Після кількох присідань Олена Василівна заміряла у 8-річної Аліси пульс, а потім вдягнула стетоскоп. Аліса, яка за останні два роки щотижня бувала у цьому кабінеті, вже наперед знала, що потрібно робити, тому підняла кофточку ще до того лікар сказала це зробити.

Олена Василівна посміхнулася та приклала стетоскоп до її грудної клітини. Дівчинка злегка затрусилася від дотику холодного металу, а потім почала дихати так, щоб лікар змогла прослухати легені.

- Дуже добре, Алісо. Твої показники мені подобаються набагато більше, ніж твого брата. Хоча ось тут мені не подобаються шуми. Іванко, запиши Алісу на ще дві процедури. Ми краще перестрахуємося, ніж не долікуємо, - сказала Олена Василівна та почала швидко писати коряві літери у карті пацієнта.

Іванка швидко увійшла в систему та виконала завдання лікаря. Після цього Іванка підійшла до Аліси, щоб одягнути на неї теплу куртку та шапку.

- Я тебе записала на завтра та на четвер. Скажеш няні, щоб вона перевірила та відвела тебе, - сказала Іванка Алісі. Дівчинка тільки кивнула, - А якби ти жила за стіною, то ніхто б не приділяв би стільки уваги твоїй хворобі. Там дітей, у яких настільки запущена хвороба, просто залишають помирати, адже в них є можливість провести максимум ну три процедури одній особі.

Від цих слів медсестри Аліса скривилася та здається мало не плакала. Олена Василівна вскочила із свого місця та різко перебігла в кінець кабінету, щоб утішити дівчинку та відпустити до няні, яка чекала у коридорі.

- Що ти таке говориш дитині? Ти знаєш чия це дочка? - шикнула на неї Олена Василівна.

- Саме тому вона повинна це знати. Її вирощують для управління цим містом, тому вона з дитинства повинна знати, що життя буває не тільки розкішним, щоб хоч якось змінити щось для тих, кого відділили стіною, - відповіла Іванка.

- Ти цим нічого не доб’єшся. Якщо вона пожаліється своєму батькові, то тебе швидко викинуть назад за стіну і ніхто не буде терпіти твої вибрики, - суворо сказала Олена Василівна та кинула на неї гнівний погляд.

Олена Василівна спробувала заспокоїтися та сіла назад за свій стіл. Іванка виглянула у коридор і помітила, що Аліса з нянею вже завернули за ріг. Тоді вона обережно та нечутно замкнула замок на дверях.

- Але з хіба це справедливо? Я колись в дитинстві чесно виграла місце у місті. Мене за кошти міста вивчили та дали робоче місце, а якась маленька дівчинка жаліється і все? Мене можна викидати? - сказала Іванка, підходячи до лікаря.

- Немає у цьому світі справедливості. Кожного року такий шанс дають тисячі дітям, а якщо деякі із них виявляються бракованими і не можуть прикривати свої роти, щоб краще жити, то це не велика втрата, - пояснила їй Олена Василівна.

- Вам легко говорити, адже ваш рід від початку пандемії жив у місті та мав всі блага, коли мільйони живуть як в середньовіччі, лише тому що сотню років тому на початку пандемії їхні предки не були достатньо багатими, щоб купити собі місце у місті, - емоційно говорила Іванка.

- Це їхній вибір. Якби вони хотіли, то жили б краще, - байдуже відповіла Олена Василівна.

- Та невже? Як вони можуть жити краще, якщо багачі оселилися на кращій частині єдиного приданого для життя острова на Землі? Як вони можуть себе лікувати, якщо серед них дуже мало лікарів? А ті, які є, це нащадки перших лікарів, які лишилися за стіною? Хочете сказати, що вони отримали таку ж якісну освіту, як і ви?

Олена Василівна нічого не відповіла, лише підняла голову та злобно зміняла її з верху до низу, неначе роздумувала, як краще від неї позбутися.

- А ти то чому жалієшся? Тобі дали шанс жити у місті, а ти цього не цінуєш. Терпіти не можу тих, хто не розуміє свого щастя! - сказала із відразою Олена Василівна.

- Яке ж це щастя? Ніхто із-за стіни не може зайняти високу посаду. Я хотіла йти вчитися на лікаря, але мій максимум був це медсестра. Ви використовуєте нас як обслуговуючий персонал і видаєте все ніби це найбільше щастя у нашому житті.

Після цих слів Іванка почула дикий сміх Олени Василівни. Вона так довго реготала, що аж сльози потекли по її щоках. Проте вмить лікар заспокоїлася та сказала:

- А ти що думала, що ми дозволимо нечестивим прийти та зайняти головні позиції у місті, а потім зруйнувати всю систему та поставити все людство під загрозу? Ти думаєш, що така розумна? Але одного ти так і не зрозуміла. Всі не можуть жити добре, хтось має пожертвувати собою заради виживання людства, - сказала Олена Василівна дивлячись їй в прямо в очі.

- Це не правда. Головне одним не зазнаватися, спуститися з небес, зняти корону із своєї голови та бути людяним, - заперечила Іванка, але Олену Василівну це ніяк не вразило.

Лікар дописала у карті, а потім поставила її на поличку поряд із десятками інших. Повернувшись на своє місце, вона кинула незадоволений погляд на свою медсестру.

- Закінчуй свою промову. Тут ти добилася лише того, що мені необхідна нова медсестра. Після цього пацієнта я зателефоную Артуру Сергійовичу і передам тебе йому. З таким мисленням тобі, дорогенька, немає чого робити серед пристойного суспільства. Цих півгодини зможеш вдавати нормальну? - запитала Олена Василівна.

Іванка дещо ображено кивнула і побачила задоволене обличчя лікаря. Після цього Олена Василівна підійшла до сейфа з ліками, відімкнула його своїми ключами та відбитком пальця та здивовано завмерла. А через хвилину вона кинулася до свого ноутбука, а потім назад до сейфу.

- Тут не вистачає аж 10 ампул! - мало не кричала Олена Василівна, - Це ти їх взяла? Де вони?

- У тих, кому вони більше потрібні, - єхидно сказала Іванка.

А коли Олена Василівна підійшла поближче до неї, щоб виплеснути злість, то Іванка швидко засунула їй у вену на шиї шприц, а потім легенько натиснула і препарат покіт у кров лікаря.

- Що ти мені ввела?

- Не хвилюйтеся, ви лише кілька днів будете спати.

- Ти все одно не знаєш як правильно використовувати препарат, - сказала Олена Василівна, чіпляючись за залишки свідомості.

- Я достатньо натренувалася…

Іванка з посмішкою на обличчі спостерігала, як Олена Василівна засинає, а потім швидко дістала із сумочки невеликий контейнер. Іванка обережно діставала по ампулі дорогоцінного препарату, відкривала його та переливала у контейнер.

Закінчивши з ліками, Іванка підійшла до комп’ютера Олени Василівни та приєднала кабель від свого смартфону до нього. Комп’ютер одразу взяли під контроль та скачали всі необхідні дані. Іванка глибоко видихнула та відчула, що у неї аж руки трясуться від авантюри, яку вона провернула.

Іванка згадала як 15 років тому, коли лише дізналася, що їй ніколи не стати лікарем через походження, розчарувалася у системі та не хотіла тут бути. Тоді їй пощастило зустріти чоловіка, який працював у підпіллі. Він сказав їй, що вона може бути дуже важливою для суспільства за стіною, якщо вивчиться на медсестру, а потім набереться максимальних навичок у лікаря.

Від тоді в неї була важлива місія у житті. Іванка роками жила подвійним життям, радіючи та божеволіючи від небезпеки, яка на неї чекала, якщо би хтось її викрив. І ось, коли більше недостачу важливих ліків вже не можна було приховувати, керівник підпілля вирішив, що Іванку пора забрати та відправити за стіну, де вона зможе врятувати сотні життів.

Розуміючи, що це її останні години у місті, Іванка одночасно і раділа, і сумувала. Незважаючи на те, що їй було всього 7 років, коли її забрали із-за стіни, вона пам’ятала, яке важке там життя. Тому розуміла, чому більшість радіють жити у місті навіть у якості слуг.

Коли передача остаточно завершилася, Іванка витягнула кабель та поспішила закрити та покинути кабінет. Вона швидко спустилася у підвал, де її вже зустріли та вивели із будівлі лікарні. Іванка з надією стискала у руках контейнер, знаючи скільки життів вона там врятує цими ліками, коли назавжди покидала місто…