Я вирішив відвідати мною давно забуту кафешку, де я проводив багато часу, досліджуючи поведінку людей, для моїх робіт. Круглі столики, на поверхні яких стояли цукернички. Аромат кави притягував мене до вітрини. Цей запах мені асоціюється з теплом сонячного проміння, а структура запаху — лавина, тягуча, тепла яскраво забарвлена речовина. Моє місце не було зайняти, тому мій вибір був очевидним. Саме те місце, з якого розкривається прекрасний вид усіх облич у цьому закладі. Мій потік думок збило зображення у моєму мозку. В спектр мого погляду попала моя колишня одногрупниця. Чорняве волосся, яке обвивало її витончене лице, а її голубі очі вигравали та контрасті її образу. Я колись охоче з нею спілкувався. Та й зараз думаю, що зміг би підтримати розмову, але вона мене не зустріла поглядом. Тому, я пішов замовляти каву з ромом. Це мій один з улюблених напоїв.

Моя одногрупниця почула мій голос: його важко не впізнати. Її волосся розвичаюсь по плечах, дало шанс побачити мені її обличчя. О, ця лагідна усмішка, як я за нею скучив.

Я усміхнувшись обійняв її міцно. І вона почала пищати, як поранена ланя. Я її відпустив, а вона огризнулася: "Як ти міг забути?". Я з недорозумінням глянув на неї. До неї підійшла моя колишня дівчина. Ми були колись хорошою компанією. Моя білочка. Кучерява дівчина: її тіло було повністю обсипане ластовинням. У неї були каро-зелені очі, які міняли колір в залежності від її настрою. Моя колишня любов, можливо, і теперішня. Якби не був дурнем, я би був з нею і до тепер. Її маленькі губи, які я пестив колись, злим голосом промовили: "Вона не любить обійматися, забудько". Я почервонів. Ні-ні, не через те, що я забув, а через те, що до мене повернулися емоції. Картинка за картинкою, на яких намальовані теплі вечори, коли мені було добре. Її очі дивилися на мене. Білосніжна шкіра, ледь видимі вії — ось воно. Вона мене приводила завжди до тями і життя. Від розгубленості я просто розвернувся і зайняв своє місце. Дівчата переглянулися та знизили плечима — пішли.

Я намагалася опанувати свої емоції. Прийшла офіціантка з моєю кавою. Мені хотілося втекти. У мені вже давно не бурлили емоції. Коли її рука майже поставила чашку на стіл, я підірвався з місця — пішов геть. Мої щоки горіли від злості. Як? Як можна так не володіти собою?

Я думаю кожен відчував почуття закоханості. Витаєш в небесах, все навколо здається прекрасним. Коли сидиш з суб'єктом кохання, ти не знаєш куди себе подіти. Ненавиджу-ненавиджу це! Неможливо зосередитись на головному, витають думки лише про неї. В мене почали тремтіти руки, серце калатає через адреналін. Змішане почуття ейфорії зі злістю. Білочка? Чому вона? Невже не існує інших? Мені хотілося себе вбити, бо я не хочу вірити в любов, не хочу бути закоханим, не хочу неконтроль. Мене завжди переконували в тому, що потрібно дати волю почуттям. Ні, ніколи! Це дурість! Якщо я дійсно покажу, що є насправді, то ніхто мене не зрозуміє. Мої почуття настільки сильні, що я не можу жити без людини. Кожна секунда має бути з нею. Платонічна любов? Можливо і так. Але я люблю усіх однаково: ця любов розподілена для всіх, але для кожного я показую щось інше. Питання, що мені дозволяють, і, чи це комусь подобається. А вона мовчала завжди. Її уста чарували мене. Я не знав, що вона відчуває. Я робив, що мені хотілося, а вона лише покірно підтримувала мене. Певний час мене це бентежило. Її пасивність не була для мене не зрозумілою. Але це було кохання, кохання, якого я хочу зректися.

Та що це я все про кохання, все про любов. Потрібно змінювати думки. Робота. Так, саме вона - мій порятунок. Коли я працюю, мене нічого не тривожить. Я можу не їсти, не пити — лише працювати. Я неначе чаклун, який забився в темній коморі, і переді мною весь всесвіт. Але через хворобу я не можу довго блукати лабіринтами науки.

На дворі настав вечір. До цього моменту я гуляв вулицями свого міста. Спогади, неначе фотоальбом, перегорталися в моїй голові. Кожен погляд, кожне слово, кожен подих — я пам'ятаю все. Коли я згадував — я переживав все заново. Всі думки, які довели мене до депресії, знову і знову прокручуються. Я сам себе досліджував, ставив над собою експерименти. Я самотній — нікому не потрібний. Задумуючись над смертю, я розумію, що все на світі безглуздо. Питання, як ти сам це сприймаєш. Я зауважив одну єдину закономірність: я боявся робити кожен крок, який мене ощасливлював. Мені здавалося, що я не достойний цього. Люди переоцінюють мене. Всі ми недосконалі, але це просто відговорка. Чому мені не вдавалося ні з ким це обговорити? Я не знаю. Я не хотів, щоб мене засміяли, не хотів нікому нав'язуватися, бо, знову ж таки, я недостойний цих людей, вони занадто до мене добре ставляться. Прокручуючи думку за думкою, я опинився перед порогом своєї квартири. Двері обшарпані, коврик акуратно постелений — дім, милий дім. Тут я міг сховатися від навколишнього світу, і творити те, що люблю і хочу. Відчинивши двері, я побачив щось незвичайне. На комоді стояло все не так. Я завжди складав усе на своє місце, а це означає, що хтось тут був. Зненацька я почув голоси. Мурашки пробігли по моїй спині. Я не мав нічого для захисту. Мені стало страшно. Люди обговорювали щось. Я чув слова про наукові праці, про мозок про все, що я писав, але в домі нікого не було, та голоси нікуди не дівалися. Я дивився на магнітофон у своїй кімнаті, і розумів, що звук лине з нього. Я його висунув розетку, але голоси продовжували назойливо бриніти....