Тиша. О так — це моє улюблене звучання світу. Очі бігають, а твій мозок зберігає важливу інформацію про кожного, хто відбивається в зіниці ока. Але одного дня, контроль закінчився і відкрилися всі травми мого життя. Депресія? Ні. Так нецікаво. Це щось більше. Це відчуття коли всі нейрони мозку працюють проти тебе.

Я інтроверт. Мені дуже важко почати розмову, але я цього і не хочу. А ось слухати когось і розгадувати таємниці друзів, якщо їх так можна назвати — це інша справа. У кожного є своя історія, в мене також, але ніхто про неї не знає, а цей день перевернув все.

Я йшов вулицею старого Львова. Шоста година ранку, понеділок. Коли ще можна насолодитися безлюдними вулицями і не відчувати себе у клітці людських поглядів? Але деколи один погляд може бути сильнішим ніж інші сто. Тінь дівчини, якій не спалося, як і мені, переслідувала мене дві години. Мені перший раз було страшно. Ця тінь не була простою. Кожен мій крок пришвидшував моє серцебиття, а руки стали мокрими. Куди подівся мій спокій? Мені це не подобалося. Я вирішив негайно піти додому. Аж раптом, мене постукує маленька рука по плечі. В мене ледь серце не вискочило з грудей! Обертаючись, я взяв ключі, щоб хоч якимось чином перестрахуватися. Я відчув холод по спині, а вона лише посміялася і сказала: "Впізнаєш мене? " -  я обернувся, і моя шкіра стала блідою. Невже це мій найбільший страх? І я відповів з острахом: "Я не впевнений, що знаю вас!" - усмішка не згасла на її обличчі, а очі виблискували на сонці. Звичайно, я знав, хто це. Цього погляду неможливо забути. Всі мої спогади забриніли в голові. Ненавиджу неконтроль. Оторопівши, я розглядав її. Вона стояла, не знаючи, як правильно себе повести, але я спростив ситуацію: просто продовжив йти далі. Мені в слід вона закричала зі збентеженим голосом: "Знову за своє? Скільки років вже пройшло, а ти мене хочеш таки бачити! Але знай, я цього не хотіла!" - і розплакалася. Зі злості почервоніли мої щоки. Я не знав, як стримати таку хвилю емоцій - розвернувся і сказав: "А що ти хотіла, мого прийняття, чи чого? Скажи! Псувати чужі життя - це твоє хобі! Чого ще тобі треба!? " - дівчина підійшла і сказала: "Любові я хотіла", - мій терпець увірвався: "Любові? Ти серйозно? Коли всі насміхалися з мене через тебе - це любов по твоєму? Так? " - її руки затремтіли. Вона пішла далі. А я закрився в собі й пошкандибав додому.

Дім, милий дім. Квартира, у якій витає дух самотності. Можливо хтось думає, що для інтровертів це норма. Так, для когось можливо і так. Але, невже, ніхто ніколи почував себе самотнім і нещасним. Як же мені кортіло видалити частину мозку, що відповідає за емоції. Я сів за маленький овальний стіл у кухні, чайник ось-ось закипить, а у мене в очах панує злість на весь світ. Пам'ять не можливо стерти. А мій щоденник уже переповнений ескізами штучних нейронів.

Дзвінок у двері. Хто це може бути? Я вже 12 років ні з ким не спілкувався. "Варто проігнорувати, може грабіжники, чи що...", - подумав я. Запиваючи страх чаєм, я не міг не думати про ранок. Почувся голос: "Та відчини ти вже! Це твоя сусідка, Світлана!" - я негайно зірвався із місця і відкрив двері. На порозі стояла старенька жіночка із хустиною на голові: "Я не второпаю, сидиш тут, не говориш ні з ким. Невже тобі так добре?"  - і вручила мені у руки шматок торту. Мої очі майже вилізли з орбіт. Я чемно відповів: "Дякую вам. А в кого день народження, чи ще щось?" - у нас була традиція ділитися з сусідами смаколиками, коли свято. Жінка з легким усміхом відповіла: "Геть вже запрацювався, бідолашний. У тебе день народження." - я взявся за голову і подякував за тортик, що вона мені принесла. Я запрошував її додому, та вона не переступила порогу. Закривши двері я швиденько схопив гаманця і швирнув до магазину — купити цукерок, щоб роздати сусідам.

Але цей день продовжував мені робити сюрпризи. Коли я прийшов додому, на підлозі у сінях лежав конверт. На ньому було написане моє ім'я. Хто може у двадцять першому столітті листи писати? Аж тут я схаменувся — мама. Вона жила у селі біля Олеська. Вирвав верхню частину конверту і вихопив з нього листа. На моїх очах виступили сльози. Я вийшов з квартири. Вокзал став моїм наступним пунктом призначення. На наступний день — похорони - моєї мами не стало. Думаю в кожної людини це велика чорна пляма у житті. Накинувши на плече чорний піджак, з опущеною головою, залишився ночувати у селі.

В маленькій хатині сиділа моя старша сестра. Сльози скочуватися з її обличчя рікою. А я був наче бочка, в якій бродить вино. Таке враження, що зірветься. Вже п'ять років я вивчаю мозок і прекрасно розумію, що всі наші почуття – лише хімічні реакції в черепній коробці. Але проблема полягає в тому, що не можливо, щоб мозок сам собі пояснив, що він робить, тому ми це називаємо емоціями, якими майже не можливо керувати, хоча дехто навчився цьому. Але найчастіше ці люди хворіють на психічні розлади. Я підійшов до неї і крепко обняв. Її стукіт серця відчувала моя рука. Вона почала кричати: ”Чому? Чому моя мама? Хто мені може бути ближчим ніж вона? Хто мене заспокоїть, коли мені буде погано?” - а я просто мовчав.

На наступний день я був уже у Львові. Приборкати емоції — це напевно одне з найважчих завдань мого життя. Я займаюся цим ще змалечку. Шкільні роки. Любов. Що ж це таке? Та немає її! Це просто залежність, від якої дуже тяжко позбавитися. Окситоцин, адреналін, дофамін все в комплекті.

Признання? Для чого воно? Якщо комусь не подобається, що ти сказав або тебе просто не розуміють, бо в них не було виділення цих гормонів, починають насміхатися з тебе. Люди просто егоїсти, але мають на це право. Те відчуття, коли не має жодного бажання йти в школу, бо знаєш, що вся школа тебе не приймає. Для чого розголошувати, про те, що хтось з тобою поділився? Ця дівчина. Так, вона. Саме її руки здійснили все, щоб мені було тривожно два роки. А потім їй “стукнуло” в голову, що вона мене любить. Смішно. Як може любити та людина, яка не має почуттів і розуму?

А сонце не переставало пекти. Метелики літали, скульптури на старих домівках завмерли. Відчуття вібрації в кишені заставило мене витягнути телефон. Це був мій психолог. Я відвідував сеанси минулого місяця і він вирішив переконатися, чи в мене все гаразд. Мій мозок страждав на біполярне захворювання. Але ліки допомогли мені. Я взяв трубку.

-Доброго дня. Як ваше самопочуття?

-Доброго... Саме зараз не дуже добре, але загалом все добре.

-Я б хотів вас запросити на ще один сеанс: ми дізналися ще дещо про ваш мозок

-Що саме?

-Я мушу поговорити з вами тет-а-тет.

-Добре. Коли приходити?

-Ви можете сьогодні о 18 годині? Це досить терміново.

-Звичайно. До побачення.

Я поклав трубку. На диво, в мене не було паніки, хоча мені це не сподобалося.

Лікарня. Тут можна відчути атмосферу геніальності. Хтось скаже, що це нелогічно. Чому геніальність? Я поясню. Тут перебувають люди, яких не розуміють і називають психічно хворими, хоча я вважаю, що хворі, ті, хто ходить зовні цього приміщення. Так-так, саме ті люди, які навіть цей поріг не переступали. Суспільство — досить гучне слово, яке викликає в мене лише блювотний рефлекс. Ми тварини, так, як і стадо корів, чи що. Хтось назвав себе головним і переконує усіх, що саме його думка важлива і варта уваги. Ха, смішно.

Мій лікар запросив мене доброзичливо до кабінету. Єдина кімната, яка може заставити одягнути з порогу рожеві окуляри прекрасного життя. Я сів. Мої очі напружено розглядали кожну деталь, кожен мускул обличчя людини, яка сиділа навпроти мене. Усмішка — наївно. Я вирішив почати розмову: "Можете мені сказати, що зі мною? Я не хочу вислуховувати формальних запитань і фраз."

-Звичайно. - відповів психолог, проковтнувши слину. Мені це дійсно не сподобалося, його шия була настільки напружена, що аж голос змінився.

"Ви маєте хворобу, про яку ще ніколи ніхто не чув, і не мав нагоди такого лікувати." - його професіональний голос намагався не видавати захоплення, я тепер піддослідний кролик. Я розумів, що для них це свято. І що найдивніше, для мене також. Я усміхнувся. Бліде обличчя лікаря не змогло замаскувати здивування. Він відчував одночасно страх і радість. Він не знав, що від мене можна очікувати. Врешті решт, я хворий на те, про що він не знає. Згодом він схаменувся і продовжив:"Ми розуміємо лише те, що це розлад ніяк не вплине на суспільство", - я скривився. Він говорив далі: "Ви, як людина, яка розуміється на мозку, розумієте, що це прекрасна нагода....", - аж як раптом увірвалися жінка. Яка почала терміново кликати на допомогу. Він стрімголов зірвався з місця і побіг. А я сидів і роздумував. Я знав, що він хотів сказати. Тому я взяв листок, який лежав на столі і написав: "Через тиждень ви отримаєте, те, що ви хочете. Я буду записувати все в блокнот."