій усміхнувся:
– А ти не забув перед тим, як зайти в тренажерний зал, поклонитися йому?
Олександр:
– Ні, не забув.
Олександр нахилився перед входом у тренажерний зал і сказав:
– Ось бачиш, я зробив низький уклін. Я ціную і пова-жаю тренажерний зал, а ти чому цього не робиш?
Сергій:
– Добре, я теж ціную наш зал і радий що він знахо-диться поряд із домівкою.
Сергій наклонився перед тренажерним залом, і хлопці неквапно зайшли всередину.